Religion.in.ua > Історія > Асирійці (айсори) у Києві. Етнографічні нотатки

Асирійці (айсори) у Києві. Етнографічні нотатки


13 05 2011
Асирійці (айсори) у Києві. Етнографічні нотатки Портал "Релігія в Україні" пропонує читачам рідкісне дослідження українського краєзнавця і письменника Ф.М. Сенгалевича, який працював під псевдонімом Ф. Бахтинський і відомий своїми етнографічними дослідженнями семітів, що мешкали в Україні, зокрема в Києві. Стаття взята нами з видання «Східний Світ» №6 за 1928 рік. Сам автор був розстріляний фашистами під час окупації країни...

Портал "Релігія в Україні" пропонує читачам рідкісне дослідження українського краєзнавця і письменника Ф.М. Сенгалевича, який працював під псевдонімом Ф. Бахтинський і відомий своїми етнографічними дослідженнями семітів, що мешкали в Україні, зокрема в Києві. Стаття взята нами з видання «Східний Світ» №6 за 1928 рік. Сам автор був розстріляний фашистами під час окупації країни.

 

Асирійці (айсори) у Києві. Етнографічні нотатки

До того сходбища народів, що, чи волею своєю, шукаючи кращого життя, чи примушені обставинами історичних подій, спинились на нашій землі й або знайшли тут свою долю й живуть з нами одним життям, або ще шукають шляхів до нових країв, – за останні часи прилучився ще один народ – айсори. Всесвітня війна стала катаклізмом для цього маленького народу в Малій Азії, і люди нарешті не могли більше терпіти й вийшли з рідного краю, щоб розсіятися по всьому світі.

І сама назва – «айсори», і походження цього народу були й є об’єктом коли не суперечок, то здогадок і гіпотез для істориків. Назву «гійсори» пустили англійці, але сам народ зве себе айсурами, навіть атурами. Це назва сучасна в постійному вжиткові в них самих і в сусідських народів. Що ж до походження свого, то деякі айсори розповсюджували таку версію: нащадки ассирійців і халдеїв, обидва народи одної раси, протягом 40 віків (що під тою чи іншою владою складали дві могутніх держави), зібрались сьогодні, щоб згадати своє славетне минуле й виявити своє етнічне з'єднання, вирішили прийняти назвисько асиро-халдеїв.

Од Халдейської держави, що була заснована 4500 р. до нашої ери, Ассирія відійшла 1850 р. до нашої ери і склала окрему державу. Ці держави, Ассирія й Халдея, існували приблизно півтори тисячі років і зникли. Про знищення Ассирії ми маємо точну дату – 538 рік до нашої ери (Масперо. «Давня історія народів Сходу»). А далі народи цих двох держав вже під назвою вірмен складали з себе декілька дрібних держав, які існували не довше, як до III в. н. є. З того часу й до цієї пори асиро-халдеї; не вважаючи на автономність країни, були під владою медійців, персів, римлян, сазаїнів, арабів, монголів і турків. Остання війна застала асиро-халдеїв поділеними: більша половина під турками й менша під персами.

Таку історичну довідку подають на Лозанській конференції «представники айсорів», що виступають під англійською режисурою. Далі вони говорять про свою давню високу культуру, що збагатила музеї всього світу, говорять про свою тяжку історичну долю й просять Лозанську конференцію утворити автономну державу Айсорську в тому краї, де вони раніш і весь час жили. Це, розуміється, дипломатична декларація. В себе, так би мовити, в хаті інші айсори про походження своє говорять трохи інакше. Своє походження й початок свого життя доісторичного айсори, мовляв, становлять поспіль з народом єврейським, прапредком вони називають Ассуда, який був то сином патріярха Якова, то другим сином Сіма й внуком Ноєвим, то першим братом патріярха Авраама. Культ біблії переважно над євангелією, твердження, що вони вірують в істинного бога найменш 5000 років, теж стосується до такого поріднення айсорів з євреями.

