«Попаданець» Тарас Шевченко і злощасні Пусі Райот

Сьогодні в Росії набули неабиякої популярності книги про «попаданців» - про наших сучасників, котрі якимось дивом потрапляють у минуле. Маю нахабство використати прийом «попаданства», тільки закидаючи не нашого сучасника в минулі часи, а людину середини ХІХ століття – у російське сьогодення...

Сьогодні в Росії набули неабиякої популярності книги про «попаданців» - про наших сучасників, котрі якимось дивом потрапляють у минуле і, ясна річ, втручаються у тодішні події, змінюючи історію. Дуже давню, давню і не таку віддалену. Часом не дуже, але частіше – докорінно. Он героїня чергового роману Наталії Павліщевої «Спасти Батыя!» береться за дуже небезпечну місію – порятувати великого вождя степовиків в інтересах Русі. Бо ж європейські загарбники значно небезпечніші за татаро-монголів, вони прагнуть геть понищити-стерти православний слов’янський люд, тож єдиний порятунок – військово-політичний союз Русі із Золотою Ордою проти спільного ворога, проти хижої Європи. А герой роману Сергія Чекоданова «Гроза-1940» потрапляє у не таке вже й далеке минуле, зустрічається з самим Сталіним – й історія змінюється: Червона армія завдає страшний удар по Третьому Райху, німецькі війська відступають, Європа стає совєцькою. Ну, а в циклі романів Дмитрія Свєтлова відставний російський капітан першого рангу Алексєєв потрапляє у добу Єкатерини ІІ, швидко здобуває графський титул та політичний вплив, впроваджує передові промислові технології, переконує лідерів російського дворянства перейти на шлях конституційної монархії. Російська імперія відтак висувається на передові позиції у світі, починає потужну колоніальну експансію, здобуває форпости та союзників в Індії та Південній Африці, а Британія занурюється в соціальний хаос…

Таких книг на сьогодні – сотні, якщо вже не тисячі (любителі жанру стверджують: щодня виходить друком книга, а то й дві про «попаданців»). Видається, їхні автори зуміли влучити в точку: масовий російський читач, який щодня чує з екранів телевізора і з радіоприймачів про «зловмисний Захід» та «російську велич», потребує саме такого компенсаторного чтива, яке хоча б на якийсь час відволікає його від реальних проблем і від потреби реально оцінювати стан справ у своїй країні та у світі. Наскільки масове захоплення таким жанром небезпечне для психічного здоров’я російського суспільства – окрема тема. Але сам по собі жанр навряд чи може викликати заперечення, оскільки за допомогою подібних прийомів можна досягнути цікавих художніх та світоглядних результатів, «прокручуючи» ті чи інші варіанти історичних подій за допомогою «попаданців». Була б майстерність, а ще – авторська відповідальність перед аудиторією.

У жодному разі не претендуючи на якийсь мистецький витвір, маю нахабство використати прийом «попаданства», тільки закидаючи не нашого сучасника в минулі часи, а людину середини ХІХ століття – у російське сьогодення, у вир громадянського й релігійного скандалу, пов’язаного із виступом жіночої панк-групи “Пусі Райот” у московському храмі Христа Спасителя.

Ім’я цього «попадання навпаки» - Тарас Шевченко.

А матеріал, необхідний для оцінки можливої позиції Шевченка у подібному скандалі та прогнозування його можливих учинків, щедро надає знаменитий «Журнал», де автор викладав своє бачення тих чи інших подій і проблем у формі, призначеній для зовнішнього читача, для достатньо широкого кола своїх друзів, знайомих і взагалі – сучасників. Отож скористаємося ним і ми.

Нагадаю, що станом на сьогодні трьом гіпотетичним учасницям “Пусі Райот” (вони були в масках, що утрудняє ідентифікацію) пред’явлені звинувачення в хуліганстві у зв’язку з “панк-молебнем” в храмі Христа Спасителя. Надія Толоконникова, Марія Альохіна та Катерина Самуцевич поміщені під варту до кінця квітня. Їм загрожує до семи років позбавлення волі. Інші двоє учасниць не ідентифіковані і розшукуються.

Група православних віруючих звернулася до патріарха Кирила із проханням «проявити християнське ставлення до учасниць групи і клопотати перед судом про закриття цієї кримінальної справи». У відкритому листі говориться: «Ми також просимо Вас виступити зі зверненням до всіх членів Православної Церкви і дати приклад християнської реакції на подію, що сталася, зупинивши тим самим ненависть і гнів, які парафіяни православної Церкви в дні Великого посту обрушують на голови дівчат».

Натомість інша група православної громадськості вимагає притягнути до кримінальної відповідальності не тільки учасниць панк-молебну, а й усіх журналістів, котрі висвітлювали акцію та поширювали інформацію про неї за статтею 282 Кримінального кодексу Росії («розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі»). У листі, направленому представниками цієї групи до Генпрокуратури РФ, говориться, що коло осіб, котрі спланувати і здійснити акцію, «є набагато ширшим, ніж п’ятеро учасниць групи». Те, що сталося, на думку авторів листа, є «свідомою провокацією», спрямованою проти «священнослужителів і керівників держави», з метою «приниження людської гідності за ознаками ставлення до релігії», і в підсумку виглядає «розпаленням релігійної ненависті і ворожнечі».

