Religion.in.ua > Версія для друку > "Ми повинні зупинити процес деградації суспільства"

Від редактора. Це інтерв'ю публікується в рамках серії бесід з ректорами духовних і теологічних навчальних закладів України. Першим у цій серії було інтерв'ю високопреосвященнішого Антонія, архієпископа Бориспільського, ректора Київської Духовної академії та семінарії

Інтерв’ю з архієпископом Полтавським і Миргородським УПЦ Філіпом (Осадченком), ректором Полтавської місіонерської духовної семінарії, намісником Спасо-Преображенського Мгарського чоловічого монастиря, головою місіонерського відділу при Священному Синоді УПЦ.

Продовження. Першу частину (про Покровські читання) опубліковано 27 жовтня 2009 року.

Релігія в Україні: Ми говорили, що Церква має пропонувати відповіді на найбільш актуальні та гострі питання нашого сьогодення. Які з цих питань Ви вважаєте першочерговими?

Архієпископ Філіп. Наприклад, питання глобалізації. Цей процес – добро це чи зло?

РвУ: А Ви гадаєте, що соціум зважатиме на думку, висловлювану чи обстоювану Церквою у цьому чи то подібному питаннях?

А.Ф. Я взагалі не вважаю, що думка Церкви для суспільства є потрібною та значущою. Але оцінки Церкви важливі для вірян. А таких багато – набагато більше, ніж тих, хто ходить до храму. Я маю на увазі тих, хто вірить у Бога, але не практикує часті відвідування Церкви. Таких набагато більше, ніж нас переконують соціологи. Адже те, що в храмах мало присутніх за богослужінням, не означає, що в нас мало вірян.

РвУ: Однак, за даними соціологічних опитувань, лише 2-3 відсотки з тих людей, які називають себе віруючими, регулярно відвідують храм і дотримуються посту..

А.Ф. Я взагалі не дуже довіряю соціологічним опитуванням. Тому впевнений, що людей віруючих у країні насправді набагато більше, ніж тих, хто відповідає на питання в опитувальних листках.

РвУ: А чи не означає це, що таких віруючих зараз більше в нетрадиційних для України конфесіях, наприклад, харизматичних рухах? Адже саме вони ведуть активну соціальну роботу, працюють індивідуально з кожним? Чи не так?

А.Ф. Я не коментую діяльність інших конфесій. Щоб сіяти слово Боже та православну віру, не треба викривати інших, треба пам’ятати насамперед про власні недоліки та працювати над їх подоланням.

РвУ: Тобто працювати над собою?

А.Ф. Треба працювати над духовним рівнем наших православних громад, турбуватися про виховання дітей у православно-християнському дусі тощо тощо. А хіба бракує в нас роботи у галузі релігійної освіти? Адже ми навіть не знаємо, за якими правилами маємо грати на цьому полі, бо МОН досі не видало чітких документів. У цьому питанні в нас досі панує партизанщина. А в Західній Україні греко-католики викладають релігійні дисципліни в школах уже 10 років. Як виявляється, не такі вже й необхідні будь-які міністерські рішення - просто місцева влада винесла відповідну ухвалу і цього достатньо.
Ні, я певні спроби в окремих областях на Сході – Донецькій, Запорізькій. Гірша ситуація з викладанням релігійної етики в Харківській і Луганській областях. Тут місцева влада і досі чекає на київський «одобрям-с!». Подібна ситуація з уроками християнської етики та релігійної культури склалася на Полтавщині.

РвУ: Але чому вона не нормалізується?

А.Ф. Це питання до міністерства.

РвУ: Владико, от ті абітурієнти, що вибирають вступ до Полтавської місіонерської духовної семінарії, – вони справді відчувають покликання до місіонерської діяльності?

А.Ф. Так, це дуже відчутно, оце їхнє прагнення нести Благу Вість. От приклад: нашими абітурієнтами часто-густо є випускники-медалісти. Це - юнаки, перед якими відкриті всі шляхи – до будь-якого українського ВИШу, навіть найпрестижнішого. А вони вступають до нас, у семінарію.

РвУ: З огляду на специфіку Полтавської семінарії, чи викладається в ній додатковий набір предметів, крім традиційних в усіх інших духовних навчальних закладах?

А.Ф. Звичайно. Ми робимо акцент на проповідання. Тому викладається інтенсивний курс риторики. Є такий предмет, як місіологія. Нещодавно в Бєлгороді (РФ) було видано відповідний підручник, за яким навчаються й наші вихованці, бо цей посібник дуже гарний, розказує, як і що треба робити на цьому поприщі.

РвУ: У перші віки християнства перед Церквою стояло завдання навернути язичників до істинної віри, а яким, на Вашу думку, є завдання Церкви Христової нині?