Коли уважливо розглянути декларацію айсорів на конференції, то зразу кидається в око цілком зрозуміла тенденція. Представники айсорів у Лозані намагалися зацікавити всіх собою, своєю історією, походженням, своєю давньою культурою. І трохи переборщили. Як вони хотіли базуватися на культурі ассирійців і нібито вважати себе за їхніх спадкоємців, то це зайве, бо була культура велика вавилонська, а культури ассирійської не було, було тільки ассирійське повторення вавилонської культури, повторення наймитське й мертве. Що ж до халдейського походження айсорів, то тут теж деяке непорозуміння. Термін халдеї не однаково трактується в історії. Як крайні бігуни цього трактування, треба зазначити думку римських істориків, які визнавали халдеїв за народ жорстокий і некультурний і свій розсуд передали середнєвічним історикам Європи, з одного боку, а з другого, хоч би те, що такий фантаст історії, як Роже-де-Вінь, культуру червоних людей загиблої Атлантиди переносить на халдеїв, надає їм знання бронзи, найдосконаліший релігійний культ, предковічний культ сонця, здібність до філософського мислення тощо. За останні часи назву халдеї, як неясну, неточну й навіть непевну, в дисципліні історії покинуто, і замість народи халдейські вживається більш реальний термін – народи арамейські. Отже, називати себе асиро-халдеями айсорам не відповідає дійсності.

Серед айсорів і в усному оповіданні спостерігаємо, крім «єврейської» версії про своє походження, ще й інші, що звуть айсорів і греками, і вірменами й однаково без усяких підстав. Виходить, що в самих айсорів нема упевненого знання свого давнього минулого.

Нема такого знання і в істориків. Археологія тої країни, де айсори жили й тепер живуть, дуже багата, вона може похвалитися надзвичайно давніми й надзвичайно цінними знахідками нумізматичного характеру, вона розкопала рештки Ніневії і може показати відмінні риси культури, що була тому 5000 років, але жодного зв’язку з цим усім і з сучасними айсорами ні археологія, ні інша дисципліна не наводить. В останньому висновкові айсорів визнається за семітів арамейської галузи народів.

Варта уваги ще одна позиція у цьому питанні. Певним ученим, видно, до вподоби самовизнання деяких айсорів що до своєї родинності з євреями. Вони намагаються такому самовизнанню надати наукового обґрунтування. Я маю на увазі росіян Тітова й Лопухіна, особливо Лопухіна. Вони звертають увагу на подібність айсорів до кавказьких євреїв, на тотожність їх мови взагалі, абетки зокрема, на те також, що не всі айсори призводять себе від халдеїв, а тільки айсори-католики, т.-т. роблять це під впливом католицької місії, тощо, на тому, що перси звуть айсорів єврейським ім’ям Назран. І навіть утворюють гіпотезу, що айсори – залишки тих євреїв, що їх заведено в полон до Месопотамії за царів вавилонських Тіглатпаласара й Салманасара. Лопухін іде далі й робить здогадку, що це якраз ті коліна ізраїльські Рувима, Года й половина коліна Иосипова, що зникли для історії, і є народ айсорський. Роблячи такі догадки, утворюючи такі гіпотези, згадані учені російські все ж приєднуються до того, що айсори є народ семітичний арамейської групи, мов, брахі-цефали, смуглявий, досить високого росту й хороший на вроду.

Ім’я айсорів випливає в еру християнську. Коли можна мати сумнів що до політичного значіння й ролі айсорів до н. ери, тож ніяк не одняти в них тої ролі, яку вони відіграли, й того впливу, який вони мали на сусідні народи, а так само і народи далекі на Сході в справі розповсюдження ідей християнства. Айсори відносять до себе міф про східних царів, що прийшли за зорею уклонитися народженому Христові. Айсори одні із перших прийняли нову віру, і од них проповідь християнську було поведено по всіх відомих країнах Азії. Навіть Індія, навіть Хіна задовго до європейських місій од айсорів, мовляв, прийняли християнство. Слава й поваження були в айсорів. Народ, що не мав політичного значіння й могутності, силою слова проповідницького ніби став могутнім і славетним.

До всесвітньої війни айсори жили почасти в долинах Персії, почасти по горах турецької Месопотамії, посідаючи нешироку смугу з півночі на південний захід, од озера Урмлах і Салмас у Персії й до Моссула і Діярбекіра в Туреччині. Крім того, вони розкидані по Палестині, Судані, Єгиптові, Кавказі, Америці Південній та Північній, по Індії. Після війни, а так само і за час війни айсори, утікаючи од турецько-курдського переслідування, з Месопотамії – головним чином, рушили до табору Антанти, найбільш до Росії. Значна частина айсорів загинула підчас світової війни від турків, курдів, від інфекційних хвороб підчас міграцій, до яких примушували їх і турки і англійці, коли ці стали агітувати або хазяйнувати у колишніх володіннях турецької держави. Айсори гинули, як жертви спекуляції з боку англійського та російського імперіялізму, що підбурювали айсорів проти турецької держави. Решта, декілька десятків тисяч, розпорошені по Персії, Месопотамії та Радянському Союзові.

