Архієпископ Л.Г.Мюллер: «У центрі мусить стояти питання Бога»

DW: То немає також «римського централізму»?

AM: Ми страждаємо від того, що маємо замало єдності. Церква хворіє не централізмом, а радше тим, що відцентрові сили є занадто сильними. Рим є не бюрократичним центром для Церкви, а гарантує орієнтацію на Петрового наслідника.

DW: Хіба старі німецькі теми суперечок – целібат, повторно одружені розвідники і так далі – не відображають все-таки важливих спірних тем усієї Церкви?

AM: Це криве дзеркало, якщо саме в Німеччині найбільше непокоїть не те, що понад 80 відсотків охрещених в неділю не беруть постійно участі в Євхаристії, тобто в уприсутненні хресної жертви Христа. Частота і спільна відправа Таїнств, Євхаристії, Покаяння, Подружжя, турбота про духовні покликання, обнова чернечого життя – ось де важливі теми. У центрі мусить стояти питання Бога, а не якісь там другорядні питання.

DW: Але ж вимога більшої участі мирян другорядною не є ?

AM: Миряни суттєво беруть участь у Церкві. Однак вони мають доручення щодо світу. Натомість церковний сан священиків і єпископів є служінням для сукупності Церкви, для котрого вони були поставлені Христом. Для цього вони не самі себе уповноважили задля їхньої власної слави й вигоди.

DW: Кардинал Ратцінгер сказав газеті „Die Welt“ у 1988 р., що на його думку над німецьким католицизмом лежить дух теплуватого й нудного. Чи змінилося це в сьомому році німецького понтифікату?

AM: Залежно від того, як дивитися на Церкву. Це так часто є ворожим, якщо брати за масштаб оприлюднену думку. Але це залежить і від того, як Церква внутрішньо себе розуміє. Процес діалогу – це добре. Але потрібно говорити й про суттєве, а не тільки знову й знову наново викладати на стіл одні й ті ж проблеми.

DW: Наприклад?

AM: Вимога сану Тайни Священства для жінки. Це неможливо. Не тому, що жінки були б менш цінними, а тому що в природі Тайни Священства закладено те, що в ньому репрезентується Христос як Жених у відношенні до Невісти. Також погодитися з одностатевими партнерствами є для Католицької Церкви неможливим. Такі партнерства принципово в жодний спосіб не можна прирівнювати до подружжів. Наступний приклад: целібат. Целібат священиків відповідає прикладові й слову Ісуса і він знайшов особливий прояв у духовному досвіді латинської Церкви. Немає жодної ознаки, що відповідальні в Церкві це підриватимуть, із певних хибних уявлень, начебто практикувати сексуальність в подружжі чи поза ним було б природною необхідністю. Або тому, що вважали б, що потрібно пожертвувати целібатом заради якоїсь пасторальної стратегії. Адже безженність задля Царства Небесного закладена в Євангелії.

DW: Невже ніде немає затримки з католицькими реформами?

AM: Так, але вона полягає в тому, що не беруться за суттєві теми: участь у Таїнствах, знання віри. Слово «реформа» в Церкві звучить добре. Але не можна дозволяти захопити його для того, щоб гальмувати властиве оновлення в Христі. Під реформою Церкви мусимо розуміти реформи, як вони влаштовувалися такими реформерами, як св. Франціск, із його радикальним наслідуванням хреста, або свв. Іван від Хреста чи Тереза Авільська, або обнову згідно з Тридентським собором у Літургії та в усіх сферах християнського життя, із оновленням народного благочестя. Ось реформа Церкви.

DW: Від реформи до Реформації. Цей тиждень стоїть під закликом до екуменічної єдності всіх християн. Десять років назад Ви при Вашому висвяченні на єпископа обрали Вашим єпископським лозунгом вислів „Dominus Jesus“ (Христос є Господь). Двома роками раніше твір кардинала Ратцінгера під тим же лозунгом викликав багато роздратування, особливо поміж євангеличними християнами.

AM: Слово св. Павла свідомо неправильно інтерпретувалося провідниками цього руху. Із початковими знаннями богослов’я кожен мусив би знати, що єдиність спасительного діла Христового і особи Христа є підвалиною цілого християнства.

DW: Хіба в творі кардинала Ратцінгера євангеличні Церкви не називаються лише «церковними спільнотами»?

AM: Наслідок розуміння Церкви є явним тоді, коли ми з євангеличними християнами говоримо символ віри, де ми сповідуємо єдину Церкву. Але в чому заснована ця єдність? Ми кажемо, що спочатку є видима Церква. Христос заснував її, і до неї суттєво належить також її єдність. Євангелична сторона каже, що спочатку є невидима Церква, і ми в невидимості поєднані у вірі в Христа. Ми не можемо перейняти цього розуміння Церкви проти нашого сумління.

DW: Хіба розділені християни не є поміж собою вже набагато далі в екуменізмі, ніж богослови?

AM: Існує небезпека, що незацікавленість і індиферентизм скасують протилежності, бо різниці зовсім уже не вважатимуться релевантними, або їх більше не розумітимуть. Однак не стара ворожнеча, яка часто заходила аж у психологічне, є тим, що відрізняє конфесії, а різні позиції щодо важливих тем об’явленої віри. Тут, як і раніше, існують протилежності. Їх не можна просто стерти, так ніби ми могли б тут поєднатися на рівні партійної програми.

DW: Але хіба в екуменізмі не було величезного богословського поступу?

