Religion.in.ua > Інтерв'ю > Архімандрит Кирило (Говорун): Служити в усіх проявах життя

Архімандрит Кирило (Говорун): Служити в усіх проявах життя


6 05 2015

Архімандрит Кирило (Говорун): Служити в усіх проявах життяЦе особливість постатеїстичного суспільства, що не філософія, яка була марксистською, а точні науки стали джерелом, з якого почало відновлюватись і розвиватись богослов’я...

Якби кілька років тому мені хтось сказав, що буду особисто знайомий з викладачем Єльського університету та одним із провідних православних богословів сучасності, я б, напевно, не повірив. Проте знайомство з архімандритом Кирилом (Говоруном) розвіює усілякі міфи про неприступність настільки інтелектуально глибокої людини. Ми познайомились у Facebook, зв’язались через Skype і записали інтерв’ю у час, коли він перебував у Канаді.

– Отче Кириле, на початку нашої розмови пропоную познайомитись із нашими читачами. Розкажіть, будь ласка, про себе.

– Народився я у Золотоноші Черкаської області. Це місто відоме своїм жіночим монастирем. Але не можу сказати, що народився у віруючій родині. Я перший, хто почав ходити до храму. Була у мене така цікава історія: готувався до вступу на фізичний факультет Київського національного університету і читав у бібліотеці наукові журнали. Це був кінець 1980-х – початок 90-х років, і тоді почали друкувати фрагменти з Біблії, у тому числі в наукових часописах. І мені на очі потрапляли ці фрагменти. Таким чином, як це не парадоксально, через наукові журнали я відкрив для себе Бога.

– Ви вступили до університету і після першого курсу полишили навчання й вирішили вступити до духовної семінарії. Що спонукало зробити поворот у долі?

– Тоді мені здавалося, що це поворот, а тепер так не здається. Навернення до Бога відбувається двома шляхами: через Слово Боже та через пізнання Божого світу. Вважаю, що вивчення фізики було шляхом у той самий бік, куди показувало Святе Письмо. Коли я розповідаю про цей факт з біографії на Заході, людям трохи дивно, бо вони не звикли до таких змін кар’єри чи роду заняття. Ось під час нещодавньої зустрічі в університеті в Індіанаполісі, де я розказував про свій шлях до віри, студенти були дуже здивовані, бо не звикли до наших реалій – що саме від точних наук більшість людей у нашому суспільстві прийшли до богослов’я.

Свого часу у мене була зустріч у Москві, на якій зібралися науковці та представники богослов’я. Я запропонував богословам: «Підніміть руки ті, хто прийшов до Господа з фізики чи математики». І більшість підняли руку. Тобто мій випадок не є унікальним. Це радше правило, аніж виняток. У наших пострадянських умовах математика і фізика стали тією матрицею, з якої виростає все інше знання, у тому числі й богослов’я. Це особливість постатеїстичного суспільства, що не філософія, яка була марксистською, а точні науки стали джерелом, з якого почало відновлюватись і розвиватись богослов’я.

– Після закінчення семінарії було навчання на Богословському факультеті Національного Афінського університету. Які спогади залишила Греція?

– На Заході богослов’я дуже глибоко інтегровано у науку. В таких університетах як Афінський, Оксфордський чи Кембриджський воно стало засадничою наукою до їх створення, і на сьогодні там немає ніяких сумнівів, що воно повинно і залишатись там.

Дуже цікаво відвідати стару будівлю Афінського університету, де він розміщувався на початку ХІХ століття – найкращі приміщення належали саме Богословському факультету. Перші з ректорів були люди, які займалися богослов’ям. Особливість грецького богословського навчання полягає в тому, що воно закорінене у вивчення античної традиції, грецької мови, яка фактично дала словник для формування православного богослов’я. І слід зауважити, що для греків їхня мова найбільш доступна для вивчення патристичної традиції.

Ті п’ять років, що провів у Афінах, дали мені дуже багато у вивченні й розумінні формування грецької православної традиції. Ми в Київській Русі отримали православну традицію фактично у її середньовічній фазі. Ми не застали етапу формування християнської традиції у період пізньої античності – це був час найбільш креативного формування цієї традиції, і тому багато з того ми не можемо відтворити, зрозуміти, наскільки динамічною є наша православна традиція. Для греків це зрозуміло, причому, зрозуміло навіть на рівні не вербальному, не інтелектуальному, а на рівні інтуїції, бо грецький світ формував православну традицію, а ми лише застали її у застиглій формі. Тому це був важливий урок під час навчання у Греції, котрий показав, що православна традиція є надзвичайно динамічною та творчою.


– Продовжуючи тему науки і навчання, перенесемось до Великобританії, де ви писали докторську дисертацію. Як було відчувати себе у більш західній країні, де конфесійний склад населення абсолютно інший?