Айсори були в Києві й задовго до війни. Приїздили вони на заробітки. За часи війни, утікаючи від турків 1916 року, до Києва приїхало всього 50-60 айсорів; після війни у Києві було вже 200 родин, т.-т. 800-900 чол. Ця кількість властиво не міняється й за останні роки: дехто мандрує по інших містах на заробітки, на їхнє місце приїздять нові або знову повертаються ті самі. Зовсім виїхало з Києва три родини додому в Персію. Чоловіків трохи більше – 55%, жінок – 45%.

Зараз же, приїхавши до Києва, айсори не мали ніякої роботи і вже з 1922 року почали чистити на вулиці чоботи. Цим промишляє 80% усіх айсорів-чоловіків і це складає всіх чистильників у Києві. Роботу чистильників айсори поширили латаниною, продажем чистильної масти, шнурків для черевиків. Решта 20% чоловіків поділяється: 10% кустарі-пекарі, шевці, 5% – службовці: вчителі, писарі, конторщики, 5% – дрібна торгівля: морозиво, кавуни, фрукти.

У своєму краю айсори живуть з хліборобства, скотарства, садівництва. У Києві, розуміється, нічого такого вони робити не можуть. Але деякі звички хліборобів, до того ж хліборобів примітивних, вони занесли й сюди. Так, ранньої восени, в серпні й вересні, коли у них на батьківщині вже вимолочений новий хліб й його сушать перед тим, як одвезти до млина, можна бачити, як старі айсори й айсорки на одкритих майданах, де світе сонце і подуває вітрець, напр., на Софійському, біля Богдана, виносять у мішках пшеницю, перевіюють її з решета, потім полощуть у воді і довго сушать на ряднах. Цілий день, поки не сяде сонце, вони сидять біля тої пшениці, відганяють горобців, баби шиють, а діди курять люльки і задумливо дивляться, мабуть, згадуючи свою далеку Урмію й Месопотамію. Сушать вони також і фрукти і ягоди.

Спробували були айсори хліб пекти своїм способом. Як усі східні народи, айсори не люблять хліба на дріжджах, і тепер печуть для себе коржі. Але ідеал хліба для них – лаваш, тонкий, як папір, клапоть тіста теж без дріжджів. Печуть вони й лаваш, приліплюючи на плитах, на припічку. Для лаваша будується спеціяльну піч: викопується глибоку яму в садку або в городі, сажень і більш завглибшки, всередині яму викладається цеглою або й не викладається зовсім; перед тим, як пекти хліб, у ямі спалюють дрова й на розпечені стінки наліплюють тонкі шматки тіста. Так готується лаваш. Так айсори зробили собі дві таких печі – називаються вони тондар, але на вимогу пожежної охорони печі розвалено.

Скотарі й хлібороби, вони люблять молоко й м’яса, власне, зовсім не їдять. Працюють для заробітку виключно чоловіки. Айсорці не личить працювати для заробітку. Вона тільки дружина свойму чоловікові й господиня в своїй хаті. Для неї роботи досить вдома. І лише крайні злидні примушують жінку, господиню що-небудь робити для людей за гроші. Але це вже сором для неї, а найбільш для її чоловіка.

Айсорки у Києві лише торгують на вулицях дрібним крамом – продають з лотків цукерки, насіння, яблука, тільки виключно вдови.

Взагалі довге життя з мусульманським народом внесло багато специфічно-східнього в життя айсорки. Айсорка окремо од чоловіка ходить гостювати, а коли йде з чоловіком, то сидить окремо у жіночому товаристві, танці у айсорів завжди окремі для жінок і для чоловіків, пісні теж. «Вони мають на сто відсотків менше прав» – говорять про своїх жінок айсори. Вся діяльність жіночого відділу у Києві серед айсорок була марна. Жодної айсорки не втягнено у громадську роботу.

Східній колорит найяскравіше виявляється в одруженні. Тут жінку навіть закривають, як у Царгороді або в Дамаску.

