«Священики пішли зі школи...» Інтерв’ю про проблеми і стереотипи в релігійній освіті

Інтерв’ю з доцентом кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кандидатом філософських наук, кореспондентом Європейської комісії «Церква та школа» Віталієм Хромцем про участь вітчизняних релігієзнавців у європейських проектах і проблемні питання релігійної освіти в Україні.

Інтерв’ю з доцентом кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кандидатом філософських наук, кореспондентом Європейської комісії «Церква та школа» Віталієм Хромцем про участь вітчизняних релігієзнавців у європейських проектах і проблемні питання релігійної освіти в Україні.

– Пане Віталію, мені відомо, що у другій половині березня Ви і Ваша дружина їздили до Франції на захід, присвячений релігійній освіті і організований структурою, що має назву REDCo. Розкажіть, перш за все, трохи про REDCo.

– REDCo (Religion in Education, Релігія в освіті) – це дослідницька мережа (network), яка виникла внаслідок реалізації трьохрічного проекту за фінансування Європейської Комісії. Після того як проект закінчився, а наступний підтриманий не був, то вони вирішили: «оскільки у нас склалася хороша і плідна співпраця, ми не «губимося» і на основі проекту творимо цю мережу REDCo».

– Як вас туди запросили?

– Нас запросили завдяки Федіру Миколайовичу Козирєву з Росії, спільно з яким останнім часом ми провели два заходи. Він запропонував нам допомогти провести дослідження про рівень толерантності українських школярів за методикою REDCo. У 2012 році це вже було друге таке дослідження. І ми допомогли. І коли члени мережі вирішили зустрітися аби обговорити майбутні плани, то вони вирішили нас запросити як тих, хто допоміг їм провести те дослідження. В кінцевому підсумку вони були дуже задоволені, що Україна з’явилася у їхній мережі. У мене склалося таке враження, що щодо України у них були якісь передочікування. Тобто вони усі знають, де Україна знаходиться у зв’язку із нашими останніми політичними подіями і всі говорили «добре, що Україна у нас з’явилася». Зі своєї сторони по великій кількості пунктів їхньої проектної діяльності у нас було що сказати і, найголовніше, що ми могли сказати, що в цих напрямках щось робимо.

– Ця зустріч мала назву, мету чи вони просто обговорювали свою поточну діяльність?

– На зустрічі по кожній країні були представлені презентації (звіти) дослідження REDCo з толерантності. Окрім цього кілька презентацій представляли авторські дослідження і наробки в питаннях релігійної освіти і толерантності.

– У зв’язку із цим у мене виникає питання щодо даних згаданого Вами українського дослідження. Які його результати і де про це можна прочитати?

– Це цікаве запитання. Цікаве у тому плані, що на нього немає відповіді. Ми передали усі зібрані нами дані, але через певні технічні складнощі вони так і не були оброблені. У зв’язку із цим на зустрічі ми не мали можливості презентувати результати цього дослідження в Україні і представляли загальну інформацію щодо релігійної освіти в Україні, які курси читаються в школах і т.д.

– В REDCo зараз актуальною є проблема розгляду релігійної освіти в контексті формування релігійної толерантності, правильно?

– Так, так. Ми говоримо про три великі моделі релігійної освіти: а) конфесійна модель – це коли в школі даються основи релігійного віровчення конкретної конфесії, без залучення до культової практики, тобто вчиться догматика, канони і т.д.; б) релігієзнавча модель – в основі якої лежить дескриптивний підхід і розповідається про всі релігії нейтрально; в) неконфесійна модель, де не розповідається про віровчення жодної з конфесій, але говориться про певні цінності релігій. Цей останній підхід, на думку мережі REDCo, ґрунтується на педагогічній компоненті. Що це означає? Це означає, що релігію в школі необхідно викладати як біологію, літературу, історію і т.д., вона має бути частиною загальноосвітнього процесу.

– Тобто в рамках неконфесійної моделі йдеться про викладання релігійної моралі?

– Так, йдеться про релігійну мораль, релігійні цінності. Але в контексті вивчення релігій вони говорять про те, що обов’язково мають бути модулі, в яких розповідається про інші релігії, до яких не належить дитина. Це потрібно для того, щоб на основі об’єктивної інформації про її ціннісні орієнтири виховати толерантне ставлення, тобто, у першу чергу, поставлено завдання знімати різноманітні стереотипи, а також культурні, релігійні та етнічні бар’єри.