А.Ф. Завдання лишилося незмінним. Адже більшість наших людей – хрещені, але не просвічені. Хрещені дітки нічого не знають ні про віровчення, ні про церкву, ні про традиції православні. Звісно, в душі кожного з нас живе бажання споглядати Бога, тому так тепло і затишно (в духовному сенсі) стає людині в храмі.
Впевнений, що православні чують Бога. Благодать по-різному виявляється для кожної людини. Коли вона діє, людині – комфортно в храмі. Тривога йде геть, а тепло, позитивні емоції лишаються, бо в людському серці говорить Бог.

РвУ: Але ж можна почути скарги та нарікання, що в православних храмах не дуже зручно, бо немає лавочок, люди стомлюються вистоювати довгі богослужіння…

А.Ф. Тут ми повинні для себе чітко визначитися, в чому першопричина таких нарікань. Бо може статися так, що ми поставимо лавки, а завтра запропонують поставити розкладачки.
Тим більше, пам’ятаймо, що молитва – це певна праця. Людина має себе в чомусь обмежити, звертаючись до Бога. Має бути створено відповідний настрій, прагнення. А для того, щоб легше було сконцентруватися на першорядному, треба ущемити себе в чомусь менш важливому.

РвУ. У фізичному комфорті та зручності?

А.Ф. Так.

РвУ: Пропоную повернутися до діяльності Полтавської семінарії. Чи відчуваєте Ви зараз звуження потоку абітурієнтів, зменшення їхньої кількості – адже число семінарій невпинно зростає, посилюється внутрішня конкуренція?

А.Ф. Ми відчуваємо не посилення конкуренції, а переживаємо наслідки демографічної та суспільної кризи початку 90-х років минулого століття, коли внаслідок економічних і суспільних пертурбацій жінки народжували дуже мало. Тому генерація нинішніх 16-17-річних юнаків дуже вузька. Не йдеться про те, що ми гірші чи кращі, ніж інші. Нам усім зараз бракує підлітків, і така ситуація зберігатиметься наступні кілька років.

РвУ: Але ж ті абітурієнти, що переступають поріг семінарії, уже є такими, що виховані в релігійному середовищі, очевидно, навчені азам віри та церковних традицій. А як Ви оцінюєте їх загальноосвітній рівень?

А.Ф. Як не дуже задовільний. Тому в нас існує блок гуманітарних дисциплін у навчальному плані. Ми викладаємо літературознавчі та мистецтвознавчі дисципліни. Але нам бракує часу.
Адже, щоб дати людині культурологічну освіту, треба систематично цього навчати п’ять або й довше років. А в нашому семінарському навчанні ключове – місіонерська підготовка, що вимагає значної концентрації сил і часу.
Однак не можна відкидати і важливість загальнокультурної підготовки. Бо треба говорити з кожною людиною мовою цієї людини. Тому питання в цій ділянці залишаються.

РвУ: Як же можна виправити ситуацію?

А.Ф. Треба невтомно працювати. От коли ми перейдемо на п’ятирічний термін навчання, у нас для цього буде більше можливостей і часу.

РвУ: Ви вже робите кроки в цьому напрямку?

А.Ф. Київська духовна академія поступово переходить на таку систему. Побачимо, як вони розвиватимуться, і тоді вже запровадимо таку програму в нас.

РвУ: Будь ласка, розкажіть про умови, в яких навчаються студенти?

А.Ф. Полтавська семінарія розміщена в будівлі колишнього дитсадка, розрахованого на майже 400 дітей. Тому всередині великі приміщення, де наші студенти навчаються, харчуються, виконують послух. По суті, наша семінарія – навчальний заклад закритого типу, де, до речi, навчається бiльш як 500 студентiв. На території є семінарський храм. Тому наші студенти виходять у місто лише з необхідності. У нас вони перебувають на повному утриманні. З продуктами харчування нам помагають єпархіальні парафії, багато допомагає Мгарський монастир, який має своє підсобне господарство.

РвУ: Чи функціонують програми міжнародного студентського обміну?

А.Ф. Міжнародного обміну, по суті, немає. Найбільш гідні наші студенти після закінчення їдуть навчатися за кордон – до Італії, Німеччини, Греції. До нас на заочне відділення вступають іноземці. Німці, росіяни, білоруси, молдавани.

РвУ: Чи є серед них інославні?

А.Ф. Дотепер прецедентів не було.

РвУ: Виряджаючи випускників навчатися за кордон, не побоюєтеся, що вони наберуться ідей, близьких до екуменізму?

А.Ф. Я вважаю, що православна людина залишиться православною, де б вона не жила

РвУ: Тобто Ви впевнені в їх загартуванні, яке вони отримали в семінарії?