Часом можна бачити, як їде айсорське весілля від шлюбу: на візнику попереду їдуть музики – зурна й бубон, за ними молоді, і лице молодої і вся вона вкрита довгою непрозорою наміткою. За молодими їдуть на візниках гості, Айсори, жартуючи» кажуть, що це робиться для того, щоб молода не знала, куди її везуть. Ще яскравіший звичай калима. Айсорка своєю волею не може віддатися, її продають батьки чи ті родичі, що їй за батьків, коли вона сирота. Так таки справжнім порядком з заходами «вільного» торгу, з прицінюванням, хто більше дасть. Тут, у Києві, де стільки говориться про значіння жінки у суспільстві, за гарну айсорку, що, між іншим, допомагала мені в моїй роботі, дають 200 червінців, але батько ще вичікує кращого покупця. Середня ціна на молоду айсорку 600-700 карб., але є і по 300. Коли сказати з докором старому айсорові про гидкий характер такого звичаю, то він пояснює, що це, так би мовити, замашкарований посаг, і що в батька нічого не лишається з тих грошей, всі вони йдуть на весілля та на подарунки молодим. Але це свого характеру не міняє. До того ж мені з приємним усміхом говорив один айсор: «воно мати 5-6 дочок – це не погана справа».

Проти такої купівлі-продажу вже починається протест, не серед айсорок, як треба було б сподіватися, а серед молодих нежонатих айсорів і в досить надзвичайному освітленні. В Ленінградській «Червоній Газеті» за 1-ше квітня надруковано таку кореспонденцію: гурток молодих айсорів подав Ленінградській владі таку заяву: «Просимо вашого розпорядження припинити таку справу, яка має місце серед нас, ассирійців. Ми повинні робити так, як усі пролетарі СРСР, а в нас воскресли Юди, що продають своїх дітей за нечувані в історії гроші, хоч Юда продав тільки за 30 срібляників, а наші кровожери продають своїх дівчат, одержуючи від жениха 150-250 золотих десяток. Навіть батьки наші й діди брали цей калим менший, тільки 50 карб. Ми, бідні чистильники чобіт, не маємо таких грошей, щоб купити собі дружину, і можемо заслабнути на венеричні хвороби».

Тому, що в нашому кодексі нема відповідного артикула, владі довелося користуватись законами наших східних автономних республік, де є звичай калиму. І калимників притягли до відповідальності, звичайно, не за високу ціну, а просто за калим.

Виправдуючи своїх ленінградських земляків, київські айсори пояснювали, що цю скаргу подав якийсь ображений жених; але це справи не міняє. Є старовинний спосіб пірвання молодою, але в місті, як Київ, він не вживається. Краще й доцільніше повели боротьбу з калимом київські женихи і почали сватати неайсорок. Відсотків 30-35 одружень у айсорів-чоловіків складається з одружень з руськими, українками, вірменками, єврейками. Таке подружжя стоїть на другому місці, отже айсор або п’яниця, або удівець, із дітьми. І до такої родини увага інакша: в одному житлокоопі дві айсорські родини жили у підвалі, між іншим, у одного айсора була руська жінка. Коли у верхньому поверсі звільнилось помешкання, всі айсори, що жили у тому будинкові, ухвалили віддати його тому айсорові, що одружений з айсоркою: «А той – з руською, хай ще посидить у підвалі». Щоб айсорка пішла за неайсора – був тільки один випадок.

З боку матеріяльного забезпечена айсорка не так погано: нема у них старих дівчат, не багато удовиць, це, між іншим, через те, що удовиці дешевші, а так само є звичай, щоб полегшити удовиці нове подружжя, діти від першого чоловіка живуть при її батьках.

Нема серед айсорок і повій.

Звичайно, коли мова йде про айсорів, починають говорити про релігію, яка відограває у них певну роль. Отже, коли вважати айсорів за нащадків асиро-халдеїв, то треба шукати у них будь-яких залишків культу сонця. Таких залишків нема ні у піснях, ні в обрядах, і жодний дослідувач цього народу не говорить про культ сонця. Є у вірмен обряд присвячення дитини сонцю, в айсорів і такого звичаю нема. Вони споконвіку вірили, мов, в істинного бога і читали біблію. Християнство у айсорів починається рано. В середині V віку первісні основи вчення змінюється на т. зв. єресь Несторія. І в такій одміні релігія айсорів доходить до цього часу. В ученні Несторія є раціоналістичні риси. Ісуса Христа він, як відомо, визнавав тільки за геніяльну людину; не визнавав образів. Англійські дослідувачі історії айсорів саме цими раціоналістичними рисами несторіянства й пояснюють весь той вплив і успіх, що мали його айсори в своїй проповіді християнства в Азії. З середини XV віку айсори зовсім зникають з поля зору європейців й виникають лише на початку XIX в. Французькі, англійські, американські, німецькі археологи роблять в краю айсорів розкопки, знаходять там руїни Ніневії й інші історичні пам’ятки. Разом з археологами наїздять до айсорів різноманітні християнські проповідники й починають закликати християн, у яких це вчення почалося давно, до своїх церков. З великим запізненням приїхали також представники російської церкви. Кожний проповідник що-небудь обіцяв: американець – школи, книжки, газети, науку у себе в Америці; німці – гроші й господарчу допомогу; французи – зброю й зодяг; росіяни – спокійне життя на Кавказі. Історик айсорів останніх часів Думбіє говорить просто: в айсорів релігія стала дуже корисним об’єктом торгівлі. І дійсно, всі ті блага, що проповідники наобіцяли, айсори прийняли і з давніх несторіян поробились і католики, і лютерани, і англікани, і православні. Ще треба додати й мусульман, правда, у невеликій кількості. Більша половина, як і були, несторіяни. В них ще тримається давня організація, на чолі церкви стоїть патріярх – Мар-Шімун; у його й вся влада політична й, як у справжнього монарха, династійні права. За останні часи й у несторіян розкол: на старовірів, що службу божу правлять старою малозрозумілою мовою, й нових з мовою сучасною в церкві. Між старими й новими велика ворожнеча. В Києві айсори всі несторіяни. їхня парафія тримає причет 3 священика, диякона й титаря. Службу божу правлять у притворі української автокефальної Софії. В службі вражає примітивна простота. Немає півчої, священик і диякон з вівтаря лицем до народу читають і співають дуже, на кшталт мусульманських мул; причастя дається під двома образами: хліб священик тримає в хустині, одколупує пальцями й дає в рот причасникам. а вино в мисці простій дерев’яній в руках у диякона, і причасники п’ють просто із миски. Характерний спосіб молитви за мертвих: священик лежить ниць перед престолом, люди з церкви голосно говорять імення своїх померлих родичів, диякон в царських вратах голосно повторює, і потім уже повторює їх священик. Також і засіб кадіння: диякон тримає в руках кадило, титар долонями обіймає ту частину кадила, звідки йде дим, і, ніби набравши пахощів у жменю, передає кожному в церкві теж у жменю. Мова служби стара, арамейська, зовсім незрозуміла для простих людей.

Незвичайний у айсорів обряд похорону, і вони його спочатку і в Києві додержували, та за вимогами нашої санітарії повинні були покинути. Як завше на сході, айсори ховають мерців без труни, повитих покрівцем, і покрівець той з цвинтаря додому несе старий родич померлого; обряд вимагає, щоб він, несучи, йшов без шапки й назад не обертався. В особливо урочистих похоронах мерців несуть навстоячки з розгорненими руками, несуть поважні люди, і ніяк не родичі, а чужі. Найчастіше це буває, коли померлий не мав рідних братів.

Інтересно – з боку етнографічного й, взагалі, як народна творчість – мистецтво айсорів. Музичні інструменти, крім звичайних і всім відомих кавказьких зурни й бубона (по-айсорському – дайрах), а так само сопілки (шабіба по-айсорському) – оригінальні й мелодичні, одинадцятиструнна, так би мовити, гітара з ладами, і верхню деку в ній зроблено з товарячого осердя, по-айсорському тгарі; скрипка з чотирма струнами на високій паличці – підставці, і коли грають на ній, то спирають тою підставкою на ліве коліно – к’яманча, а підвійний бубон зроблено з горшків з натягненою замість дна шкірою – нагара, грають на ньому дерев’яними паличками. В музиці айсорській, мабуть, найбільшу роль відіграє бубон: це не тільки інструмент для темпу, але як на ньому грати – чи долонею (паличкою на бубоні айсори ніколи не грають), чи кулаком, чи пальцями-пучками посередині бубона, чи з краю коло обичайки на бубоні, передається весь характер мелодії. Особливо бубон характерний і просто потрібний до танців.

