Religion.in.ua > Версія для друку > Суддя Джеремі Кук: «Суддя-християнин має розуміти, що він самий є об’єктом суду Божого»

Спілкуючись з гостем з Британії, з часом розумієш, що перед тобой – зразковий представник класичних християнських чеснот. На питання «Що відрізняє юриста-християна від його невіруючого колеги?» пан Кук відповідає, вдаючись до купи технічних і, зрештою, дрібних питань. Проте більшість українців одразу згадує «високу» правову культуру Печерського суду м.Києва та всюдисущу, немов кав’ярні на колісах, корупцію. Суддя Джеремі Кук прибув на запрошення АХЮУ та Асоціації "Духовне відродження" задля участі у профільній конференції та ввічливо погодився поспілкуватись з кореспондентом порталу "Релігія в Україні".

Біографія Джеремі Кука

Народився 28 квітня 1949 року. Напочатку навчався у школі лондонській Вітгіфта, заснованій у XVI столітті Архієпископом Кентерберийським Джоном Вітгіфтом, та оксфордському St Edmund Hall. У 1973 став помічником адвоката (solicitor) та з 1976 року почав навчання адвокатської справи. У 2001 році він став британським лицарем, та у листопаді того року посів місце судді Вищого Господарського суду Англії. У 2003-2010 займав посаду віце-президента Спільноти християн-юристів (Lawyers` Christian Fellowship). Зараз продовжує працювати суддею.

— Чи пов’язаний Ваш вибір юридичної професії з релігійними поглядами?

— Напевне ні. Я обрав юриспруденцію тому, що мені це подобалось і я мав відповідні якості для цього. Коли я навчався на юридичному факультеті, взагалі-то я не надто був упевнений, що право як професія – це для мене. Я чув, що є місія і служіння перекладача Біблії на нові мови зокрема. Тому я звертався до місіонерських товариств (наприклад, до перекладацької місії Уікліфа) і запитував: «Чи не потрібен Вам юрист?». Вони відповідали негативно, і я продовжував навчання.

Сім років потому хтось з місії Вікліфа зателефонував мені і сказав, що вони потребують на юриста у їхній Раді для координації адміністративних робіт. Я приєднався до них у якості довіреної особи. Це було для мене корисним підтвердженням того, що я роблю правильні речі: працюю у місїї як юрист.

— Яких християнських і нехристиянських авторів Ви читаєте? Хто з них мав найбільший вплив на Вас як спеціаліста?

— З християнської літератури я читаю багато біблійних коментарів, написаних, звичайно, різними людьми. З-поміж світських книг я багато читаю Крістофера Джона Сенсома . Він є автором книги Dominion («панування»), яка у дусі жанру альтернативної історії описує події, якщо б Британія здалась фашистській Німеччині у 1940 році.

Мені також подобається література у жанрі «whodunit» (жанр переважно британської детективної літератури, сюжет якої побудований на розплутуванні складної кримінальної історії – О.Г.). Це незвичайно для судді, оскільки я щодня зустрічаюсь з кримінальними випадками (вбивствами зокрема) на роботі, проте для мене ці книжки є свого роду втечею від реальності.

— З 2001 року ви – суддя Вищого Господарського суду. Певно, саме тому з 2007 року Ви знаходитесь у центрі гучних судових процесів (Royal blackmail spot – справа про шантаж королівської родини, Roshonara Choudhry case – справа про замах на вбивство з релігійних мотивів). Якби Ви були атеїстом, що б змінилось у Вашій манері вести справи такого високого рівня?

— Майже нічого. Єдине, що б могло змінитись, це те, як суддя оголошує вирок. Будь-який суддя, що виносить вирок, має пояснити публіці, наскільки поганий вчинок підсудного з точки зору кримінальної шкали. У більшості випадків господарських справ не має значення світогляд судді – християнський, агностичний чи атеїстичний.

У кримінальному праві є журі присяжних, яке підтверджує невинність особи або робить навпаки. Те, як суддя виносить вирок, регулюють керівні вказівки щодо винесення вироку (sentencing guidelines for judges). Суддя слідує цим вказівкам, якщо немає особливих обставин ним не слідувати. Він має пояснити, чому він, якщо потрібно, не слідує.

Єдина відмінність, що характеризує мене як суддю-християнина, полягає у мові, яку я використовуватиму під час винесення вироку. Багато суддів під час оголошення вироку говорять: «Ви, безперечно, зла, пожадлива, злобна людина, яка вбила свою дружину у приступі агресії». Я ніколи не користуватимусь такою лексикою: не говоритиму, що людина є злою сама по собі, але скажу: «Ви вчинили дуже погано». Суддя-християнин має розуміти, що він самий є об’єктом суду Божого.

Я працюю у рамках судової системи Великобританії, але не маю права на особовий осуд людини. Я сподіваюсь, що ця людина понесе відповідальність за свої вчинки, почує Благу Звістку у в’язниці і стане християнином. Бо це трапляється.

— Є інформація, що сім років Ви були віце-президентом Християнської спільноти юристів (Lawyers` Christian Fellowship, галузева організація християн-юристів Британії. — О.Г.). Що то за організація? Скільки зараз у Британії юристів-християн?

— Здається, біля 2.000 юристів. Ця група є місцем підбадьорення юристів-християн, головна ціль – жити життям віри. Плюс ми планували досягати інших юристів Євангелієм.

— Трошки банальне питання: чим юрист-християнин відрізняється від юриста-нехристиянина?