AM: Так, але на жаль, раптово у важливих етичних питаннях відкриваються нові різниці. Є офіційні заяви, із яких ми в екуменічному діалозі вже не бачимо, як це узгоджується з ясними висловами Святого Письма. Якщо історично-критичними методами все релятивується, або представляється як зумовлене часом, то як тоді ще Біблія може бути нормою для життя? Етичні принципи не є зумовлені часом. Чоловік і жінка, які утворюють подружжя, в якому діти знаходять свій дім, ось де вираз волі Бога Творця. Це не має нічого спільного з обумовленістю часом.

DW: Хіба зумовленість часом – така вже й погана?

AM: Якщо ми намагатимемося, пристосувати до ідеологій духа часу не тільки Церкву, а й природний моральний закон, ми натрапимо на дуже вагомі вади. Тому ми й боремося проти аборту: вбивства людини в материнському лоні. Це не є католицькою особливістю. Однак захист основних прав людини у Католицькій Церкві перебуває в найкращих руках. Основоположні моральні імперативи записані людині в серце. Вірність цьому моральному праву є шляхом, який вказує майбутнє також самій Католицькій Церкві, як знак кращого майбутнього людства. Культура смерті не має майбутнього.

DW: Які імпульси для екуменізму надав Другий Ватиканський собор?

AM: На Другому Ватиканському соборі ми кажемо, що ми цілком визнаємо значення євангеличних і некатолицьких спільнот. Адже більшість християн цих спільнот не прийшли бо туди тому, що особисто відділилися від Католицької Церкви, натомість вони самі походять уже з цієї відокремленої традиції. Ми не розглядаємо їх як єретиків чи схизматиків (розкольників – прим. перекладача).

DW: Чи не могли б Ви коротко підсумувати духа Собору?

AM: Духом Собору є Святий Дух. Він є тим Духом, який говорив на всіх соборах, і в якому постали Святе Письмо, Апостольське Передання і всі вислови вчення Церкви. Натомість злий дух (Ungeist) завжди займається розколом.

DW: Але жодний собор не наробив стільки слів, скільки Другий Ватиканський?

AM: Довжина текстів ще не є нічим, що говорило б проти них. «Цілий світ не зміг би охопити книг, якби написати все те, що сталося з Ісусом і що Він мовив», каже євангелист Іван. Отже, завжди існує певна напруга між цим єдиним Словом Божим, яке стало тілом, та багатьма словами, які говоримо ми, люди, бо людським словом ми не можемо повністю висловити мовою Таїнство Боже. Проте якщо знову-таки поглянути на документи „Lumen gentium“ чи „Dei Verbum“, то властиво там немає жодного зайвого речення.

DW: Як проходить процес примирення з відділеними «Пієвими братами» (лефевристами – прим. перекладача)?

AM: Просто і важко. Конгрегація Віри подала цьому священичому братству Догматичну Преамбулу. Вона не містить нічого, крім цілісності католицької віри, де в легітимний спосіб папі належиться остаточний зобов’язуючий авторитет щодо вчення. На неї досі не було відповіді. Але безконечно ми не чекатимемо.

DW: Від богослов’я до віри. Католицькі і євангеличні богослови вже давно сміються над «непросвіченою» дитячою вірою?

AM: Це особлива інтелектуальна гординя, якщо хтось вважає, що опанування великою таблицею множення робить зайвим вивчення малої таблички множення. Мале є передумовою великого. Принципи однакові.

DW: Геріберт Прантль (Heribert Prantl) сказав недавно, що за народженням Дівою приховується «емансипаторське поняття», «яке гласить, що на світ приходить щось нове, яке не походить від патріархальної влади».

AM: (Сміється) Дивовижно. Проте тут ідеться не про «патріархат». Тут йдеться про той факт, що Бог стає людиною, а людська батьківська пара сама по собі цього здійснити не могла. Тому Слово Боже, Ісус Христос, прийняв людську природу із Діви Марії – без людського батька. Тут не йдеться про боротьбу між статями, в якій Бог виступає на чиємусь боці.

DW: То Йосип не був тілесним батьком?

AM: Ні. Хто цього не приймає, той виступає проти віри, як вона засвідчується (євангелістами – прим. перекладача) Лукою і Матеєм, і як вона завжди так тлумачилася Церквою. Однак народження Христа з Діви Марії заперечувалося й раніше, бо ж не може бути, що дитя постає з самої жінки. Проте тут йдеться про діяння Боже. Бог хотів народитися з Діви Марії. 

DW: Чи Ісус також живим воскрес із мертвих ?

AM: Він воскрес і з своєю преображеною тілесністю ввійшов у славу Божу. Звідти Він знову прийде у видимій тілесності.

DW: То гріб був порожнім?

AM: Порожній гріб суттєво належить до пасхального дійства. Із Христовим Воскресінням відбулося справжнє нове створіння. Воно є початком нового світу, нового неба і нової землі.

DW: Френсіс Кардинал Джордж (Francis Kardinal George) каже в Чікаго, що він напевно помре в ліжку, його наслідник можливо у в’язниці, а наслідникові цього загрожує вбивство. Чи Ви поділяєте цю скептичність?

AM: Цілеспрямовані дискредитаційні кампанії проти Католицької Церкви в Північній Америці і також у нас в Європі досягли того, що вже зараз у деяких ділянках публічно грубо поводяться з духовенством. Настрій, який виник внаслідок цього, можна спостерігати в багатьох блогах. Також на телебаченні відбуваються напади на Католицьку Церкву, інструментарій яких походить від боротьби тоталітарних ідеологій проти християнства. Тут наростає штучно породжена лють, яка інколи вже сьогодні нагадує погромний настрій. 

04 лютого 2013  

Переклав Микола Крокош

Оригінальний текст можна прочитати тут: https://kath.net/detail.php?id=39932