Religion.in.ua > Історія > Імператор Йосиф ІІ: толерантність і тиранія Просвітництва

Імператор Йосиф ІІ: толерантність і тиранія Просвітництва


12 10 2011

Імператор Йосиф ІІ: толерантність і тиранія ПросвітництваУ Галичині, де греко-католицькі священики були змушені відробляти панщину, римо-католикам було заборонено переводити уніатів на латинський обряд. Сам термін «уніат» було заборонено державою як образливий. Для студентів з Галичини, Закарпаття і Буковини була створена греко-католицька семінарія у Львові. А 13 жовтня 1781 р. імператор Священної Римської імперії Йосиф II видав указ про віротерпимість, який гарантував релігійну свободу і громадянські права лютеранам, кальвіністам, православним та греко-католикам...

13 жовтня 1781 р. імператор Священної Римської імперії Йосиф II видав указ про віротерпимість, який гарантував релігійну свободу і громадянські права лютеранам, кальвіністам, православним та греко-католикам.

Габсбурги у XVII-XVIII ст. провели католицьку реставрацію в дусі просвітницької ідеї необмеженого державного суверенітету. Ця політика отримала назву йосифізму, від імені імператора Священної Римської Імперії Йосифа ІІ, але започаткована була ще його матір’ю, імператрицею Марією Терезією у складі уряду якої він перебував у 1765-79 роках.

Імператор Йосиф ІІ: толерантність і тиранія Просвітництва

Коронація Іосифа II як римського короля в церкві св. Варфоломея у Франкфурті-на-Майні. Архієпископ Майнцський у супроводі архієпископів Кельна і Тріра вінчають Іосифа II імператорською короною

Моделлю для віденських реформаторів стала Пруссія, суперниця Австрії у боротьбі за контроль над німецькими державами в період їх об’єднання в Імперію. Політичні, фіскальні та воєнні інтереси Габсбурзької монархії зумовлювали реформаторські ініціативи Марії Терезії та Йосифа ІІ, а тому зачепили не лише церковну сферу, хоча церковна реформа і була однією з найважливіших.

Йосифінські реформи були класичним проявом філософських та політичних ідей епохи Просвітництва, епохи розквіту раціоналізму з його вірою у всемогутність розуму, епохи, модою якої було схвалення лише того, що відповідає критеріям раціональності і корисності, а отже, гострих антиклерикальних настроїв. Політично Просвітництво було пов’язано з освіченим абсолютизмом, який розумів абсолютного монарха, як Фрідріха ІІ, Катерину ІІ і Йосифа ІІ в якості першого слуги держави. Традиції та інститути, які складалися протягом сторіч, мали бути безжально знищені, якщо вони суперечили вірі у розум і корисність. «Просвічені монархи» були готові реалізувати ідеї Просвітництва і мали для цього потужні засоби — новосформовану бюрократію, яка через законодавчі механізми трансформувала суспільство. Далекосяжні наслідки адміністративної, соціальної, податкової та освітньої реформ, зміни кримінально-процесуального і цивільного кодексу, звільнення селян від кріпацької залежності радикально змінили суспільство. У цьому відношенні сучасна держава є результатом «просвіченого абсолютизму».

Нова церковна політика Габсбургів

У середині XVIII ст. у Габсбурзькій монархії суттєво зміцнились тенденції регалізму, який прагнув активного втручання держави у справи Церкви. Окрім давніх антипапських настроїв галіканського характеру, почали з’являтися просвітницькі ідеї про необмежений державний суверенітет. Але католицька реставрація більше служила державі, ніж Церкві. Як у німецьких, так і в австрійських державах реакцією на католицьку консервативну реставрацію був реформістський рух «неологів», який постав під впливом Просвітництва.

Речником цієї нової церковної політики, подібної до французького галіканізму, став чільний член Віденської масонської ложі і великий шанувальник французьких енциклопедистів канцлер Венцель Антон Кауніц. Власне його заявою 1761 р. була розпочата політика йосифізму.

Кауніц оголосив Віденський конкордат 1448 р., укладений імператором Священної Римської імперії Фрідріхом ІІІ Габсбургом і папою Миколаєм V, таким, що втратив чинність. Конкордат надавав римським понтифікам значні права при заміщенні бенефіціїв, виборі єпископів і розподілі церковних податків.