– Я дуже ціную час, проведений в Англії, й вважаю його найважливішим з періодів свого навчання. Моїм науковим керівником був православний богослов, хоча він англієць, професор та священик Ендрю Лаут. У нього дуже глибоке розуміння святоотецької традиції. Від нього я навчився формулювати православну традицію у чітких, зрозумілих термінах, характерних для західної інтелектуальної традиції, побачив можливість продуктивного синтезу між сучасними інтелектуальними традиціями та нашим богослов’ям. Після Англії я зрозумів, що синтез між сучасними інтелектуальними мовами і нашою традицією можливий і важливий.

– Які відмінності в процесі вибору наукових тем, організації наукової діяльності між нашими сучасними вузами та західними школами? Адже не секрет, що сьогодні ми маємо проблему, коли наукові праці за своєю суттю не є новаторськими, не носять змісту відкриття, а здебільшого пишуться заради написання?

– Так, це вірно. У вересні минулого року я мав можливість звернутися до студентів-першокурсників Києво-Могилянської академії. У своїй промові зазначив, що для освіти важлива відсутність імітації освіти. Вважаю, що головна наша проблема у теперішніх умовах – це, власне, імітація того, чим освіта має бути. Проти такої імітаційності я намагався боротись, коли був першим заступником голови Учбового відділу Руської Православної Церкви. І здається, багато чого вдалось тоді досягти, хоча багато проблем залишається.

Ще слід наголосити на відсутності тих ресурсів, які є у західному світі, маю на увазі бібліотеки. Хоча в сьогоднішніх реаліях працювати набагато простіше. Я маю доступ до електронних ресурсів найкращих університетів світу, перебуваючи будь-де у світі. Для цього потрібно оформити підписку онлайн та знати мову.

Нашим студентам бракує знання мов та культури навчання. На відміну від точних наук, які в достатній мірі розвинуті, гуманітарна сфера, в тому числі богослов’я, залишається недорозвиненою. Це комплексна проблема, пов’язана, з одного боку, з дефіцитом ресурсів, з іншого – недостатнім знанням мов. Але вона також пов’язана з тим, що загальний фон та культура навчання є низькими. І це стосується богослов’я, котре могло б бути певним локомотивом відновлення гуманітарного знання: через принципи наукової чесності, об’єктивності, навіть критичності. Натомість воно не є таким локомотивом, а є предметом негативних проявів з боку загальної тенденції нашої гуманітарної освіти.

– У 2006 році ви прийняли священицький сан, а через рік ваш чернечий постриг звершив покійний нині Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Пам’ятаю, як у Facebook ви розмістили спільне фото з Владикою, зроблене у той час, коли вам доручили очолити Відділ зовнішніх зв’язків нашої Церкви. У підписі зазначалося, що Митрополит Володимир дуже часто приходив до вашого кабінету, де ви засиджувались до глибокої ночі. Яким у вашій пам’яті залишився Первосвятитель?

– Покійний Блаженніший Митрополит Володимир був православним діячем вселенського масштабу, і цей масштаб був визнаний предстоятелями усіх Православних Церков. Вважаю, що він зробив дуже вагомий внесок у моє особисте формування і був справжньою ілюстрацією того, яким має бути православний християнин.

Мені здається, що українці були щасливі, маючи такого Предстоятеля. Він дуже лагідно ставився до людей. Можливо, це звучатиме як перебільшення, але він дивився на людей так, як дивиться на них Бог. Господь споглядає на людей і чекає, допоки вони покаються. Він м’яко їх підштовхує до того, щоби вони змінили своє життя, і не робить цього через примус. Блаженніший так само ставився до людей навіть тоді, коли вони зловживали його довірою і терпінням. Він справді дуже любив людей, любив з ними спілкуватись і якось зізнавався, що має у цьому потребу – спілкування становило спосіб його життя.

Також важливою його рисою був добрий гумор. Він не втратив його до останніх днів. Мені пощастило відвідати його незадовго до смерті, коли він був уже знесилений. Владика скільки міг – жартував. І це не були жарти людини, яка вже трішки не від світу цього, а жарти дійсно смішні. Людина з чудовим почуттям гумору, здоровою психікою, з дуже здоровим поглядом на життя, з любов’ю до людей і, знаєте, з таким смаком до людей. Він таким залишався до останніх моментів свого життя, незважаючи на неміч.

– Віднедавна ви є співробітником Єльського університету. Як можна охарактеризувати життя українського священика в американському храмі науки?

– Абсолютно органічно, на мою думку. До прикладу, приватні американські університети, такі як Єльський, Гарвардський чи Прінстонський, були засновані церквами. Релігійна традиція навіть на побутовому рівні є дуже важливою для них. Вони розпочинають навчальний рік зі спільної молитви і закінчують його з нею. Богословські школи займають провідне місце в системі цих університетів. Тут навіть немає проблеми з парафіями. Тут, у Єлі, є п’ять православних парафій, тому не виникає питання, де служити і проповідувати. Помітна присутність Православної Церкви в університеті, і наразі ми обговорюємо питання створення центру дослідження Православ’я. Тому жодного конфлікту для власного світогляду я тут не відчуваю.