– Існує ще й четвертий вимір, який, можливо, є частиною конфесійної освіти – це теологічна освіта, де подаються певні конфесійні знання з метою формування професіоналів у релігії: священників і теологів. Чи цікавий цей зріз релігійної освіти для REDCo?

– Ні, у REDCo чітко розмежовується religious education – це релігійна освіта у школі – і theological education – це дійсно підготовка професіоналів. Теологічна освіта у межах діяльності REDCo вилучається з обсягу поняття релігійна освіта. Тобто коли ми говоримо «релігійна освіта» (religious education), в професійному англомовному просторі чітко йде мова про шкільну освіту.

– А чи займаються REDCo конфесійною освітою? Чи їх цікавить лише формування та прищеплення певних релігійних цінностей, у тому числі толерантності, на позаконфесійній основі?

– Їх точно не цікавить сцієнтистський релігієзнавчий підхід: вони вважають його присутність у школі не до кінця виправданим. Для мультикультурної європейської спільноти найбільш адекватною, з точки зору REDCo, є неконфесійний підхід. І якщо на зустрічі були представники з Фінляндії, де якраз реалізовується конфесійний підхід, то в їхньому контексті йшлося про те, що необхідно підіймати рівень поінформованості учнів про представників інших релігій. У тій самій Фінляндії – я був вражений – 30 % усіх віруючих фінів є мусульманами. Це так, тому що є дуже великий відсоток невіруючих фінів. Відтак це настільки важливо, щоб той, хто викладає лютеранське віровчення у школі, знав, хто такі православні і хто такі мусульмани. Тут йде мова про те, щоб релігійна освіта долучала дитину до досвіду релігії, а найбільш цінний досвід релігії – це ціннісний її вимір. Зрозуміло, що коли я знаю ціннісний вимір своєї релігійної традиції і так само маю адекватні знання про ціннісний вимір того, хто сидить зі мною поруч за однією партою, то я не буду називати його терористом і т.д.

– Пане Віталію, Ви є кореспондентом від України Європейської комісії «Церква та школа», яку очолює Пітер Шрайнер. Яким чином співвідноситься діяльність цієї комісії з REDCo та іншими подібними організаціями та мережами? Вони якось співпрацюють між собою чи кожен робить свій маленький шматочок роботи?

– Так, Європейська комісія «Церква та школа» має по одному кореспонденту з кожної країни і, за рекомендацією болгарського кореспондента Валентина Кожухарова, мене також було включено як кореспондента від України. Щодо координації діяльності, то я ставив це запитання учасникам і мережі REDCo, і Європейської комісії. Вони, до речі, дуже часто перетинаються на тих чи інших заходах, але у них не має спільного заходу, на якому б вони постійно зустрічалися. Дослідницька мережа займається своїм аспектом, але, за визнанням більшості з учасників, Пітер Шрайнер – це перша величина менеджменту у сфері релігійної освіти, людина, яка справді впливає на загальноєвропейському рівні на питання релігійної освіти, тобто до нього прислухаються на рівні Ради Європи, він їх консультує з питань релігійної освіти.

– Наскільки ці питання є актуальними для України? Чи експерти можуть впливати на рішення Міністерства? Який це має бути предмет і яка має бути його змістовна наповненість? Наприклад, ми говорили, що вводимо у школі християнську етику, але дивлячись у програми, підручники або робочі зошити, ми бачимо, що часто це далеко не етика, а скоріше Закон Божий. Наскільки взагалі є перспективним введення позаконфесійної освіти замість християнської етики, яка теоретично і повинна бути позаконфесійною?

