Religion.in.ua > Версія для друку > Річниця відозви Першого грудня як привід замислитись над майбутнім

Наближається чергова річниця відозви Церков 1 грудня, у відповідь на яку виникла «Ініціатива 1 грудня». Чи маємо якісь нові результати? Про це Володимир Волковський веде розмову з доктором філософських наук, релігієзнавцем Юрієм Чорноморцем.

– Я вже не раз говорив, – каже Юрій Павлович, – що сьогодні в Україні неможливе громадянське суспільство без церков як найбільших інституцій цього суспільства. Думка про те, що Церкви зроблять заклик, а громадянське суспільство відгукнеться і почнеться рух за відновлення християнських традиційних цінностей – це помилка. Адже українське громадянське суспільство - це і є в першу чергу церкви. Отже, виходить, що ми самі до себе звертаємося, самі себе закликаємо. Що зробили церкви для реалізації трьох принципів – верховенства Закону, поваги до людини як богообразної істоти, солідарності у суспільстві?

Я вважаю, що було упущено кілька років, за цей час ситуація як в українському суспільстві, так і у глобальному масштабі лише погіршилася, і сьогодні вже важче втілити у життя три основні принципи відозви 1 грудня. З одного боку, поле свободи зменшується по всьому світові, все більше бере на себе відповідальності держава, все більш прагматично вона підходить до управління «масами». З іншого боку, в половині випадків процеси зменшення поля свободи і процеси знищення людської гідності, людської ідентичності особистості та народів відбуваються під гаслом захисту свободи. І чим далі, тим апорії стають все більш не вирішуваними. Ми потрапляємо в ситуацію 1930-х років. Підтримувати традиційну модель демократії? А хіба вона спасла від воєн та революцій? Підтримувати лівицю? А хіба вона не є тоталітарною? Правицю? Ще гірше. Папа зробив тоді вибір проти більшовизму, французькі інтелектуали – проти фашизму. Потім всім було соромно, бо з ким вони були «попутниками»? Із найбільшими тиранами двадцятого століття. Зараз християнська ідея в Україні теж не виходить як самостійна сила на суспільну арену, а тому стає «попутницею». І багато на цьому втрачається. Значно менше було б втрачено, якби у нас був свій християнсько-демократичний рух. Не старої формації політичного плану, а нової – із церковного, молодіжного, середовища. Потрібна така християнська політика, яка б стояла над політичним процесом, була політикою ідей, а не політичної боротьби, політикою принципів, а не компромісів. Але поки це поле пусте, і християнська політика стає приводом для посмішок, бо політичні християни – це якісь маргінали, часто із дуже дивними мессиджами. Достатньо згадати «політичних православних» в УПЦ чи догналітів.

І чим довше немає системної проповіді соціального вчення церков та ідей християнської демократії – тим важче буде потім говорити про вплив церков на суспільство.

– Перед очима приклад Росії, де суспільство різко негативно виступає проти клерикалізації, як тільки мова йде про посилення впливу Церкви.

– В Україні інша ситуація. У нас менше атеїстів. У нас немає і не може бути монополії однієї церкви чи конфесії. У нас є згода церков щодо основних напрямків співробітництва релігійних організацій та держави, релігійних організацій та суспільства. Звичайно, у нас не завжди є системна державна політика, тому можуть реєструватися під назвою УПЦ всякі «шанувальники макаронних монстрів», а Палац Спорту орендують шамани, проти яких висловився чи не весь український протестантизм. Але ситуацію рятує те, що на найвищому рівні є розуміння ситуації. І Всеукраїнська Рада церков та релігійних організацій працює ефективно. Надія на краще є. Принаймні церкви роблять все можливе для становлення партнерських відносин держави та релігійних організацій. Таких відносин, які були б вигідні не одній церкві, а всім церквам та релігійним організаціям, представленим у ВРЦіРО, та і не представленим там. Крім того, вплив церков як авторитетних інституцій не стільки потрібен самим церквам, скільки суспільству. Адже внутрішніх ресурсів оздоровлення вже немає. І, до речі, церкви, коли не працюють на моральне оздоровлення самого суспільства, замикаються в собі, теж деградують. Церкви покликані проповідувати всьому світові, і саме під час цієї проповіді внутрішньо підтягуються, щоб відповідати своїми справами своїм словам. А оскільки проповідують Євангеліє, то підтягуються до євангельського духу. Оскільки проповідують традицію, підтягуються до неухильного збереження традиції.

Хочу підкреслити найважливіше: в Україні церкви багато в чому приречені на євангельське ставлення до інших церков. Це робить неможливою негативну ідентифікацію, яка була популярна на початку 90-х. Тоді казали: «ми баптисти, бо неправославні». Або «ми – православні, бо не сектанти і не католики». Тепер є позитивна самоідентифікація, в якій головне – визнання себе віруючими, визнання себе християнами, визнання приналежності до тієї чи іншої традиції. Звичайно, коли церкви та релігійні організації мають між собою конструктивний діалог, є і шанси на спільний конструктивний дискурс із суспільством, на спільну проповідь традиційних цінностей. Але тут потрібно бути активнішими. Звичайно, кожен окремий християнин має бути скромний і не повинен прагнути до лідерства у суспільстві. Але Церкви, їхні громадянські організації, мають бути суспільними лідерами. І суспільними лідерами не лише думки, а і дії.

– Чи можна сказати, що фактор папи Франциска має стимулювати активність українських церков?

– Так, це певний виклик. Якщо Папа, будучи зв’язаний традиціями та умовностями, здійснює духовну революцію в Католицькій Церкві та намагається дійсно змінити хід історії, то чому не можемо цього робити в Україні? У нас православна і греко-католицька церкви не раз змінювали історію, спасали українську ідентичність, були лідерами соціальних змін, були лідерами у спротиві негативним тенденціям в суспільстві.

Я вже не кажу про те, що сам образ бідного і скромного папи дуже сильно зачепив деяких багатих єпископів. Деякі навіть не змовчали. Можна звернутись до них так: навіть якщо це гра в бідність – чому ви не граєте у цю гру? Я сказав би, що у часи Франциска стало очевидно, що деякі єпископи-господарники та священики-требовиконавці просто відстали від історії і вже належать минулому. Те, що можна було терпіти вчора, важко терпіти сьогодні. Бо є ризик, що вся церква стане належати винятково минулому. Ми повинні жити за Євангелієм, єпископи мають бути взірцем чернечої скромності – і тоді всі побачать, що духовні скарби українських церков навіть більші, ніж Риму.

Так що папа Франциск – це певна відповідь Бога на ті запити морального оновлення, які були у авторів звернення 1 грудня. Важливо самим церквам переживати моральне оновлення, відродження апостольського та святоотцівського духу. Тоді й суспільство буде підтягуватися до святості Церкви, яку бачитиме тут і зараз.

– Дякуємо за розмову, побачимо!