Мистецтво слова у айсорів визначається більш у творчості народньо-пісенній. Письменника айсори мають тільки одного. Лікар Абрам Фрейдун, селянський син з-під міста Урмії, народився 1886 року, закінчив в Урмії середню школу американської місії, потім у Чікаго університет з галузи медицини. Перед самою війною Фрейдун повернув додому, якийсь час лікарював в Урмії, а потім перебрався до Тифлісу й тут десять років видавав айсорською мовою газету «Нашука» – «Дзвінок». Крім публіцистичної роботи й популярних статей на такі теми, як Ленін, радянська влада, світова зміна всіх вартостей, після Фрейдуна лишилися вірші за підписом «Атурайя». Розмір віршів властиво один силабічний вірш, римою з’єднуються два сусідні рядки. Окремо виданих творів Фрейдуна немає: вони або в газеті «Нашука», або ходять по руках у рукописних списках. Змістом вони поділяються на публіцистичні – і таких більшість – і елегії суто національного характеру, а так само стилізовані перекази народних пісень. Абрам Фрейдун вмер 1926 року в Тифлісі.

Після смерти Фрейдун-Атурайя припинилась його робота. Газети вже немає. Принаймні поверх тих книжок, що він встиг видати, більш немає. Часом, нерегулярно й дуже рідко надходять окремі числа айсорських газет з Америки або з Москви. І київські айсори обходяться тою невеликою кількістю книжок – найбільше 150, що єсть у Києві. З них більшість шкільні книжки для учнів. Усі ці книжки нові, видані в Тифлисі 1923-24 року. Крім того, у старих айсорів єсть книжки церковні раніших видань, але теж не дуже ранніх. Найбільша збірка церковних книжок, розуміється, у священика. Євангелію видано 1901 р. в Урмії, місії архієпіскопа кентерберійського, мовою айсорською, цифри на сторінках арабські. Літургія, того ж видання 1890 року, цифри айсорські. Чин похорону – Ічтіас Гуриз missionis archiepiscopi Cantariensis MDCCCC, цифри айсорські. Церковних книжок не багато. Письменність серед київських айсорів невелика: неписьменних – 78%, письменних – 2% і малописьменних – 20%. Тут числються письменні й російською й айсорською мовою разом або одною з них. Школа для айсорських дітей міститься в школі східних народів, де, крім айсорських дітей, вчаться вірменські, розуміється, окремо. В школі айсорській два вчителі. Айсорських дітей у Києві шкільного віку 120, з них до школи ходить 35%, хлопчиків – 70%. Письменність провадиться переважно російською мовою. Це викликається у значній мірі труднощами завести навчання ассирійською мовою через брак педагогів. Є, правда, приватні школи, де вчать айсорській мові. Є айсори, що читають і пишуть тільки айсорськими літерами й тільки айсорські слова, а російських ні слів, ні літер не знають, а є такі, що пишуть і читають російськими літерами і російські і айсорські слова, а не знають літер айсорських. А діти пишуть і читають тільки російські літери і слова, а нічого айсорського ні писати, ні читати не можуть.

Переходимо до пісенної творчості. Таке вражіння, що в айсорів мало народних пісень. Мабуть, до цього спричинюються життьові обставини айсорів у Києві. Старі айсори, джерела народної пісні, відірвані од рідного ґрунту, доживають віку, сидячи на київських пішоходах, чистячи чоботи. Які там пісні! А молодь захоплена мріями Інтернаціоналу і вона своїми народними піснями не цікавиться. Мотив «батьки й діти» тут загострений. І коли звернутися до молодого айсора за піснями, то всякого, особливо ж українця, здивує: він не знає жодної пісні свого народу. А може й дійсно у айсорів мало пісень? Є колонія айсорів біля Сосниці на Чернігівщині, і тут в обставинах хліборобського життя, в своїй рідній сфері, айсори власне ніколи не співають.

З тої невеличкої кількості айсорських пісень, яку пощастило зібрати в Києві, виявляються такі риси творчості цього народу. Мелодії айсорські дуже подібні одна до одної, і немає жодної різниці між сумною й веселою, всі вони однаково сумні і з протягом. І цей сум якийсь особливий, це не тая печаль, часом гостра й болюча, що бренить у піснях наших. Це якась безнадійність, неодвертна й безпорадна, однакова у пісні старого діда й у маленьких хлопченят, коли вони веселим табунцем розбігаються київськими вулицями. Є свої причини для такої безнадійности. Тисячоліття пережив народ, було всього. А було, що й били, і нищили, і з рідного краю, його потом обмитого, слізьми оплаканого, вигнали.