– Більшість експертів ствердили, що сама назва курсу ­– «християнська етика» підказує: це є неконфесійний або позаконфесійний предмет. По-перше, в самій назві слово «християнська» означає певну традицію, а, по-друге, «етика» – це не віровчення, тобто тут є апеляція до ціннісного компоненту, який повинен впливати на поведінку людини. У стандартах курсу «Основи християнської етики» обов’язково є модуль, який стосується інших релігій, хоча зрозуміло, що він є недостатнім, бо є рудиментованим – мені здається, що його треба збільшити і розширити. Але, так чи інакше, цей стандарт цього – назвемо його за європейським зразком – релігійного предмету є неконфесійним, тобто це форма неконфесійної релігійної освіти в Україні. Спроба протягнути замість християнської етики елементи катехізації певної конфесії є а) прямим порушенням нормативно-правової бази, яка регулює це питання, б) фальшуванням, коли під етикою видається віровчення певної конфесії. Хоча учителя предметів духовно-морального спрямування в унісон говорять про те, що, навіть належачи до Православної Церкви, вони не повинні здійснювати катехізацію, що це не є завданням школи, що якщо ми в школу будемо вводити катехізаційну компоненту, то це призведе до шкоди… І якщо ми зараз візьмемо Західну Україну, де розпочиналося це питання досить стихійно, коли введення християнської етики відбувалося на основі рішень обласних рад і читали цей предмет священики, які не мають педагогічної освіти, то зараз немає взагалі або майже немає таких випадків. Тобто священики пішли зі школи, якщо вони не мали педагогічної освіти. Пішов зворотній процес: священики, які хочуть читати ці предмети у школі, пішли здобувати педагогічну освіту. Так чи інакше, унормовується це питання для того, щоб цей предмет не був ні в якому разі конфесійно-катехітичним.

– Наскільки релігійна освіта є актуальною проблемою для сучасного українського релігієзнавства як об’єкт дослідження? Чи є взагалі що досліджувати, чи, можливо, одна-дві дисертації вже захищені і цього достатньо?

– Як виявляється – є. Більше того, релігієзнавці, навіть на європейському рівні, наприклад, Тім Єнсен [1], вивчають це питання. На зустрічі REDCo я познайомився із колишнім деканом теологічного факультету Відкритого амстердамського університету (Нідерланди), який очолює зараз кафедру релігійної освіти цього ж самого факультету. Це той самий факультет, на якому була відкрита одна з перших кафедр філософії і історії релігії Корнеліусом Тіле. Він дуже пишався тим, що теологічний факультет, на якому готують теологів, релігієзнавців і релігійних педагогів, не підпорядковується і не координується Церквою.

– Тобто це позаконфесійна теологія? Чи все ж таки там викладається лютеранство?

– Цікава річ. Якщо взяти їхні теологічні програми, то, наприклад, там є цикл курсів «Релігія та ідеологія»: «Релігія та ідеологія. Іслам», «Релігія та ідеологія. Індуїзм», «Релігія та ідеологія. Буддизм» тощо, тобто на теологічному факультеті розглядається ідеологічний потенціал релігії в цілому та конкретна релігія зокрема – вони не входять у матерії догматичного богослов’я, ця проблематика знаходиться в контексті сучасних процесів і тенденцій пов’язаних з релігією, тою чи іншою конфесією.

– Давайте повернемося до релігієзнавства та релігійної освіти в Україні.

– Мені здається, ця тема є надзвичайно актуальною. Якраз порівняльний потенціал, який має релігієзнавство в контексті а) співставлення тих же самих програм, б) експертиза на адекватність передання тих чи інших цінностей і, найголовніше, в) оцінка інших релігій. Отут релігієзнавці це перше, що вони можуть експертувати в цих програмах. Дуже часто в «Основах християнської етики» ми зустрічаємо величезний шлейф і набір стереотипів щодо інших релігій. Часто в самих програмах є помилки, пов’язані з іншими релігіями, а релігієзнавці повинні їх виправляти, просто вказувати тим, хто ці програми пише, що тут ви помилилися, цього немає, це перекручене, цього недостатньо, це другорядний аспект – оці всі речі потрібно вказувати. І друге – це просвітницька робота з учителями предметів духовно-морального спрямування, тому що вони транслюють таку кількість стереотипів, пов’язаних із іншими релігіями, що іноді диву даєшся… Наприклад, на останньому Конгресі учителів духовно-моральних предметів була присутня представник віри багаї, і коли всі говорять «Ну, ми ж тут всі християни», то вона (Женя Полуектова) підіймає руку і каже: «Вибачте, я не християнка, я послідовник віри багаї». Пауза. Шок. Відразу не змогли переварити цю інформацію. І наступного разу, коли вони хотіли проговорити цю магічну фразу «Ми ж тут всі християни», то вони згадували, що ще є й нехристияни. І коли ми писали резолюції, ці страхи були. Ми пишемо: «…християнської етики та етик інших релігій», і ми – релігієзнавці – переконували учителів, що це норма, яка повинна бути в резолюції, тому що це відповідає і духу, і букві Конституції України і законів України, які регулюють питання релігійної освіти. Саме релігієзнавці дискутували 10 чи 15 хвилин, наводячи різноманітні аргументи. І тому релігієзнавці повинні на курсах підвищення кваліфікації учителів предметів духовно-морального спрямування давати оцей конфесіологічний зріз, тобто повинні давати інформацію про інші, нехристиянські конфесії, які присутні на території України. Це потрібно для того, щоб учителя і їхні учні все ж таки отримували максимально об’єктивну інформацію. І тут релігійна освіта є не лише сферою вивчення релігієзнавців, але й застосування релігієзнавчого знання.