— Я маю надію, що юрист-християнин дотримуватиметься найвищих стандартів чесності і єдності (віри і професії — О.Г.). Але ці професійні стандарти доволі високі, особливо для британських юристів. Проте християни, так би мовити, марширують у «іншому ритмі», бо намагаються виконувати роботу «як для Бога». Тому, можливо, буде різниця у тому, як вони поводитимуться з людьми.

До речі, це стосується одного з ваших попередніх запитань: як би я судіював, якби був атеїстом. Як суддя-християнин, у своїй заключній судовій промові я хочу підбадьорювати за добро та відбивати охоту від лихого. І християни роблять це частіше за будь-кого.

У випадку з Рошонарой Чаудрі (див. питання вище — О.Г.), мусульманкою, яка планували зарізати члена англійського Парламенту через релігійну ненависть (religious hate crime), я посилався у вироку на християнську віру цього члену Парламенту і підкреслював, що християнська норма — це любов до ближнього, чужинця, що приїхав у твою країну, та навіть до ворогів. Газети мене дуже критикували за ці слова. Але мені здавалося доцільним, аби люди прийняли таке ставлення одне до одного.

— За що саме журналісти піддають вас критиці?

— Вони висувають претензію, що не треба згадувати про християнську віру у контексті суду.

— З 1973 по 2001 рік Ви були адвокатом. В Україні задачею адвоката все частіше стає транспортування грошей від клієнта до судді. Чи ви брались за справи, які були програшні наперед?

— Як таксист повинен «взяти» клієнта, що стоїть у черзі, так і адвокат у Британії зобов’язаний братись за будь-яку роботу. Звичайно, якщо це його сфера компетенції. Тому справа приходить до мене, я можу попередити, що вона наперед програшна, але якщо клієнт наполягає на судовій боротьбі, ми йдемо з ним до суду і разом програємо. Так буває у господарському праві.

— Проблеми юристів у країнах, що розвиваються, майже ідентичні – хабарництво та домінування бізнесу над правом. Як працювати юристу в умовах тиску босів та клієнтів так, щоб не опинитись на лавці підсудних і не спілкуватись з вами як з обвинувачем?

— Християнин не має право брати участь у корупційних оборудках, але я розумію, що складно так діяти, коли більшість людей виграють справи, несучи хабаря. Християнин повинен переконувати інших юристів відмовлятись від цих практик і змінювати систему! Є багато доказів, що корупція — лихо для економіки. Але для цього мають бути політичні воля та вплив для зміни існуючої системи. Тим більше, що є приклади Гонконгу та Нью-Йорку, які змогли позбутись корупції.

— Великобританія прославилась випадками дискримінації християн, яких профільний сайт IntoleranceAgainstChristians лише у 2012 році нарахував 30. Християн або порівнюють з фанатичними мусульманами, або штрафують за відмову у поселенні геїв у свої готелі. Великобританія втрачає християнське обличчя?

— Я би не став ставити особливого наголосу на тому факті, що Британія має християнську ідентичність. Її закони відображали юдео-християнські принципи, ідеї натурального права і Просвітництва. Тому раніше всі судді та парламентарі знаходились на одному рівні етичних переконань. Але з 1960 року консенсус стосовно моральних цінностей щез. І в цьому постмодерністському суспільстві немає спільного морального фундаменту. Ми точно не є християнською нацією. Хтось про себе так говорить, але вони не знайомі зі справжнім змістом християнської віри і не поділяють погляди Ісуса на питання моралі.

— Чому британський уряд постійно веде боротьбу з релігійними символами у державних закладах і розп’яттями на шиї?

— Я не розумію їхньої політики, бо у ній немає логіки. Це гарний приклад боротьби добра і зла. У різних країнах різні проблеми: деякі держави потерпають, на відміну від Британії, від корупції, а ми страждаємо від питань, що ви згадали.

— Чи ви знаєте про випадки, як у Швеції, коли священика, який відкрито говорив про гомосексуалізм як про гріх, було заарештовано?

— Був випадок, коли людина несла плакат з таким посланням, але я точно не пам’ятаю. Він мав проблеми зі статтею «порушення громадянського порядку» (Breach of the peace). Є й інша ситуація: людина, яку звільнили за те, що у Фейбуці він написав про свою незгоду з гомосексуалізмом. До речі, він працював на місцеву владу.

— Чому владу ображає навіть винятково релігійне засудження гомосексуалізму як гріха?

— Треба спитати в них (сміється). Дійсно, їм взагалі не подобається те, що хтось натякає на їхню неправоту. Така сама ситуація відбувається тоді, коли подружню невірність християни характеризують як «перелюб» — це теж «гріх».

— У своєму виступі перед українськими юристами Ви сказали: «Ми бачимо, що ті, хто в Англії приймають закони, точкою зору церкви не цікавляться взагалі». Чому тоді головний архієпископ Англіканської Церкви Роуен Вільямс висловився на користь введення норм шаріату в Британії?

— Я достеменно не знаю, що він сказав. Євреям у свій час дозволялось мати власний арбітраж, що ґрунтувався на їхньому праві. Тому мусульмани можуть мати свій арбітраж у межах шаріатського законодавства. Але є публічний вимір закону. Це означає, що ніхто не може мати свою власну судову систему. Але я впевнений, що Вільямс до кінця не розумів, про що говорить.

Приватні проблеми можна вирішувати у приватний спосіб, якщо це не суперечить загальному законодавству. У Британії є багато арбітрів-медіаторів, які працюють та вирішують юридичні суперечки у рамках, наприклад, ірландського або нью-йоркського права. До речі, коли я працював адвокатом, мені доводилось оскаржувати рішення, що базувались на бельгійському, швейцарському та нью-йоркському законодавстві.

Спілкувався Олексій Гордєєв, для “Релігія в Україні”