Про єдність українського православ’я, про роль митрополита Володимира та його можливого наступника у розмові з порталом "Релігія в Україні" розмірковує український богослов, доктор філософських наук Юрій Чорноморець.

Юрій Чорноморець: «Запит на церковну єдність є і люди вимагатимуть її»

-- Ми нерідко чуємо з боку Київського Патріархату, що єднання церков не буде, доки не будуть виконані певні умови. З іншого боку, ми не чуємо про процес єднання з боку УПЦ, щоразу він зупиняється. Що може зрушити ситуацію з мертвої точки?

 

-- На мою думку, причиною розколу було особисте несприйняття патріархом Філаретом митрополита Володимира. Гадаю, він бажав, скажімо, десь помститися за те, що саме Володимир очолив УПЦ, після чого посунув його разом з Олексієм. Тому ця ірраціональна ревність, на мою думку, була головною причиною того, чому всі ці роки не відбувалось об’єднання. Причина не лише у небажанні поступатись з боку Філарета, але й через його авторитарний стиль правління порівняно з більш ліберальною УПЦ. Більше того, він хотів знищити справу патріарха Олексія, тобто єдиної Російської православної церкви. Тому він підтримує усілякі сумнівні речі, які виникають поза цим середовищем, будь-які чутки він сприймає за чисту монету.

-- Тобто ви вважаєте, що це спекуляція?

 

-- Так. Це ж стосується і архієпископа Євстратія (Зорі), через що в нього навряд чи є майбутнє в єдиній православній церкві, яка безумовно створиться.

-- Проблема єднання полягає лише в особі патріарха Філарета?

 

-- Я не можу сказати, що лише, але це одна з головних причин. Це дуже болюче питання, тому що з цього почався розкол. Тоді 20 єпископів не могли сприймати цей диктаторський стиль керування, не сприймали Філарета як патріарха. Згідно зі статутом 1990 року, йому надавались надзвичайні права як предстоятелю УПЦ, що він безперечно використав, ще будучи митрополитом Київським. Народ був незадоволений. Я пам’ятаю, як його вибрали місцеблюстителем і я прийшов в лавру, там сиділи монахи за обідом. Я тихо сказав: «Слава Богу, митрополит став місцеблюстителем, може, стане патріархом». А у відповідь всі монахи на одному диханні кажуть: «Не дай Бог!» Саме так вони ставились до нього.

Але разом з тим він створив хороше молоде покоління священиків та єпископів, які виховані в національному дусі, вивчені як богослови, виросли на вченнях Олександра Шлемана та Антонія Сурозького, Миколи Афанасьєва і Йоана Зізіуласа. Це православ’я, в якому церква розглядається як єдність спільноти. Але тут виникає суперечність: на вигляд це громадянське суспільство, а де-факто це піраміда. Проте його сили слабнуть, і КП зараз в непоганому стані, більш ліберальному. Але єпископи УПЦ ніколи не приєднаються до нього, навіть якщо у церкви буде автокефалія від патріарха Константинопольського.

-- Саме через стиль правління?

 

-- Саме через Філарета. Адже лежить його апеляція на анафему, на зняття з посади митрополита і Константинопольський патріарх може розглянути їх, знявши все те і дати йому автокефалію, наприклад. Але люди не підуть на з’єднання з ним, тому що є несприйняття його стилю керування. Я вважаю, що треба шукати інший підхід до людей, які б могли об’єднати православ’я. Потрібен наш, молодий та активний Петро Могила. Коли він приходив, йому теж поступились місцем.

-- Ви бачите таку людину зараз?

 

Так, безперечно.

-- І хто це?

 

Питання незручне, але скажу, що є кілька людей, які достойні такими бути. Я більше бачу колективного Петра Могилу в УПЦ або в об’єднаній церкві.

Зараз почались розмови про те, що після смерті митрополита Володимира в УПЦ почнуться конфлікти, що там можуть перемогти проросійські сили. Деякі взагалі чекають розвалу та краху системи…

Я скажу, що в проросійських сил був свій шанс, у 2011 році, коли вони відсторонили митрополита від влади. Але зараз це меншість, як владика донецький Іларіон, одеський Агафангел. А більшість, як митрополит Онуфрій, тоді просто злякалась. Проросійські лідери намагались зібрати собор, щоб відсторонити хворого блаженнішого і вибрати наступника. Тоді вони проводили опитування серед єпископів, спершу висунувши кандидатуру Агафангела. Він отримав зовсім мало голосів, це була для нього трагедія. Наступною була кандидатура митрополита Іларіона, було десь до чверті єпископів, але вони уперлись у стелю і не могли знайти ще прихильників. І ви врахуйте, що обіцяти – ще не значить голосувати.