Відтоді Габсбурги провадили церковну політику без узгоджень з Апостольською Столицею. Провідниками реформ були люди, пов’язані з осередками Просвітництва та янсенізму, — т. зв. «віденське коло великих». До нього належали особистий лікар Марії Терезії янсеніст Герард ван Звітен та її сповідник Ігнатій Мюллер; священик Симон Амброс фон Шток, призначений пізніше єпископом-помічником Віденської єпархії; юрист Карл Антон фон Мартіні; член Віденської масонської ложі барон фон Крезль; бенедиктинський аббат Штефан Раутенштраух. Творцем «кола великих» був нідерландець ван Звітен, якого 1745 р. взяла до свого двору Марія Терезія. Ван Звітен у 1753 р. провів реформу Віденського університету, яка підпорядкувала університетські студії державі та обмежила впливи Товариства Ісуса.

1757 р. єзуїтів узагалі було усунено від керівництва університетом. До кола реформаторів належав також професор права та історії Пауль Йосип фон Ріггер — радник Марії Терезії, головний ідеолог йосифізму, прихильник «державної» Церкви та крайній противник єзуїтів. Важливо, що у подібному реформаційно-просвітницькому дусі діяли і деякі монастирські осередки, зокрема канонічні чернечі ордени, домініканці та августинці. «Віденське коло великих» здобуло багато прихильників у Чехії та Моравії.

Наступним кроком було створення у Мілані господарсько-управлінського комітету, якому були підпорядковані церковні справи, коли папа Климент ХІІІ не погодився на оподаткування ломбардського духовенства. Цей прецедент повторився 1768 р. щодо чеського та австрійського духовенства, яке також було обкладено податками без згоди Апостольської Столиці

2 червня 1768 р. канцлер Кауніц опрацював «Таємну інструкцію», яка формулювала нову основу стосунків між державою і Церквою, оперту на інтересах держави. Того ж року почалася ліквідація деяких монастирів споглядальних конгрегацій як некорисних для держави та суспільства. За рік цей процес розвинувся і привів до того, що скликання єпархіальних та провінційних синодів могло відбуватися лише за згодою держави.

У 1770 р. було утворено спеціальний департамент у церковних справах, якому фактично була підпорядкована Церква. Департамент видавав розпорядження, які сформували йосифізм як державно-церковну систему управління. Департамент обмежив заснування нових монастирів і набуття ними землеволодінь, взяв під контроль держави церковні маєтки та збільшив мінімальний вік вступу до монастирів з 16 до 24 років.

Зі скасуванням Товариства Ісуса 1773 р. його маєтки у габсбурзьких володіннях перейшли до Фонду Комісії Національної Освіти, яка перейняла справу керівництва освітою. Того ж року кількість церковних свят була зменшена до 24 на рік.

Від реформи освіти до скасування кріпосного права та утворення Сполучених Штатів Бельгії

У 1774-76 рр. було проведено реформу церковної освіти. Було збільшено вивчення обсягів Св. Письма, патрології, історії Церкви, пасторального богослов’я, педагогіки, катехетики. Реформи вели справу до перетворення духовенства на державне чиновництво, освіта якого мала сягати університетського рівня.

У Галичині, де греко-католицькі священики були змушені відробляти панщину, римо-католикам було заборонено переводити уніатів на латинський обряд. Сам термін «уніат» було заборонено державою як образливий. Марія Терезія оголосила про свій намір «покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків». У Відні при церкві св. Варвари було засновано греко-католицьку духовну семінарію «Barbareum». Для студентів з Галичини, Закарпаття і Буковини була створена греко-католицька семінарія у Львові.

У 1775 р. було введено імператорській дозвіл на оприлюднення папських листів та розпоряджень. Таким чином було введено державну цензуру на оголошення актів церковної влади. У 1776 р. ізоляцію Церкви було посилено через заборону місцевому духовенству апелювати до Риму без згоди державної влади. Було також заборонено третій чин жебрацьких орденів, а монастирі менше ніж з десятьма монахами було скасовано. 1778 р. було обмежено права апостольської нунціатури на користь імператора і частково митрополитів (т. зв. повернення митрополичих прав). 1779 р. були заборонені церковні покути. 1781 р. було скасовано присягу митрополитів і єпископів на вірність Апостольській Столиці, обмежено церковне судочинство. Єпископи отримали наказ виносити рішення у справах розлучень самостійно. Зокрема держава дозволяла розлучення не лише через перелюб, а і через «непоборну відразу». Розгляд родинних суперечок тепер належав до компетенції державних судів. Скасовано багато контемплаційних та інших монастирів (картезіанських, кармелітських, камельдульських).