Маючи досвід викладацької діяльності й спостерігаючи за тенденціями в нашому сучасному освітньому просторі, хочу сказати, що на даний момент є певні побоювання щодо впровадження бодай на громадських засадах вивчення «Християнської культури». І навіть коли священик мав би можливість просто поспілкуватися зі студентами й розповісти про морально-духовні орієнтири в житті, більшість вузів відмовляються від такої можливості. Як бути в такому випадку?

– Мені здається, що для початку потрібно відмежувати два види діяльності священнослужителя у вузі. Перший – це капеланство, тобто душпастирство, а другий – академічна діяльність, у тому числі викладання певних дисциплін. На мою думку, священнослужителі можуть викладати в університеті, якщо вони мають високу академічну кваліфікацію. Водночас керівництво вузів не має забороняти їм проводити капеланську місію для тих студентів, котрі цього бажають – і для цього потрібна власне пастирська кваліфікація.

– У травні минулого року в Канаді відбувся симпозіум «Українське православ’я в світовій спільноті Православних Церков: минуле, сучасне та майбутнє». На ньому були представники різних гілок українського православ’я. Ви були його активним учасником та доповідачем. Які цілі ставив даний форум?

– Мета цього симпозіуму полягала у формуванні критеріїв тієї богословської традиції, яка була в Україні. Головною тезою форуму було те, щоб ця традиція була не лише у минулому, а й розвивалася в майбутньому. Вона може розвиватись у будь-якій юрисдикції, але є певні засади, за якими ми можемо оцінювати українську богословську традицію як таку, що має свою особливість серед інших світових традицій. У жовтні цього року ми плануємо на базі Києво-Могилянської академії продовжити роботу в даному напрямку.

Думаю, більшість людей підтвердить той факт, що розділення православ’я в Україні не є нормальним. Із цим миритися не можна. Власне, це був головний посил Блаженнішого Митрополита Володимира до останніх днів його життя. Він наполягав на тому, що це розділення є ненормальним, і потрібно шукати шляхи його подолання. І я сподіваюсь, що, розвиваючи тему спільної богословської традиції Церков або ж навіть конфесій, котрі тим чи іншим чином належать до неї, продовжуючи цю дискусію, ми зможемо налаштувати Церкви до більш конструктивного діалогу, на можливу співпрацю у ситуації, що склалася в Україні. Тим більше, у часи війни богословський голос Церков повинен звучати в унісон, а не у дисгармонії.

– Судячи з вашої сторінки у соціальній мережі, ви багато подорожуєте, багато пишете наукових праць й при тому є священиком. Як вибудовувати своє життя, щоби жодна з цих сторін не зазнавала занепаду?

– Я теж замислююсь над цим питанням і знаходжу виправдання для себе і натхнення у прикладі апостола Павла. Мені увесь час доводиться бути у русі, у спілкуванні з різними людьми, весь час проповідувати у різних контекстах й для різних культур… Усі ці подорожі фактично пов’язані з моєю академічною діяльністю. Це запрошення з виступами на конференціях, з лекціями в різних університетах. Щойно я викладав в університеті Ісландії, потім мав виступ в Індіанаполісі – це Середня Америка, потім був захід Канади, після цього п’ять перельотів – і конференція у Голландії. Потім робота з підготовки критичного видання соборних текстів разом із Болонським університетом. Незабаром у мене буде великий тур по Китаю, де теж надзвичайно цікавляться православ’ям. Це не завжди просто поєднувати зі священицьким життям, але, слава Богу, у нас по всьому світу є парафії, а тому я майже завжди маю можливість служити й молитися. Така кількість храмів, до речі, свідчить про те, наскільки наша Церква є великою і різноманітною.

– Ви побували у багатьох країнах. А які українці за кордоном, як вони виховують своїх дітей, що це за явище таке – діаспора?

– Українці за кордоном відбивають картину українців на Батьківщині. Нещодавно мав зустріч у Бостоні з одним із провідних соціологів релігії Пітером Берґером, і ми говорили про Україну. Він відзначив цікаву рису нашого народу, що українці надзвичайно толерантні і надзвичайно цінують різноманітність у самих себе і серед інших. Я би погодився з такою оцінкою метра: українці можуть бути різними і цінувати цю різноманітність. Це стосується українців як в Україні, так і в діаспорі.

– Яким ви бачите майбутнє України, що би побажали вінничанам та усім українцям?

– Думаю, що Україна має важливу місію в Європі та світі. Колись я жалівся друзям, що Україна мало кому цікава у світі. Зараз бачу надзвичайно жвавий інтерес до України від західного узбережжя США до східного узбережжя Китаю. Це говорить, що Україні є що сказати світу. Тому нам треба добре попрацювати над тим, що ми хочемо сказати.

Джерело: "Православна Вінниччина", №4 квітень 2015 р.






Повернутися назад