Потім була кандидатура владики вишгородського Павла, він набрав трохи більше голосів, але все це було неофіційно. Павло набрав трохи більше за Іларіона, через що той дуже засмутився. Проте вони все одно не набирали навіть третини голосів і це була величезна проблема. На сьогодні ситуація ніяк не змінилась, хоча владика Павло докладав багато зусиль, аби задобрити єпископів, особливо вікарних, але все це виявилось марним. І ми змінились, і більшості в них немає. Більшість є в поміркованої проукраїнської сили, яка хоче зберегти справу Володимира. Тут є дві кандидатури: це митрополит Онуфрій – більш консервативний і поміркований, виступає за збереження справи митрополита Володимира, але без «фронти» проти Москви; і кандидатура митрополита Антонія – знову без «контри» проти Москви.

Радикальних українофілів зараз фактично немає і навіть українофільськість Софронія черкаського, наприклад, це скоріше видимість. Тому що всі його настоятелі й настоятельки монастирів – це якась катастрофа, вони переважно проросійські. Справжніх українофілів, яких хотілось б мати, – їх насправді немає. І митрополити Онуфрій чи Антоній не будуть робити заяв чи закликів, як Софроній про автокефалію, натомість буде продовження спокійного розвитку лінії Блаженнішого.

-- Чи схвалить кандидатуру Києва патріарх Кирило?

 

Так, фактично кожну, крім хіба що владики Олександра (Драбинка) та його можливих висуванців. Патріарх дуже сильно поважає Онуфрія та Антонія, не дивлячись на те, що це українські архієреї, у яких є сильна риса української ідентичності. Патріарх Кирило поважає їх за те, що вони дуже конструктивні, з ними завжди можна домовитись і якщо вони щось пообіцяють – вони ніколи від свого слова не відступлять. Умовно кажучи, владика Павло або владика Іларіон відомі тим, що вони можуть пообіцяти що завгодно, а завтра зробити зовсім протилежне – це загальна українська проблема.

Я вважаю, що має бути довіра до тих людей, на слово яких можна покладатись. І от як можна покладатись на слово владики Олександра? Чи є хтось, хто може підтвердити, що він щось зробив з того, що обіцяв? І це дуже важливо, починаючи від того, що він не зміг зберегти Блаженнішого у 2011 році.

Україна потрапляє в складну ситуацію після революції: держава пообіцяла повну гарантію прав всіх віруючих, в тому числі УПЦ МП. Для нової ліберальної держави релігійна свобода – це абсолют. Це було не лише у програмі уряду, а й у всьому міжнародному товаристві. З іншого боку, суспільство налаштовано значно радикальніше, ніж десять років тому, воно не може сприймати «прогиби» під Москву. Разом з тим новий предстоятель не може бути проросійським, суспільство просто не сприйматиме його. Значить, нам потрібен поміркований проукраїнський предстоятель, який міг би бути «своїм» і для проросійських сил, і для своїх проукраїнським. Він має стати втіленням Церкви, коли Христос єдиний для всіх. Нам потрібен свого роду другий Блаженніший, але він повинен бути більш сучасним.

-- Зараз лунають звинувачення, що УПЦ не реагує на заклики людей. Відомо, що священики МП на Сході навіть не допомагали нашим військовим, коли вони того потребували. Натомість разом з ними були греко-католицькі капелани та військові священики з УПЦ КП. На тлі регіональної бездіяльності окремих служителів і звинувачень від суспільства та мовчання церкви назріває конфлікт. Ми чуємо про український вектор, якого по суті немає. Чому?

 

-- Саме тому потрібен предстоятель, який може показати проукраїнську суть УПЦ, яка проявляється. Останні засідання Синоду показали це, там пролунав заклик до тих, хто тримає зброю у Донецькій і Луганській областях. Єпископи закликали скласти зброю і сісти за стіл переговорів. Ще раніше був заклик про те, що єдність України - це дар Бога, це все було підтримане, як і легітимність нового керівництва після революції. На УПЦ орієнтувались як на такий лакмусовий папірець – чи дійсно це так, чи ні. Тут такий момент, що можна було б очікувати більшої проукраїнської позиції в питанні допомоги армії. Зараз розгортається допомога біженцям і на цьому фоні помітно, що не було такої підтримки у бік військовослужбовців. Але, слава Богу, що не було допомоги сепаратистам.

-- Якби ще й це було…

 

-- Деякі наші єпископи намагались наполягати на однаковому ставленні до військових та сепаратистів, але зараз цього немає. Церква переживала драматичний період власної історії, нове керівництво ще не зовсім розбирається в ситуації й цілком може допускати помилки. Так, не було кампанії на підтримку армії, але були окремі акції підтримки, численні. Можливо, це була помилка, але до неї треба ставитись з розумінням.

Митрополит Онуфрій зробив дуже сміливу заяву в листі до Путіна, і ми далі молимося за цю ситуацію. Онуфрій прийшов в день своєї першої літургії до монахів лаври і наказав вдень та вночі молитись за Україну. Це була його позиція і відповідальність, камери ж то не знімали. Внутрішньо він дуже переживає за Україну.  Можливо, оте чудо, що ми вистояли, пов’язано саме з такими містичними факторами.