Того ж року була гарантована релігійна свобода і всі громадянські права лютеранам, кальвіністам, православним і греко-католикам. До цього часу некатолицькі конфесії були суттєво обмежені у сфері богослужінь, будівництві культових споруд тощо. Некатолики не могли бути державними службовцями, навчатися в університетах, продавати і купувати землю.

Також було скасоване кріпосне право. Хоча селянські бунти і далі вибухали в імперії, але селяни, відчуваючи, що центральна влада знаходиться на їхньому боці, вдавалися у пошуках справедливості до закону, а не до насильства. Зокрема, в український частині Галичини до середини ХІХ ст. практично не було села, яке б не подавало в суд на свого поміщика.


1782 р. було впроваджено присягу духовенства на вірність імператору, а чернечим орденам було заборонено підпорядковуватися владі поза кордонами монархії та безпосередньо контактувати з Апостольською Столицею. Було скасовано близько 800 абатств та монастирів, що складало близько половини від їх загальної кількості. Понад 7000 монахинь та монахів опинилися на вулиці. Відповідно, все рухоме і нерухоме майно монастирів переходило у розпорядження державної скарбниці. Багато монастирських приміщень було перетворено на казарми та склади, їх інтер’єри зруйновані, численні книги і цінні рукописи були розкрадені чи знищені.

Натомість уряд самовільно заснував кілька нових митрополій та єпархій, 562 нові парафії, 1095 капеланій. Межі парафій було узгоджено з межами адміністративного поділу. Монастирські землеволодіння перейшли до державного релігійного фонду. Цей фонд фінансував діяльність парафіяльного духовенства, новозасновані єпископства і кафедральні капітули.

1782-83 рр. за особистої участі імператора було опрацьовано та видано детальні приписи щодо парафіяльного душпастирства, зокрема, відправи літургій, катехезації та проповідництва. Через це Йосиф ІІ отримав прізвисько «брат-захристиянин».

Більша частина єпископату та кліру були рішуче налаштовані проти імператорських реформ. Навесні 1782 р. Пій VІ особисто приїхав до Відня, прагнучи втримати імператора від реформ, але все чого він досяг — це скасування присяги єпископів на вірність державі та дозвіл єпископам звертатись у справі розлучень до Риму. Проте Йосиф ІІ був нестримним у своєму прагненні реформувати Церкву на підвладних йому територіях.

1783 р. було скасовано всі церковні братства, замість яких було утворено єдине для всієї монархії братство «Дієвої любові до ближнього». Замість існуючих духовних семінарій було створено одинадцять нових, які підпорядковувалися державі, котра затверджувала програму та організацію студій.

1785 р. було заборонено всі церковні процесії, за винятком процесії Божого Тіла. Бельгійський єпископат, на чолі з митрополитом Мехеленським, кардиналом Франкенбергом, опротестував йосифінські реформи. На цьому ґрунті дійшло до Брабантської революції 1789-90 рр., у результаті якої габсбурзькі війська були вигнані з Бельгії, а 1790 р. було проголошено незалежність Сполучених Штатів Бельгії. Вибух повстання також загрожував Угорщині, аристократія якої прагнула не освіченого деспотизму, а аристократичної монархії. В результаті імператор не зміг провадити в Угорщині більшість своїх реформ.

Натомість по смерті Йосифа ІІ папський нунцій та інші представники церковної ієрархії зажадали скасування всіх церковних реформ імператора. Внаслідок стійкого спротиву духовенства наступник Йосифа ІІ імператор Леопольд ІІ (1790-1792) почав залагоджувати йосифінську систему: за кілька місяців по смерті Йосифа ІІ він зупинив діяльність створених попередником семінарій і відновив діяльність духовних семінарій як богословських інституцій, зупинив ліквідацію монастирів, а діяльність деяких із них відновив. Наступного 1791 р. було дозволено публічні процесії. Таким чином, було зупинено небагато йосифінських реформ. З іншого боку, прихильники просвітницького погляду на взаємини держави і Церкви вважають, що йосифінські реформи врятували Церкву в монархії Габсбургів від долі французької Церкви під час Революції.






Повернутися назад