А.Ф. Так. Більше того, я всіляко схвалюю, коли вони беруть участь у міжконфесійних соціальних проектах. Це дуже корисно, і такий досвід ніколи не буде зайвим.
Адже, наприклад, захiдна церковна традиція соціального служіння ніколи не переривалася. Тоді як на території Росії та України лиховісні події 1917 р. зруйнували не тільки державний устрій, але й традицію церковного служіння ближньому та духовного «окормлення». По суті, радянська влада залишила Церкві можливість здійснювати лише два Таїнства – Хрещення і відспівування.
А в католицьких країнах – хоспіси, шпиталі функціонують дуже чітко. У них багато досвіду. Для будь-якої людини здобути корисний досвід – тільки в плюс. Ми повинні вміти все: доглядати хворих, виховувати дітей, проводити табори. І, що найважливіше, опанувати вміння спілкуватися з різними соціальними верствами.

РвУ: Чи не вважаєте Ви, що православній Церкві бракує системного підходу у цьому (і не тільки цьому) питанні?

А.Ф. Бракує не системності, а централізації.

РвУ: Але ж при Синоді УПЦ діє багато різних відділів, чиї завдання – і співпраця з силовими структурами, і з молоддю, і з пенітенціарними установами тощо. Яким є ККД цих численних установ?

А.Ф. Важко відповісти отак негайно на це питання.

РвУ: Мабуть, найважливіше завдання стоїть перед тими, на кого покладено виховні функції та місію спілкування з молоддю. Адже діти, підлітки та студенти так чи інакше, більшою чи меншою мірою, відчувають вплив соціуму. І не завжди цей вплив несе позитив. Яке, на Вашу думку, має бути моральне щеплення для студентів теологічних навчальних закладів для опору цьому негативу?

А.Ф. Ми повинні розвивати в студентах ті якості, які дають змогу чітко розрізняти добро та зло, такі якості, щоб вони могли чинити опір злу.
Завдання наше ускладнюється ще й тим, що, так само, як і моральність, впав і рівень освіти. Більше того, катастрофічно падає інтелектуальний рівень. От, якщо зазирнути в нещодавнє минуле, побачимо, що радянська освіта була добра – ґрунтовна та різнобічна. Учнів вчили мислити та аналізувати інформацію. Тепер цього немає: адже незважаючи на 12-річний термін навчання в школах, освіта стає спрощеною та звуженою. І не потрібно далеко ходити за прикладами: наші студенти не вміють писати ні російською, ні українською мовами. Або ще приклад. Я є активним користувачем однієї з соціальних мереж РУнету і можу повсякчас спостерігати, наскільки безграмотно молодь пише російською. Причому це є проблема всього пострадянського простору.
Ми не повинні забувати і про ту проблему, яка набуває все більш загрозливих обрисів – маю на увазі ступінь занурення у віртуальний простір. Уже є дослідження, які доводять, наскільки згубним є вплив Інтернету на несформований (інтелектуально) мозок, як веб-мережа відволікає від справжнього, системного навчання та просвіти. Тепер, за допомогою Інтернету, будь-хто може отримати практичну будь-яку інформацію, точніше, клаптики інформації. Тому немає системного сприйняття науки, знань та світу в цілому. Ростуть однобічні напівграмотні люди – це мене непокоїть.

РвУ: Які Ви бачите шляхи та засоби для виправлення ситуації?

А.Ф. Ми повинні зупинити процес деградації суспільства. Адже якщо ми зараз перебуваємо у стані регресу, то якими будуть наступні покоління? Ми повинні мобілізувати всі сили, щоб врятувати майбутні покоління. Що ми можемо зараз спостерегти? Християнство і нинішня мораль – речі, по суті, несумісні. Чому так сталося? Це наслідки планомірної державної політики, що проводиться вже два десятиліття, – розкладення молоді, нищення моральних засад. Як можна показувати такі фільми, де постійно стріляють, убивають, ллється кров, панують насильство і розпуста? У країнах, що вважаються цивілізованими, показ такого роду кінопродукції жорстко регламентовано, а в нас – дивись, що завгодно, і коли заманеться. От я інколи дивлюсь сучасні мультики, якими захоплюється мій десятирічний племінник, – і від них у мене мороз по шкірі.

РвУ: То який рецепт може запропонувати Церква?

А.Ф. Церква може і повинна запропонувати державі спільно розробити та втілювати в життя комплекс заходів, спрямованих на оздоровлення моралі суспільства та належне виховання цього та наступних молодих поколінь. Адже молодь – це наше майбутнє, і якщо зараз ми втрачаємо молодь, то як ми можемо говорити про гідне майбутнє держави та народу? Тому вкрай важливий двосторонній діалог – церква-держава, коли державні та церковні інституції співпрацюватимуть на отримання результату, коли не буде протиставлення або конкуренції між сторонами діалогу, а буде вибудовано справжні партнерські відносини, в нас з’явиться надія на краще.

Спілкувалася Алла Дмитрук