Кафедра культурології Національного університету імені М.П. Драгоманова є випускаючою зі спеціальності «релігієзнавство»: у нас є спеціалізація з релігієзнавства на рівні бакалаврату, магістратура з релігієзнавства, аспірантура і докторантура, спеціалізована вчена рада з захисту докторських і кандидатських дисертацій, і позиція завідуючого нашої кафедри Віктора Дмитровича Бондаренка, що ми все ж таки працюємо у педагогічному університеті і пріоритетною темою наших досліджень має бути релігійна освіта. Ми працюємо на стику релігієзнавства та педагогіки. Зараз це вже набирає певних обертів: все більше і більше студентів пишуть роботи з релігійної освіти тої чи іншої конфесії, аспіранти наші також пишуть на цю тему. І зрозуміло, що треба узагальнювати цей досвід. І в цьому контексті я є відповідальним редактором четвертого номера журналу «Релігієзнавчі нариси», щорічника Молодіжної асоціації релігієзнавців (МАР), який буде повністю присвячений релігійній освіті, де ми спробуємо зібрати і узагальнити історичний досвід і досвід сучасний – там будуть зібрані переклади, архів, статті про релігійну освіту у різних традиціях і будуть у тому числі узагальнені певні проблеми релігійної освіти. Але в цьому номері релігійна освіта буде тлумачитися у ширшому значенні, включаючи і шкільну, і теологічну освіту. Цей номер вийде друком вже цього року. 

– Ви говорили про те, що у нас поняття «теологічна освіта» часто включається в обсяг поняття «релігійна освіта». У зв’язку з цим я хотів би Вас спитати про Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Богослов’я в Україні: організаційний та освітньо-науковий контекст», що проходила в Національному педагогічному університеті імені М.П. Драгоманова. Наскільки я розумію, Ви є одним з ініціаторів та організаторів цієї конференції. Як пройшла конференція, які питання на ній обговорювалися?

– Конференція, на мою думку, пройшла дуже вдало. Її завданням було обговорити питання інституалізації богословської освіти в Україні, тобто що зараз є і які потрібно зробити кроки, аби теологічна освіта мала позитивну динаміку розвитку. У першу чергу, ми запрошували завідувачів випускаючих кафедр з богослов’я, деканів богословських факультетів, ректорів теологічних навчальних закладів. Учасники представляли два типи навчальних закладів: 1) теологічні кафедри і факультети, які діють у структурі Міністерства освіти і науки України, тобто пройшли процедуру ліцензування та акредитації за напрямком спеціальності «теологія», та 2) конфесійні навчальні заклади – зрозуміло, що ми орієнтувалися на християнський спектр теологічної освіти, на найбільш сильні теологічні конфесійні школи, тобто семінарії та академії.

Особливістю даної конференції було те, що ніхто не говорив про те, в якій формі розвивати богословську освіту. Ми зібрали людей, котрі глибоко вкорінені у менеджмент теологічної освіти. Вони не проблематизували ці питання. Результатом обговорення на конференції стало напрацювання низки пунктів, які увійшли до Резолюції конференції. Наприклад, розглядалося питання визнання дипломів західних університетів, які потребують складної процедури нострифікації. Тобто, якщо люди закінчили серйозні вищі школи і отримали серйозну богословську освіту, наприклад, університету Оксфорда, то процедура нострифікації виглядає абсолютно недоречною, тому що це загальновизнана світова теологічна школа, і багато хто сприймає процедуру нострифікації як елемент приниження.