Зараз вся діяльність спирається на те, що буде завтра, як ці люди завтра будуть дивитись один одному в очі. І те, що жителі у звільнених містах кажуть «дякуємо» армії – УПЦ схвально на це дивиться, цей порив треба зберегти. Не можна впадати у радикалізм, це наша проблема. Помилятись можуть всі, підпадати під пропаганду, але не можна пробачити свідомої зради, коли людина знає, де правда і свідомо продає її.

УПЦ наголошувала на відповідальності політиків. Вони говорять, що мають відповідальність, у них в руках армія і при цьому певні, що всі проблеми мають вирішити церкви – організуйте нам і діалог, і примирення... Вдягніть армію, надайте їм все, від гвинтівки до гелікоптера. Пробачте, а ви що зробили? Це дуже важливе питання і 19 числа на Синоді, якщо уважно читати документи, Онуфрій це питання і поставив, що вони мають нести цю відповідальність перед усіма. Вам даний у руки меч, щоб ви захищали добро.

-- Проблема в тому, що якщо УПЦ підтримуватиме проукраїнський вектор, то рано чи пізно Москва почне ставити питання про те, що вона виходить з-під влади…

 

-- Влаштовує це Москву чи ні, але якщо вона хоче бачити тут православну церкву – ми повинні бути саме Київською церквою.

-- Але чи готова УПЦ до відокремлення від Москви у майбутньому?

 

-- Дуже важливо, що УПЦ ніколи не була готова до відокремлення від Москви і найближчим часом не буде готова. Така справа відбувається не через готовність до цього, а тому що це має статись. Ви готові народжувати дитину, от дозрів плод, ноги і руки вилазять – треба пуповину перерізати. Спостерігаючи ззовні, багатьом здається, що цей момент настав. Я був би двома руками «за», якби це було правдою, але ця церква ще в багатьох місцях недозріла і народжувати зараз – можна отримати неповноцінну дитину. Але це моя особиста оцінка, можливо я помиляюся. Тут треба щоб судили єпископи, щоб була соборно оцінка.

Я вважаю, що всередині УПЦ не пророблений цілий ряд реформ, немає згуртованості. У РПЦ є міжсоборна присутність, де збираються всі, від крайніх лібералів до крайніх консерваторів, готують документи для соборів церкви. В Україні такого немає.  УПЦ має відчути свою єдність, їй потрібне неформальне спілкування. На основі відчуття єдності можливе напрацювання конструктиву. У 2005 році, після Помаранчевої революції, священики-українофіли з УПЦ зібрались разом, щоб визначитись, чого ж вони хочуть. Автокефальної церкви? Ні, це не самостійність. Української церкви? Чого ми хочемо? Ми хочемо нормальної православної церкви, ми повинні відчувати в цій церкві себе як вдома. Всі крайнощі мають відсікатись і прямо зараз це відбувається.

Давайте спочатку зробимо міжсоборну присутність в УПЦ, подивимося один одному у вічі. Зробіть потім зустріч з міжсоборною присутністю у КП і вони теж побачать нормальних людей, які достойні бути православними християнами, більше того, іноді вони і є кращими християнами. Хоча в них немає «формальної» благодаті, і я свято вірю в те, що їхні таїнства всі не дійсні, окрім хрещення, але Бог якось діє навіть в середовищі розкольників. І якщо буде створена загальна українська дискусія, то єдність визріє набагато швидше. Навіть без цього вона все одно народиться, якщо і не природнім чином, то кесаревим розтином.  Єдність православ’я - це перспектива найближчих років, 2015 чи навіть 2014.

-- Настільки близько?

 

-- Так, я вірю в це і певен на всі 100%. Хочуть цього деякі єпископи чи не хочуть, але вона буде і треба до неї готуватись. Головне, щоб це була православна цілісна церква, а буде вона автокефальною чи ні – це вже інше питання. Миряни з КП і УАПЦ багато в чому дозріли до думки, що головна саме християнськість, а українськість – це вже другорядне. І зараз, під час таких подій, коли національність є особливою, вони в першу чергу лишаються християнами. Я сказав би, що оскільки ми християни, тому ми любимо Батьківщину і ми - українці. Окрім того, лікування розколу – це умова і Вселенського, і Московського патріархів до 2016 року.

-- Тобто часове обмеження є?

 

-- Так, і суспільство не може довго терпіти. Запит на церковну єдність є і люди вимагатимуть її. Тепер треба очікувати нового предстоятеля і змагатись за єдність. Раніше ми могли говорити, що того бажає КП, але на своїх умовах. Хочу підкреслити, що з 2007 року риторика в УПЦ МП радикально змінилась аж до цього року, вона ще більше зацікавлена в єдності і нормалізації православ’я. Це щирі переживання і мирян, і служителів. Церква - це якір, за який треба триматись. Вона не може зробити все за суспільство, але може розпочати діалог. І, кінець кінцем, він і призведе до бажаного духовного єднання.

Фото patrologia.org.ua

Теги: