Religion.in.ua > Інтерв'ю > "Україна не здатна чути себе саму"

"Україна не здатна чути себе саму"


9 09 2009
"Україна не здатна чути себе саму"
Немає рубежів, які б навпіл розділили Україну. Цей рубіж, який є, – не стільки культурний, скільки економічний. І він дійсно розділяє людей. Але він виділяє людей материкової, наддніпрянської України тим, що для людей зі східних регіонів нашої держави мало що говорить слово «Україна», їх воно не так зачіпає, не несе всіх отих культурних, історичних та ментальних смислів, як для мешканців центральних і західних регіонів.

Релігія в Україні: Пропоную почати з того питання, навколо якого не вщухає суспільна дискусія та, на жаль, не зникає поляризація думок.
Як Ви гадаєте, яким шляхом можна розв’язати проблему церковного розділення в Україні?
Мирослав Попович: На мою думку,зразком у цьому питання для нас має бути Німеччина. Там є католики, є протестанти, причому різного штибу. Хтось із пересічних українців знає – до якої конфесії належить канцлер фрау Ангела Меркель? Мабуть, до лютеранської. Але ніхто точно не знає. Бо це не грає ролі для самосвідомості сьогоднішнього німця. Хоча партія, до якої входить Меркель ,– це християнська, права, консервативна партія. І це є європейський підхід.
В Україні проблема може бути розв’язана в німецький спосіб. Ситуація в Україні відрізняється від російської тим що в Україні п’ять впливових історичних церков. І не лише три православні, але і греко-католицька церква. Впливові також протестанти.
Також у нас є і римо-католики. У нас є свої мусульмани, є свої іудеї.
"Україна не здатна чути себе саму"
Між іншим, є процентів тридцять населення, яких раніше називали атеїстами, а тепер називають агностиками. І я в тому числі.
Треба зважати на те, що наше релігійне життя різноманітне. І українці, я маю на увазі політично свідомих українців, зацікавлені в єдиному підході до всіх релігій.
В усякому разі, єдність національна не повинна мати передумовою єдність релігійну. Це безумовно. І європейський досвід нас вчить цього. Адже попри всі розходження, в Європі панує толерантність у релігійних відносинах.

РвУ: Як ви можете оцінити російський фактор? Ми бачимо, що він потужно присутній в політичній, економічній, соціальній, конфесійній сферах нашої держави. В контексті серпневого загострення в російсько-українських відносинах (послання Медведєва до Ющенка) Ви можете спрогнозувати, яким буде вплив нашого північного сусіда на державні процеси?


М.П.: Наш північний сусід буде прагнути реалізувати ту програму, елементом якої був візит Патріарха Кирила. І коли ми говоримо про прагнення Росії зберегти імперію, - якого, власне кажучи, не заперечує російська сторона, тільки з уточненням, що це вже буде не у формі імперії, а в якійсь іншій формі,  з єдиним імперативом, щоб центром цього політичного універсуму залишалася Москва, і щоб у Кремлі вирішувалися найбільш значні питання, - то, безумовно, православний проект залишиться чи не головним елементом цієї політики. Але проблема в тому, що такий проект нічого не розв’язує для Росії: тому що Росія залишається полікультурною країною, яка не може проголосити себе ані однозначно православною, ані однозначно російською. Є Татарстан, є Башкортостан, із якими ще буде багато проблем. І ніяк не можна сказати, що ми «русские», «политические русские». Чечня і Киргизія – це що, «політичні росіяни»? Навіть в Україні це легше сказати. Для Росії нічого не лишається іншого, як проголосити якийсь варіант імперії, заснованої на православному ґрунті, тобто повернутися до формул «єдіная недєлімая» і «самодержавіє, православіє, народность».
Це дорога в нікуди. Проблема не в тому, чи буде ця імперія називатися «Росія», чи якось інакше. Проблема в авторитарному характері самого механізму державності.
Коли була імперська вертикаль до Жовтневої революції, то в принципі вона трималася Але чому тоді обов’язково треба було до «росіян» записувати білорусів і українців під гетеронімами «малороси» та «бєлороси»? Тому що інакше така конструкція була нетривкою. Але і зараз влада Росії буде мати авторитарний характер, де демократія настільки припустима, наскільки вона не зазіхає на фактично однопартійну систему. Це сьогодні «православно-чекістское государство». Нічого іншого не залишаться, бо в основу її покладено дихотомію: сила плюс ідея. А яка ж може бути сьогодні ідея?
Колись цією ідеєю стала ідея комунізму. Тоді Росія перетворилась на СРСР, що дало новий поштовх та нове забарвлення імперським прагненням і механізмам. Коли вже зник СРСР, то залишається лише така абсолютно нереальна, що прямує в глухий кут, ідея. Якби я був політиком, то я б не зважав би на російський чинник взагалі. Він взагалі не повинен існувати в українській політиці. На всі свої зазіхання Росія мала б на Україні зустріти якісно іншу відповідь. Не обов’язково таку: «Київ – другий Єрусалим», або, «Ви, москалі, неправильно в Бога віруєте». І навіть не те, що: Ми маємо свою церкву, а чи ви матимете справжню вільну від політичних конотацій Церкву, поки неясно». Бо це не вирішить всіх наших релігійних проблем. І навіть не розв’яже насущної проблеми співвідношення православ’я і католицизму, бо маємо своїх греко-католиків. Симетрична відповідь має ґрунтуватися на світському характері держави, на полікультурності і поліконфесійності української держави, до складу якої входять і люди, що сповідують іслам, юдаїзм тощо. Тільки в цьому разі ми могли би запропонувати такий варіант, що був би повнокровною альтернативою до кремлівських намірів і неоімперських моделей.


РвУ: Із наближенням президентських виборів в Україні знову активізувалися розмови про національний проект «Україна». Особливої актуальності це питання набуває в умовах сьогоднішнього протистояння в країні. Як Ви оцінюєте, що може бути наріжним каменем, на якому реально може бути втілено проект «Україна»?


М.П.: Звичайно, проблема полягає в насамперед у відсутності національної солідарності. Що робить національний проект взагалі реальним? Шляхи досягнення національної солідарності. Сьогодні найбільший розбрат сьогодні у нас між Сходом і Заходом, між індустріальними регіонами і регіонами традиційного господарства, який полягає в тому, що індустріальні регіони вважають, що їх обкрадає решта України. «Ми працюємо, а решта – нероби». І це має надзвичайно трагічний вплив на самосвідомість народу, тому що ми, інтелігенція, опиняємося серед тих, хто є «нероби», а «люді труда» «пашуть». В одному із луганських міст, які страждають незрівнянно більше в порівнянні зі столицею, бо забули, що таке гаряча вода, я почув: «Почему так киевляне шумят, что у них воду выключили, попробовали б они жить, как мы». Це наочне втілення відомого українського принципу: «добре,щоб у мого сусіда корова здохла». Насправді в кожній країні годує всіх голова, розум, а не руки. Недаремно ж говорять: «І чого ми дурні, бо бідні. А чого бідні – бо дурні».
Тому в умовах українського сьогодення досягнення національної солідарності має відбуватися через економічні і політичні кроки, через ліквідацію протистояння південно-східного індустріалізму із тим, на чому базується північно-західний регіон – село плюс інтелект. Якщо ми це протистояння не ліквідуємо, на нас чекає соціокультурна катастрофа. Але тут варто пам’ятати, що кількість населення в південно-східному регіоні більша, і в разі такої катастрофи страждати він буде більше. Бо Україна  так чи інакше, з урахування викликів ХХІ століття, має переходити від індустріального суспільства до інформаційного, а тому шахти ці не мають ніяких перспектив. Звісно, якась кількість їх залишиться, але велика частина шахт буде ліквідована. І треба уже тепер розробляти комплекс заходів, спрямованих на те, щоб уникнути негативних наслідків такої «революції» на виробничо-вугільному фронті.
А наші лідери поки що тільки тим і займаються, що один одного звинувачують у крадійстві. Досі від жодного з мешканців владного Олімпу я не почув, хто, в якій послідовності та якими засобами буде вирішувати болючі проблеми української економіки, соціуму та культури. «Регіонали» говорять: «Дайте нам владу, і ми всеналагодимо». І націонал-демократичний табір говорить приблизно те саме: «Ми б зробили, та ви нам заважаєте». Чому виникає така парадоксальна ситуація?  Бо мусить бути поділ політикуму України, наявний у всьому світі – на правих і лівих. Тоді можна говорити про баланс. Однак на тому ґрунті протистояння, який сьогодні є, не може бути ніякого балансу. У нас немає лівого крила у політикумі, що широко представлене в Європі соціал-демократами різного роду чи іншими лівими течіями, такими, як рух Барака Обами. У нас немає лівого крила, тому не може бути закономірних коливань між правими і лівими. Це зараз проблема і для Європи, бо ліві сьогодні об’єднують всіх невдоволених – внаслідок чого виходить «збірна солянка» з відсутністю чітких принципів і прагнень. Там і геї, і зелені, там все що завгодно – все, що формує протестний електорат. Те, що в нас в Україні немає лівих – це дуже показово, бо ліві партії та рухи завжди виходили з принципів, з  огляду на те, що має бути у світі, державі чи провінції через п’ятдесят-сто років. В Україні ж ліві у кращому випадку пропонували те бачення, що має бути через п’ять років. А праві партії завжди були і є консерваторами, тобто іх погляд спрямовано в минуле, в замилування досягненнями і підтримання здобутків.


РвУ: Як Ви гадаєте, що може бути ключовим гаслом, об’єднавчим слоганом для української нації?

М.П.: З прикрістю зауважу, що дотепер немає такого слогана. Над ідеєю подібного гасла я розмірковував уже неодноразово. Тому з посиленою увагою вдивляюся в гасла, які висувають нинішні кандидати на посаду Президента України. І от якого висновку я дійшов: не треба обманювати людей слоганами. Має бути цілісний проект. Мені подобається слово «проект», і коли люди говорять, «українська національна ідея», я завжди намагаюся перевести розмову на інші рейки. Бо національна ідея реалізована там, що є національна держава. А в нас в Україні немає ані національної держави, ані національного проекту, спрямованого на створення такої держави.


РвУ: Наразі в політичних та експертних колах уже можна почути думку про те, що у нас «ущербная демократия»…


М.П.: Так от, дайте проект, в якому чітко буде прописано, чого хочуть владні структури, ті відповідальні особи, що реалізують державну політику, для того, щоб можна було говорити про реалізацію національного проекту «Україна». От, наприклад, якщо вони хочуть об’єднатися знову із Росією в одну демократію велику – від Тихого океану до Чорного моря, то це одна модель.


РвУ: А не виглядає вона утопічною?


М.П.: Це не утопія, на превеликий жаль. Візьмімо елементарний приклад. Є прості люди в Україні, які не розуміють, для чого було вводити всі оці кордони між Україною та Росією. Є  люди, у яких у Росії родичі живуть, і вони не розуміють, чому їх вночі будять на Хуторі Михайлівському, коли треба надавати документи прикордонникам для перевірки. Світогляд цих людей обмежується дуже простими речами.
Також вкрай важко показати в економічному зрізі перевагу самостійності та суверенності  Тому треба зараз серйозно думати і шукати, що ми можемо запропонувати людям такого, що виходило б за межі слогану і було схоже на конкретний варіант національного проекту.


РвУ: Також нині можно говорити про певні цивілізаційні відмінності, які існують на території України. От, умовно кажучи, галицький П’ємонт – це цісарська свідомість. Донбас – це «русское поселение». Чи проходить на території України посутнісний цивілізаційний розлом? Чи ці розмови не мають реального підгрунтя?


М.П.:
Я вважаю, що це дурниці. От, до прикладу, мама моя була волинячка. Вона жила в селі Борисів Заславського повіту (Заславський повіт входив до складу Волинської губернії, з центром у м. Житомирі. На півдні він межував з Подільською губернією. Повіт знаходився поблизу кордону з Австро-Угорщиною, що проходив по р. Збруч - А.Д.), зараз це північ Хмельницької області. А гімназію вона закінчила в місті Острог. І там пройшов кордон. Частина родичів маминих залишилася там, на Заході, а ми були тут. Яка цивілізаційна різниця? Там нема жодної цивілізаційної різниці. А політична різниця – колосальна. Ті, хто жили за Польщі, ті поляків не любили. За часів Пілсудського (Ю́зеф Кле́менс Пілсу́дський (пол. Józef Klemens Piłsudski; *5 грудня 1867, Зулов - †12 травня 1935) – польський політичний і державний діяч, перший голова відродженної польскої держави, засновник польської армії. Серед польського громадянства відомий також як «Комендант» - А.Д.), і пізніше, за часів Едварда Ридз-Смігли (пол. Edward Rydz-Śmigły - польский воєначальник і політик, маршал Польщі (з 1936 року), верховний головнокомандувач польського війська у Першій світовій війні 1939 року – А.Д.) ситуація з проживанням українців на західних землях була надзвичайно важкою, було політичне безправ’я. І вони досі згуртовані національно набагато більше, ніж ті хто, що жили за тридцять кілометрів далі на схід. Бо тут у нас, тоді ще в Радянській Україні, не було такого антагонізму із росіянами чи ще з кимось. Адже Польща була державою-нацією, а СРСР побудований на інших принципах: нівелювання національного, створення нової «людської спільноти – єдиного радянського народу» тощо.
Я після закінчення університету працював директором школи в Галичині, в Тернопільській області. Так, відмінності між регіонами України великі, але ніяких цивілізаційних рубежів немає. Наведу показовий факт: у мене дружина етнограф, і я їздив колись з нею в експедицію в села на Донбас. Був дуже здивований, що села там українські. Є села українські, чиї мешканці говорять українською. Є села українські, що говорять російською. В такому селі був дуже цікавий епізод. Питаємо ми в одного: «Ви хто по національності?» «Ми руські». «Звідки ви переселилися?» «З Полтавської області». «А в тому селі хто живе?». «А там кацапи». Тобто немає такого національного самоусвідомлення, як є на Заході, але оці сільські донеччани усвідомлюють, що вони – не росіяни. «Руськими» себе, буває, називають себе на Вінниччині, але не в сенсі «росіяни». «Руські люди» – це  значить православні. Такого чіткого усвідомлення немає взагалі у більшості націй в світі, зокрема в Європі. Наприклад, норвежці північні і південні ніяк не могли вибрати, який варіант мови прийняти за літературний взірець, бо в них такі діалекти, що вони погано розуміють одні одного. Тобто навіть у цьому питання існувалі складнощі.
Тому я переконаний, що немає рубежів, які б навпіл розділили Україну. Цей рубіж, який є, – не стільки культурний, скільки економічний. І він дійсно розділяє людей. Але він виділяє людей материкової, наддніпрянської України тим, що для людей зі східних регіонів нашої держави мало що говорить слово «Україна», їх воно не так зачіпає, не несе всіх отих культурних, історичних та ментальних смислів, як для мешканців центральних і західних регіонів.
Розв’язання всіх цих проблем – на шляхах підвищення рівня і розширення впливу української сучасної культури. Бо в нас зараз поширене таке бачення: нібито в підмурівку української культури покладена етнографічна стародавня культура, потім нарощуються етапи культури Київської Русі, і так, поступово, аж до сьогодення. Насправді це не зовсім так. Нас оточують речі сучасного світу. Ми живемо в культурі XXI століття. У нас дуже невеликий ресурс, занурений кудись туди, в глибину. Це треба спеціально придивлятися, щоб помічати «тіні забутих предків». Ми їх зазвичай не помічаємо, а вони є. Але в основі повинна бути та сучасна культура, що робить можливою сучасну політичну націю. Нам потрібно мати таку культуру, яку б сприймали б і читали б, яка б імпонувала більшості населення України, незалежно від того, якою матір’ю воно вигодовано.
Я себе ловлю на тому, що не можу дивитися значної частини російських фільмів. Мене лякає жорстокість, вульгарність. На цьому цивілізаційному шляху ми нічого не досягнемо. Якась озлобленість… Відчувається нервовість російського побуту. І це є те, що свідчить про незворотність української незалежності.


РвУ: А які Ви могли би назвати культурницькі та ідеологічні стереотипи, найбільш характерні для українців?