Що стосується конфесійних навчальних закладів, то базовою проблемою є те, що їхні дипломи не мають державного визнання, хоча дуже часто провідні конфесійні навчальні заклади – семінарії та академії – вже досягли рівня університетської освіти: у них вже є трьохступенева система освіти – бакалаврат, магістратура, аспірантура, у деяких вже є навіть докторантура – за аналогією зі світськими навчальними закладами. На даний момент основне питання – це органічне входження теологічної освіти у загальний контекст, у загальну систему української освіти. Для цього на конференції було висловлено бажання створити громадське об’єднання, яке б Міністерству освіти і науки України, державним органам виконавчої і законодавчої влади показувало проблеми і можливі варіанти виходу з них. Спочатку була ідея створити Всеукраїнську асоціацію теологів, але була висловлена думка, і вона була підтримана усіма учасниками конференції, що це буде малоефективним і малоперспективним. Тому прийшли до ідеї, що потрібно створити Асоціацію теологічних шкіл України, тобто коли кожна випускаюча кафедра, факультет або університет реєструється як осередок цієї громадської організації і як окремий осередок буде мати один голос при ухваленні рішень. 

– Хто має очолити цю Асоціацію?

– Це не були Установчі збори Асоціації, а певна нарада. За її результатом була створена ініціативна група, в яку увійшли представники різних конфесій і різних теологічних шкіл: православні, протестанти (баптисти і п’ятидесятники), католики (римо- і греко-католики), тобто абсолютно репрезентативно. І, власне, яким чином буде вибудовуватися діяльність і, найголовніше, структура керівних органів цієї Асоціації – це ще питання для дискусій. На конференції проговорювалося, що, можливо, це повинні бути співголови, які б представляли католицизм, православ’я і протестантизм.

Під час конференції надійшов лист про реєстрацію журналу «Українські богословські студії», головним редактором якого буде Юрій Павлович Чорноморець. Була висловлена ідея, що цей журнал може стати друкованим органом Асоціації теологічних шкіл. У будь-якому разі у журналі будуть концентруватися публікації з актуальних питань теології.

Взагалі, конференція продемонструвала великий рівень готовності до консолідації теологічної спільноти усіх християнських конфесій. Це просто вражаюча єдність. І це, безумовно, пов’язано із тим, що є спільні проблеми і спільне бачення перспективи розвитку. 

– Які питання обговорювалися на конференції особливо напружено?

– Це питання взаємозв’язку теологічної освіти і Церкви. Всі одностайно говорили, що теологія в її позаконфесійних вимірах є абсолютно непотрібною і це є абсолютно безперспективною лінією розвитку. Всі це визнають. Але проблема взаємодії теологічної освіти і Церкви – це трохи інша проблема. Якщо ми говоримо про семінарії і академії, тобто конфесійні навчальні заклади, то присутність Церкви є абсолютно легітимною, вона повинна контролювати ці заклади, бо готує кадри сама для себе: священників, пасторів і т.д. А коли ми говоримо про взаємодію теологічних відділень світських державних навчальних закладів, які входять в систему освіти Міністерства освіти і науки України, то тут виникає питання про ступінь їхньої взаємодії з Церквою, теологія якої викладається. Висловлювалася точка зору, що з Церквою необхідно погоджувати кадрові призначення. Наприклад, якщо це відділення православної теології, то це означає, що необхідно погодити з Церквою професорсько-викладацький склад. Є й інша точка зору, яка говорить – ні, нічого не потрібно погоджувати з Церквою, а якщо теологія, яка буде викладатись, має бути православною, а буде не православною, то цьому факту може дати оцінку Церква. Це може призвести до того, що ці відділення будуть абсолютно безперспективними в плані вступників. Якщо Церква буде казати, що там вчать єресі, то абітурієнти не будуть туди вступати. Тобто проблема у контролі з боку Церкви: він має бути максимальний чи мінімальний? Це пов’язано із відмінністю теологій, яка викладається в семінарії і яка повинна викладатися в університеті. Часто ці речі змішуються, а на конференції запропонували їх розвести.

– Конференція не була суто теоретичною, а була практичною, з прикладною направленістю. Відповідно у мене виникає запитання, а що власне робили на цьому заході релігієзнавці, яке вони мають відношення до інституалізації теологічної освіти і який їхній інтерес у цьому?