І розвіявся народ по всьому світі й співає свою сумну, може і лебедину пісню. Як усі народні пісні, айсорська не має витриманого розміру, рима в неї випадкова, в викладі часто вживається діялог.

Що до змісту, то в нашій маленькій збірці єсть пісні:

1) про кохання,

2) пісні про побратима,

3) пісні про брата,

4) побутові (колискова пісня).

В піснях про кохання та особливість, що нема пісень про кохання дівоче, а як і є, то або про смерть милого, або пісні своєрідного характеру, не подібні до звичайних пісень цього типу. Така особливість спричиняється, розуміється, до стану айсорської жінки взагалі.

***

Звичай побратимства походженням зі Сходу й складається з того, що два чоловіки чи дві жінки з добровільної згоди накладають на себе обов’язок взаємного братерського підтримку й взаємної допомоги протягом всього життя. Видимою ознакою такого звичаю вживались всякого роду міни між побратимами: мінялися хрестами, зброєю, поясами, висисали кров один у одного з вирізки на руці. В краях християнських звичай увійшов до церкви, і церква утворила особливий чин побратимства з читанням спеціяльних молитов, апостола, євангелії, навіть з причастям. Як всякий звичай, побратимство увійшло в закон державного управління, і побратими в питанні що до прав з спадкоємства прирівнювалися до братів фізичних, а так само і діти їх вважалися за кревну родину. Це все викликало багато життьових ускладнень, і церква по деяких краях звичай побратимства знищила. Але й без того побратимство й само зникає. Його викликало життя по тих краях, де постійна бойова небезпека, де людина завжди під загрозою смерти. З переміною таких обставин побратимство робиться зайве. Так цей звичай був у Запорізькій Січі, у сербів за час турецького панування. За останні часи побратимство залишилось у пачкарів, у повстанців; румунський письменник Істраті описав його у гружчиків на Дунаю. Залишився звичай побратимства й у айсорів. Церковний чин цього звичаю в них запозичений у грецької церкви й повторюється тут до найменших подробиць.

Швидкою медичною допомогою занотовано декілька випадків родової помсти серед київських айсорів. Але цей варварський звичай не відбився в народних піснях, принаймні серед айсорів у Києві не прийшлося такої пісні почути. На велике здивування в піснях також не відбилося нічого з давнього попереднього побуту айсорів, побуту хліборобського села. Не може бути, щоби вони вже позабували своє таке недавнє минуле. Відсутність таких пісень ми односимо до взагалі неудосконалених і затяжних способів і умов збирання пісень серед київських айсорів.

Айсори, розуміється, користуються всіма правами, як громадяни УСРР. Школа безплатно дає притулок і науку для дітей; всі айсори – кустарі з привілеями цієї галузи людності; правами членів профспілок, звичайно, користуються серед них ті особи, що підходять під цей розряд громадян.

Але не в Києві цей ображений народ знайшов свою долю, і не в Києві він думає вікувати. Айсори в великій претензії на стару російську владу за те, що вона їх втягла у війну з турками й посварила з тими народцями, що живуть з ними поруч. І мрія про свою батьківщину так мрією й зостанеться. Хліборобські звичаї айсорської людності, принесені з батьківщини, тягнуть його на землю до плуга й до коси. Час од часу з’являються в газетах повідомлення про те, що айсорам одведено землю то в тій, то в іншій частині нашого Союзу. Ще щось не дало змоги айсорам осісти на землю, але це буде рано чи пізно.

До української культури айсори не призвичаїлись. За весь час перебування в Києві в свій лексикон вони внесли тільки два українських слова: «добре» й «четвертина», як міра для молока. А тимчасом легко й з охотою айсори русифікуються. Свої призвіська вони повертають на російські: Георгієв, Абрамов, Лазарев. Навіть імення: замість Сунжан кличуть «Женя». Прагнення айсорів до російської мови та культури замість української викликається ще й тим, що зв’язує їх з айсорами РСФРР, які засвоїли російську мову. Крім того, до Києва багато айсорів прийшло з інших місцевостей кол. Росії або Радянського Союзу, знаючи вже трохи або добре російську мову.

Це, у певній мірі, пояснюється також ще значним впливом російської культури по містах України, де майже виключно живуть айсори. Культуру та побут айсорів на Україні ще не досить досліджено. Треба цю роботу провадити далі.

Джерело: «Східний Світ», №6, 1928, с. 213-235






Повернутися назад