М.П.: Якщо порівнювати з іншими культурами, то українці більш індивідуалістичні, ніж росіяни. Але індивідуалізм наш інший, ніж у європейців. В українському індивідуалізмі переважають, як не дивно, колективістські речі.
Є такий колективізм на кшталт: «делай, как все». Це тоталітарний спосіб мислення і буття. Є індивідуалізм, коли людина сама повинна приймати рішення. Це європейський стиль. Українці ближче до європейського стилю. Але вони дуже високо поціновують громадські зв’язки.
Є дуже гостинними та привітними до рідних. При цьому в запалі емоцій і почуттів українці не вміють рахувати власні гроші.
Може, це пролунає жорстко, але ми от такі нерозумні, прямо скажемо – дурні.. В тому розумінні, що ми не заглядаємо на 10-20 років наперед. Ми й бідні такі через це. За вісімнадцять років ми розтринькали колосальну спадщину військово-промислового комплексу. Ми загубили свої високі технології, які обслуговували і військових, і цивільну промисловість. Ми почали робити те, що нам потрібно на сьогодні, тобто звузили виробництво до обслуговування вузько споживацьких потреб.
І ми не вміємо жити в чіткому державному ладі. Приміром, Росія знайшла собі державницькі алгоритми в часи Золотої орди, татаро-монгольського панування. У нас і цього немає. Це й добре, але водночас і досить нелегко буває.
Україна тому не здатна чути себе саму. Вона добре чує, що про неї інші кажуть, але сама не вміє співвіднести себе з тим, якою вона є, якою би хотіла стати, в чому полягають її внутрішні інтенції.
Зокрема, й через це ми нині спостерігаємо такий виразний регіональний вододіл. Кожен регіон сам по собі, як то кажуть, «на своїй хвилі». Хоча, з іншої сторони, це велика перевага для країни. От, приміром, Франція свого часу вже стерла різницю між регіонами, тоді як у Німеччині вона збереглася. Через це склалася така ситуація, що вся Франція – це Париж. А от про Німеччину так не скажеш. І в Англії так не скажеш… Німеччина дуже строката, і Україна дуже строката. Це прекрасно, це для неї джерело інформаційної, культурної та суспільної різноманітності. Але ми ж цього виносимо поки що лише програші. Ми маємо тільки недовіру до чужого, неподібного, відмінного…


РвУ: Але чи ми можемо обернути цю строкатість на благо?


М.П.: Це робиться шляхом розвитку культури. І треба цілком свідомо ставити мету об’єднання. Скажімо, щоб донбаські діти відпочивали в Карпатах, а тернопільські в Маріуполі. І треба цілу серію запропонувати таких засобів і шляхів. Те, що більш чи менш успішно робили більшовики в загальносоюзному масштабі, нам треба успішно робити в українському масштабі. Це міграція народу, це обмін культурними цінностями. Здавалось би – дрібниця. Воно далеко від тих проблем, які вимірюється гривнями і кілограмами, але це має бути той магістральний напрям, що об’єднає країну. Щоб строкатість не розвалила країну на шматки, а перетворилася на об’єднавчий фактор цілого народу, нації, держави.

Біографічна довідка:

Учений-філософ і громадський діяч, академік Національної академії наук України (2003), заслужений діяч науки і техніки України (2000), лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2001).

Народився 12 квітня 1930 року в Житомирі. 1953 року закінчив філософський факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка й упродовж трьох років працював директором середньої школи в с. Золотий потік на Тернопільщині. У 1956 році Мирослав Попович вступає до аспірантури Інституту філософії АН України і відтоді все життя залишається його працівником. Тут він захищає кандидатську дисертацію "Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії" (1960) і докторську дисертацію "Філософський аналіз мови науки" (1966). З 1969 року Мирослав Володимирович — завідувач відділу логіки і методології науки, а з 2001 — директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. У 1992 році Мирослав Попович обраний членом-кореспондентом, у 2003 — академіком НАН України.

Автор понад 100 наукових праць, присвячених проблемам логіки, методології та філософії науки, філософії й історії культури. Серед них монографії: "О философском анализе языка науки" (1966), "Логіка і наукове пізнання" (1971), "Философские вопросы семантики" (1975), "Очерк истории логических идей в культурно-историческом контексте" (1979), "Григорій Сковорода" (1984, у співавторстві), "Мировозрение древних словян" (1985), "Микола Гоголь" (1989), "Україна і Європа: праві і ліві" (1996), "Раціональність і виміри людського буття" (1997), "Червоне століття" (2005).

Великий суспільний резонанс мала фундаментальна праця Мирослава Поповича "Нариси історії української культури" (1999), яка витримала два видання. В 2001 році вона була удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка. В книзі зображено процес розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення на фоні індоєвропейської та слов’янської міфології.

Головний редактор наукового журналу "Філософська думка", член редколегій часописів "Вища школа",  "Людина і Політика",  "Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Серія Філософія".

Володіє польською, німецькою, анґлійською, французькою, чеською мовами.

Нагороди: Орден "За заслуги" ІІІ ст. (1996), орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2005), Орден Почесного леґіону (2005, Франція).

Спілкувалася Алла Дмитрук






Повернутися назад