– Інтерес релігієзнавців полягає в тому, що вони зацікавлені в інституалізації теологічної освіти, щоб теологія стала університетською наукою, щоб теологія увійшла в усі прошарки наукової спільноти, щоб теологи були сприйняті науковою спільнотою задля подолання плутанини між теологією і релігієзнавством. Дужа часто, особливо на рівні абітурієнтів-вступників, ми спостерігаємо, що люди, вступаючи на релігієзнавство, були свято переконані, що вони стануть теологами. Насправді, участь релігієзнавців у процесі інституалізації теології відбувається в контексті сепарації, розділення предметних полів теології і релігієзнавства, що для релігієзнавства є надзвичайно корисним. І все ж таки, релігієзнавці – це люди, котрі найближче, як мені здається, розуміють проблеми теології, тому що для релігієзнавства це так само є одним з аспектів його предметного вивчення. У даному випадку НПУ імені М.П. Драгоманова – так сталося й усі учасники цієї конференції це визнали – став дуже вдалим майданчиком для того, щоб збиратися і шукати нових форм розвитку теологічної освіти. Нещодавно в нашому університеті були відкриті аспірантура та докторантура за спеціальністю 09.00.14 – теологія (богослов’я). Планується також відкриття спеціалізованої вченої ради за цією спеціальністю і ця спеціальність буде другою у цій спецраді, поряд зі спеціальністю 09.00.11 – релігієзнавство. Тобто навіть тут ми бачимо присутність нормального, продуктивного і конструктивного діалогу. Фактично на даний момент релігієзнавство стало стартовим майданчиком для інституалізації теології. 

– І запитання, яке саме собою напрошується. Ви говорили, що в НПУ імені М.П. Драгоманова є аспірантура, докторантура, планується відкрити спеціалізовану вчену раду, зареєстровано журнал. Відповідно виникає питання, чи не планується відкрити теологічне відділення?

– Це питання жваво обговорюється, проте є низка проблем. Наприклад, якщо ми відкриваємо (тобто проходимо процедуру ліцензування та акредитації) спеціальність «теологія» із зазначенням конфесії, що вимагається зараз постановою Кабінету міністрів України, то нам потрібно визначитися, яку теологію ми відкриваємо. У контексті доцільності, то, напевно, православну, бо на це можливе замовлення, у цьому є потреба. Але якщо не буде контролю Церкви на теологічному відділенні, то чи буде їй потрібне таке відділення? Відповідно, якщо є невпевненість Православних Церков у доцільності православного богослов’я в НПУ імені М.П. Драгоманова, то виникає питання: чи потрібно нам прагнути до відкриття теології, щоб у кінцевому підсумку на навчання на перший курс прийшло двоє-троє-четверо людей, які вирішили стати теологами з незрозумілих мотивів? Профорієнтаційна робота потенційних абітурієнтів повинна проводитися, у першу чергу, через церковні структури. І абітурієнтами та потенційними студентами цього відділення повинні стати воцерковлені діти, перш за все, дівчата, які мають канонічні перешкоди для вступу до семінарії, тому що в семінарії можуть навчатися лише ті, хто у кінцевому підсумку матиме можливість бути рукопокладеним, тобто стати священиком. Також в даному контексті йдеться про хлопців, котрі не планують бути священнослужителями. І тут якраз уже йдеться про питання розвитку додаткових спеціалізацій теологічної підготовки, аби випускники мали можливість реалізовуватися у церковних структурах, а не винятково у сфері священицького служіння. Це так само окрема дискусія. Тобто самоціллю – відкрити аби відкрити – перед нами це питання абсолютно не стоїть. Тому потрібно далі проводити додаткові консультації для того, щоб церковне священоначаліє сприйняло ідею присутності теологічного відділення в світському педагогічному навчальному закладі, де Церква не зможе, відповідно до діючого законодавства, мати прямий контроль, прямий вплив на кадрову політику, на формування навчального плану, на навчально-методичне забезпечення. Оце, власне, і є проблемою на даний момент.

[1] Тім Єнсен – датський релігієзнавець, генеральний секретар Міжнародної асоціації історії релігії, один з ініціаторів створення при Європейській асоціації релігієзнавства робочої групи з релігійної освіти, яка вже кілька років успішно функціонує (прим. О. Кисельова).