Religion.in.ua > Історія > Проблема ставлення до «іншого» у християнстві Заходу та Сходу і виклики українського суспільства. Частина 2. «Інший» в українському суспільстві і українській Церкві. Історичний погляд і насущні питання

Проблема ставлення до «іншого» у християнстві Заходу та Сходу і виклики українського суспільства. Частина 2. «Інший» в українському суспільстві і українській Церкві. Історичний погляд і насущні питання


6 02 2018
Проблема ставлення до «іншого» у християнстві Заходу та Сходу і виклики українського суспільства. Частина 2. «Інший» в українському суспільстві і українській Церкві. Історичний погляд і насущні питанняПроблема ставлення до «іншого» є у християнстві однією з основних та повсякчас актуальних, і тому має обговорюватися. Адже основна місія християн – свідчити про свою віру, благовістити, тобто спілкуватися, взаємодіяти з «іншими». Таке спілкування в різні епохи мало вельми різні форми. Для нас зараз важливо проаналізувати, чи є можливість конструктивної відповіді на наявну тенденцію до зростання релігійного напруження в Україні.

Частину 1 – "Европейські тренди і московські звичаї" див. тут.

ІІ. 1. "Інший", "чужий" в українському світосприйнятті – у позарелігійному контексті

Аналізуючи ставлення до "іншого" в українському суспільстві, спробуємо охарактеризувати його – у чому воно мало власну українську специфіку (а не було лише запозиченням ставлення польського або російського). Звичайно, конструювання відповідей, які спираються на історичні факти, буде так чи інакше узгоджуватися зі світоглядом автора.

Кожна особа, в будь-якому суспільстві, у процесі свого соціяльного становлення, ідентифікує себе як члена тої чи іншої спільноти. Ті, кого вона вважає належними до своєї спільноти, є для неї "свої", а хто не належить – "інші" або "чужі". "Інший" – це не завжди означає "чужий", з "іншим" можна взаємодіяти, співпрацювати, знаходити взаєморозуміння. А "чужий" сприймається суттєво інакше. Варіянти динаміки конфліктності у суспільстві можуть приводити до того, що "інші" стають "чужими", а "чужі" – противниками і ворогами. Такі періоди в історії є нечастими, але стресовими, екстремальними, і тому можуть залишати глибокий і травматичний слід.

Українське модерне суспільство XVI-XIX стт., як і будь-яке інше европейське, було різноманітним, складалося з різних ідентичностей, які були в чомусь "іншими" одна до одної, отже, знаходилися у діялектичних опозиціях. Ці стосунки ідентичностей (і, зрозуміло, опозиції-протилежності, пов’язані з ними) мали місце як у просторі соціяльних стосунків (посполиті – духовенство – козаки – шляхта), так і релігійних (православні – католики, православні – унійні, православні – юдеї тощо), а також і у просторі етнічних ідентичностей. Більшу частину цього історичного часу ці стосунки були стабільними, але у критичні відрізки історії – ставали турбулентними і драматичними.

Важливе питання – через що "інший" стає "чужим", і при тому настільки чужим, що викликає ворожість? – Тут можуть бути два типи причин: економічно-політичного та ціннісного характеру. Перший тип властивий для тих часів, коли агресивність у суспільстві ставала наслідком зовнішніх, непроґнозованих подій – неурожаїв, військових вторгнень або інших причин, які продукуються без суттєвих змін суспільного устрою. При цьому загальне погіршення матеріяльного стану більшости верств суспільства через зовнішній фактор приводить до зростання соціяльної напруженості та пошуків винуватців у негараздах, першими з яких, звісно, стають "інші" і "чужі". Другий тип причин, в яких руйнуються устої –трапляється, коли в неочікуваних комбінаціях стикаються різні сили з суттєво відмінними цінностями. Тоді звичайні стереотипи стосунків між ідентичностями уже не працюють, і наслідки бувають не проґнозованими. У таких випадках можуть виникати нові ідентичності, а старі зникають – гинуть або зазнають непоправної шкоди. Відомий історичний приклад – реалізація незалежної, а потім автономної Гетьманщини. У ній на певний час були ліквідовані інші релігійні ідентичності (католики та юдеї) та відповідні їм етнічні (поляки і євреї), зате виникла нова ідентичність (московська), пов’язана з постійним перебуванням на Гетьманщині значного континґенту московського війська та московських урядовців.

Названі ідентичності є найбільш визначальними для самоідентифікації особистости у модерному суспільстві (до часів початку його глобалізації). Але не єдині. Наприклад, в Україні існували неформальні спільноти-ідентичності людей едукованих (переважно тих, хто вчилися в Могилянці, в інших колеґіумах), людей, що опиралися на права власности (так би мовити, хазяї-господарі) тощо. Взагалі, наявність у суспільстві різноманітних ідентичностей, можливість для особи належати водночас до кількох з них збільшувала простір самореалізації та конструктивної взаємодії з "іншими".

Одним із важливих маркерів міри соціяльної "температури" в суспільстві є ставлення до владоможців і до влади загалом. Владна верхівка – це переважно незначна частина суспільства, тому вона для більшости є "іншою" або"чужою". Але моделей стосунків влади і суспільства в Україні було багато, в них багато цікавинок нашої історії. Деякі ми тут їх коротко опишемо. Так, примітною особливістю стосунків "суспільство – влада" була наявність на певних історичних відрізках солідаристсько-патерналістської моделі, коли влада сприймається і як "своя", і як влада патерналістська (тобто така, яка має право на пошану та послух).

Другу модель стосунків зі владою можна назвати, видозмінюючи відому приказку – "і князь, і грязь". Така модель походила з особливости устрою козацької запорізької спільноти. Загальновідомо, що запорізького кошового після обрання на посаду мазали гряззю – щоби не зазнавався. Згідно з цією моделлю соціяльних стосунків влада для люду із соціяльних низів є такою, що він готовий постійно фрондувати проти неї, весь час владою незадоволений і психологічно відчуває спроможність її скинути, коли захочеться. Такими були періоди гетьманської чехарди під час "Руїни" у 60-80-х рр.. XVII ст., миготіння влад в Україні у 1918-20 рр. На жаль, і зараз ми бачимо у суспільстві ознаки повторення цієї ситуації. Ми тут не будемо детально аналізувати всі можливі фактори напруження у суспільстві у його позарелігійній сфері, тому що це не є нашою основною темою. Відзначимо лише, що для успішного вибудовування суспільства потрібні довіра і солідарність як у мікросоціумах (родина, локальна професійна спільнота), так і певна успішність у глобальному вимірі, відчуття перспектив у всього суспільства загалом. І тут пряма відповідальність верхніх поверхів усіх гілок влади. Послідовність владі необхідна як для переконливости в її успішности, так і для демонстрації принципів і цінностей. У сучасному відкритому суспільстві без кордонів надзвичайно важливим є прозоре і законне функціонування коліщаток владного механізму – і виконавчого, і судового, їхня спроможність слідувати наявним законам.

Суспільна ієрархія цінностей в українській ментальності послідовно іґнорує безумовну велич будь-якого кумира – чи то кумира особи сильного лідера, чи то кумира держави, чи кумира якогось ідеального ладу. Це, звичайно, якщо ми маємо на увазі саме українську ментальність. Ми бачили, як під впливом російської політичної матриці, російських та проросійських ЗМІ не так давно в Україні була спроба побудови ще двох моделей, суто російських. У першій – більш ранній – вершину благоговіння малоросійського народу мав очолювати російський президент, а його малоросійсько-донєцкій протеже, формально залишаючись правителем, повинен був знаходитися на поважній відстані від цієї вершини (і віртуально ця модель довгий час була перспективною, тому що Путін не один рік очолював рейтинґи популярности серед українців). У другій моделі, яка для нас більш свіжа, лідер мав демонструвати ефективність брутальної сили. На жаль, ідеологічно обидві моделі мали спиратись на сакральність "руского міра", і цю сакральність мусила забезпечити цілком певна православна конфесія (хоча не всі у ній на цей сценарій були згодні).

Наступна частина нашої публікації якраз присвячена роздумам над тим, наскільки перетинаються суспільно-політичний і релігійний простір, наскільки, з одного боку, тим, кого турбує майбутнє українського православ’я, треба враховувати суспільні тенденції; і, з другого боку – наскільки релігійний фактор є важливим у комплексі з іншими і критично важливим у певних напрямках.

ІІ. 2. Так хто ж чи щось робить українців один для одного "іншими" і "чужими" в сучасному релігійному житті?

Чи дійсно релігія є такою важливою для українців? Чи здатна вона у сучасному житті створювати серйозні лінії розділення?

Погодьмося з тим, що у часи релігійної пасіонарности (европейський перед-модерн та власне модерн) релігійна ідентичність людини була для неї важливішою, ніж етнічна чи громадянська. Це означає, що, коли виникала якась загроза, яка могла привести до утрати цієї ідентичности значною частиною релігійної спільноти (очевидний приклад – входження провідників релігійної спільноти в іншу конфесію), реакцією спільноти була надзвичайна мобілізація, щоб захистити власний світ як безцінний.

Що ми маємо в сучасній Україні? Жоден із локальних релігійних конфліктів, які переважно відбуваються при намаганні перевести храм із однієї юрисдикцію в іншу, не загрожує існуванню певної релігійної ідентичности. Але послідовна низка переходів може сприйматися як "нашим загрожує небезпека". Особливо резонансу набувають події, коли група опонентів опиняється біля об’єкту, який є брендом (релігійним символом) – біля Лаври чи т.зв. "Десятинного монастиря".

Усе ж ми проаналізуємо деякі приклади протистоянь, які мали місце за останнє століття, з розумінням того, що наш час уже суттєво відмінний (зважаємо на те, що в будь-яку епоху можна знайти різноманітні зразки як щирої християнської великодушности до іншого, так і незбагненної дикунської жорстокости). Таким історичним прикладом протистояння є виникнення українського автокефального руху у часи визвольних змагань 1917-1921 років. Гасло "За власну рідну і незалежну Церкву!" стало важливим для двох помітних, хоч і не домінантних верств суспільства: українського селянина-хазяїна та тої частини інтелігенції, яка відчувала зв'язок із народним коренем. Опонентами цього руху стала та частина українського і російськомовного населення Центральної України, яка не відділяла свою православну ідентичність від російської культурної матриці: для них те й інше було двома невіддільними частинами власної релігійности. Ми знаємо, що накинуті ярлики "самосвяти" та "безблагодатні" щодо членів УАПЦ були поширені серед вірян РПЦ аж до 90-х років ХХ століття. При утворенні УАПЦ, а згодом УПЦ-КП на початку 90-х років саме ці меми, що ходили багато десятиліть назад, були досить характерними.

З утворенням УПЦ-КП та розширенням впливу цієї церкви у суспільстві найтиповішим мемом для її прихильників в середовищі УПЦ стає мем "розкольники".

Якщо узагальнити зміст названих мемів-ярликів, їхній ефект – у тому, що вони формують образ "цілковито чужого". Одна справа, якщо б ми вважали братами по вірі усіх християн, незалежно від того, православні вони, протестанти чи католики. Інший варіант, не такий ліберальний, але гіпотетично можливий – усі православні, незалежно від нюансів канонічності, сприймаються як "свої". Натомість названі меми-ярлики ставлять нездоланну стіну. До речі, у реальному житті "канонічні" природно спілкуються значною мірою з людьми не воцерковленими – родичами, співробітниками, друзями, співгромадянами – таким чином, ці нерелігійні люди цілком чужими не є – невже вони психологічно ближчі, ніж "неканонічні" православні? Якщо це іноді так – на наш погляд, це є ознакою того, що градус нетерпимости в нашій найновішій історії, на жаль, штучно завищується цілеспрямовано, відповідними засобами масового впливу.

І все ж, давайте уточнимо: чи є останні події-конфлікти насправді протистояннями релігійними? Адже релігійним конфлікт є тоді, коли у нього релігійні корені (такими є більшість конфліктів за святі місця у Палестині, тому що кожна сторична конфесія вважає те чи інше "святе місце" приналежним саме їй). А чи в основі православно-православних конфліктів є дійсно релігійні причини? Ні. Нижче пояснимо, чому.

Якщо ми подивимося на одне з останніх масштабних соціологічних досліджень, яке було проведено наприкінці 2017 року (GfK Ukraine, 2400 респондентів з 25 регіонів України), ми побачимо декілька цікавих цифр. По-перше, виявиться, що людей, які себе називають атеїстами або не дали відповідь щодо власної релігійної ідентичности, усього 8 % (відповідно 5 % і 3 %); ще 24 % визнали себе віруючими в Бога, але такими, що не належать до жодної релігії. Це нічого не говорить про реальність духовного життя цих людей, але засвідчує суспільний тренд: бути релігійним – це нормально, а бути "іншим" щодо основного тренду готові небагато хто.

Зі ста відсотків респондентів 59 % зарахували себе до православних, із них 39% до Київського патріархату, а 20 % до Московського патріархату. Такі цифри повторюють результати інших соціологічних досліджень попередніх років. Чи означають ці цифри, що саме така кількість людей є вірянами відповідно УПЦ(КП) і УПЦ(МП)? Ні, тому що з багатьох соціологічних досліджень, присвячених саме релігійній ідентифікації, відомо, що лише незначна частина тих, хто зараховує себе до однієї з наших православних юрисдикцій, відвідують храм регулярно (згідно дослідженню 2016 р., в Центрі таких 14 % від опитуваних, а на Сході і Півдні 7 %, лише на Заході ситуація суттєво краща).

Якщо ми подивимося згадане дослідження GfK Ukraine в регіональному розрізі, нас чекатимуть ще більш несподівані цифри. В опитуванні більшу увагу приділили чотирьом містам України: Дніпру, Миколаєву, Маріуполю та Хмельницькому – трьом з умовного Півдня-Сходу (хоча Дніпро за останні роки виразно увійшло у ментально-культурний Центр) та Центру (туди відносять Хмельницький, хоча на Поділлі є тенденція до ментального Заходу). Так, у Дніпрі до Московського патріархату себе віднесли усього лиш 5 % опитаних, а до УПЦ-КП – 63 відсотка! (див. стор. 110). У Миколаєві вірянами МП себе визнали ті ж 5 %, натомість до КП себе віднесло 38 % (ст. 119). Цю особливість у порівнянні з Дніпром (тобто істотно менше опитаних себе асоціюють з КП) космополітичного Миколаєва можна пояснити тим, що віддавна Миколаїв поряд із Маріуполем та індустріальними центрами Донбасу – це простір великих заводів, денаціоналізованих робітничих мас, де не було жодної української культурної політики; навіть Дніпро є значно більш українським. І У Миколаєві набагато більше тих, хто себе назвали просто віруючими, не відносячи себе ні до МП, ні до КП, ні до інших конфесій (таких тут цілих 41 %, на відміну від 21 % у Дніпрі).

І особливо шокують дані Маріуполя. У цьому місті дуже важко знайти проукраїнські чинники – починаючи з того, що політсили "Опозиційний блок" та "За життя" є абсолютними лідерами симпатій виборців (разом мають 40 % від тих, хто збирається голосувати), в той час як популярність наступної за впливом умовно проукраїнської "Батьківщини" складає жалюгідні 3 %; також у Маріуполі населення однозначно вважає себе російськомовним (90 %), у той час як у Дніпрі російськомовними себе вважає 45 % (39 % себе вважають двомовними і 14 % україномовними), а у Миколаєві російськомовних 67 % (двомовних 26 %). І при цьому до УПЦ МП у Маріуполі відносять себе лише 18 %, у той час як до практично відсутнього тут УПЦ-КП цілих 23 %! Це повний провал політики "public relations" УПЦ у цьому регіоні.

Що цікаво, у цілком українському Хмельницькому (зокрема, україномовними тут вважає себе 80 %) відсоток тих, хто зараховує себе до УПЦ МП, майже утричі вищий, ніж у Дніпрі та Миколаєві (14 %; для порівняння, вірянами КП вважають себе 55 % ). Чому так? Ми вважаємо, що ці 14 % – це більш-менш реальні парафіяни, які обирають конфесію, яку вони вважають канонічною, саме з релігійних переконань (у той час як у російсько-ментальних регіонах само ідентифікація людини з МП – це часто вибір культурних уподобань). Тут слід зазначити також, що Хмельницька єпархія УПЦ – одна з небагатьох, яка проводить помірковано проукраїнську культурну політику.

Треба зауважити, що у розглянутому опитуванні кінця 2017 р. немає опції, яка існувала в опитуванні 2016 року – "просто православні". Такими "просто православними" себе вважає істотна частка громадян, яка не хоче самовизначення між різними православними юрисдикціями, їх біля третини. "Просто православні" – це значна частина українського суспільства, яка, як правило, українського походження, але не настільки національно орієнтовані, щоб вважати себе вірянами УПЦ-КП та не настільки сприймають "канонічні" аргументи, або не настільки російсько-орієнтовані, щоб вважати себе вірянами УПЦ-МП. Більша частина таких людей, міркую, саме в цьому опитуванні обрала опцію "вірю в Бога, але не належу до певної релігії".

Отже, що це означає? Це означає, що люди, які живуть в регіонах, у яких публічна присутність УПЦ-КП практично непомітна (це безперечно стосується Миколаєва та Маріуполя і значною мірою Дніпра), обирають УПЦ-КП не як ту конфесію, яку вони добре знають та беруть участь в її житті, а роблять свій вибір як вибір "проти" – проти Московського патріархату. І цей вибір є суто культурним і політичним, а не релігійним, тому що вони ототожнюють МП з "рускім міром". Можливо, такі симпатії до КП є ідеалізацією її церковного життя та бажанням скоріше мати щось сакральне тільки "в душі", ніж мати реальну релігійну практику. Тому і релігійні конфлікти в нашій реальності є достатньо штучними. Навіть ті напруження, пов’язані із суперечками за будівлю (якщо частина вірян хоче перейти в іншу юрисдикцію та забрати храм), які мали місце в різних єпархіях, як правило, привертали увагу через те, що такі локальні події спричиняли негайну реакцію усієї потуги релігійного центру відповідної конфесії, і ця конфесія надавала локальній події глобального масштабу (ба, навіть всеєвропейського, з урахуванням частих скарг у Брюсселі).

Які з цього висновки? А висновки такі. По-перше, релігійні протистояння в Україні нереальні. А от культурно-політичні, в яких релігійний фактор використовують як засіб, цілком реальні. Відомо, що у випадку локального конфлікту за приналежність храму на провідних московських каналах в режимі істерики крутили кадри зі "страшними релігійними екстремістами-націоналістами уніатами і розкольниками" безліч разів. Тобто, противники українського православного християнства (і щирі водночас любителі московського) розраховують як на основну зброю на оруелівські п’ятихвилинки ненависти.

По-друге. Якщо люди, які вважають себе православними, втрачають орієнтацію на Московський патріархат, то який може бути результат? Можливостей декілька. Найперше – припустімо, що ці люди будуть орієнтуватися на УПЦ-КП. Але, на наш погляд: останні двадцять з лишком років не показали, що ця конфесія в цілому володіє дуже ефективними методами згуртування людей навколо Христа, їх воцерковлення; тут родові хвороби спільні з їх, так би мовити, затятими "братами-конкурентами". Про яскраві приклади утілення в життя парафій християнських принципів нам невідомо. А гарні національно-патріотичні лозунги не є заміною регулярній і терплячій праці ткання християнського життя.

Варіянти охоплення індустріального Півдня-Сходу розвинутою мережею протестантського або греко-католицького впливу ми також бачимо як мало реальні – надто слабкі зараз тут можливості цих конфесій.

І тому залишається ще така перспектива: виразні приклади широти християнської душі – посиділки, бесіди, обговорення книжок та вічних питань, хороші пісні тощо. Звичайно, і український культурний контекст тут природно присутній. Уявімо собі, що найбільш активні і творчі православні, і не тільки православні – сподобляються на створення християнських клубів, навіть по одному на обласний центр! І на такі клуби можна було би запрошувати цікавих співбесідників, і не лише з Києва – а й із Одеси, Дніпра чи Львова. І ресурси усіх, кому небайдуже наше майбутнє, а також добрий піар – витрачати на реалізацію таких ідей?

Це лише одна з можливостей… Кожен із нас може створити і плекати свій "вертоград", у чомусь своєрідний і кращий. Тому треба гуртуватися та разом прополювати і плекати далі ниву українського Православ'я.

Протоієрей Богдан Огульчанський


Стаття друкується в авторській редакції

Фото apostrophe.ua






Повернутися назад