Зі свого боку, на думку групи російських правозахисників і громадських діячів, заходи правоохоронців проти учасниць акції неадекватні скоєному: «Цей арешт показує, що відбувається зрощення церкви з державою, перетворення юстиції на православну інквізицію. Ми закликаємо терміново звільнити арештованих і припинити їхнє кримінальне переслідування».

Але, зрештою, нас цікавить сьогодні не зіткнення думок і кипіння емоцій, а позиція, яку міг би зайняти у цьому конфлікті Тарас Шевченко.

Гадаю, після фундаментальних досліджень Івана Дзюби, Оксани Забужко та Євгена Сверстюка у жодної притомної людини (крім, ясна річ, ревнителів «наукового атеїзму» та фанатів інших радикально-ідеологічних систем) не залишається сумніву в тому, що Шевченко був переконаним християнином, але євангельськи-профетичного спрямування, тобто християнином, який мав серйозні розбіжності та конфлікти з офіційною православною церквою.

Тут не місце для багатосторінкових цитат із праць названих авторів (і не тільки їх), зупинімося, як уже було сказано, на «Журналі».

«Сегодня празднуется память величайших двух провозвестников любви и мира (апостолів Петра і Павла. – С.Г.). Великий в христианском мире праздник. А у нас колоссальнейшее пьянство по случаю храмового праздника. О святые, великие, верховные апостолы, если бы вы знали, как мы запачкали, как изуродовали провозглашенную вами простую, прекрасную, светлую истину. Вы предрекли лжеучителей, и ваше пророчество сбылось. Во имя святое, имя ваше так называемые учители вселенские подрались, как пьяные мужики, на Никейском вселенском соборе. Во имя ваше папы римские ворочали земным шаром и во имя ваше учредили инквизицию и ужасное автодафе. Во имя же ваше мы поклоняемся безобразным суздальским идолам и совершаем в честь вашу безобразнейшую бакханалию».

Цей запис зроблено 29 червня 1857 року, перед самим поверненням у вільне життя із солдатчини. В ньому Шевченко-пророк, Шевченко-громадянин і Шевченко-митець – як і в наступних записах – злиті воєдино: судження висловлюються з огляду на євангельські цінності (в цьому Шевченко йде за таким шанованим ним Сковородою), на чесноти світського життя та на високі естетичні канони, і всі три ракурси поєднані в пророчій настанові самого автора «Журналу», яка органічно йому притаманна. Уже в цьому фрагменті очевидне розділення Шевченком істинного, євангельського християнства від релігієподібних конструкцій, створених «лжевчителями».

Наступний запис продовжує заявлену тему. Шевченко описує обрядовість, притаманну казахам Мангишлаку на могилах самогубців, і додає:

«На моей памяти в Малороссии на могилах самоубийц совершался обряд не менее поэтический и истинно христианский, который наши высшие, просвещенные пастыри, как обряд языческий, повелели уничтожить. В Малороссии самоубийц хоронили также в поле, но непременно на перекрестной дороге. В продолжение года идущий и едущий мимо несчастного покойника должен был что-нибудь бросить на его могилу. Хоть рукав рубашки оторвать и бросить, если не случилось чего другого. По истечении года, в день его смерти, а более в Зеленую субботу (накануне Троицына дня), сжигают накопившийся хлам как очистительную жертву, служат панихиду и ставят крест на могиле несчастного. Может ли быть чище, возвышеннее, богуугоднее молитва, как молитва о душе нераскаявшегося грешника? Религия христианская, как нежная мать, не отвергает даже и преступных детей своих, за всех молится и всем прощает. А представители этой кроткой, любящей религии отвергают именно тех, за которых должны бы молиться. Где же любовь, завещанная нам на кресте нашим Спасителем-Человеколюбцем? И что языческое нашли вы, лжеучители, в этом христианском всепрощающем жертвоприношении?»

Та ж настанова – істинне євангельське християнство і церква «лжевчителів», які перебувають у глибокому антагонізмі. Проте не треба вважати, що всіх православних діячів і всі епохи розвитку православ’я Шевченко картає:

«В требнике Петра Могилы есть молитва, освящающая нареченное или крестовое братство. В новейшем требнике эта истинно христианская молитва заменена молитвою о изгнании нечистого духа из одержимого сей мнимой болезнью и о очищении посуды, оскверненной мышью. Это даже и не языческие молитвы. Богомудрые пастыри церкви к девятнадцатому веку стараются привить двенадцатый век». Обидва записи – 15 липня 1857 року.

Наступні записи зроблені в Нижньому Новгороді, де Шевченко по дорозі із заслання змушений був зупинитися на кілька місяців, поки очікував дозволу оселитись у столиці Російської імперії. Тут він багато малює – пейзажів і портретів, чимало часу проводить у театрі (і дуже захоплюється однією з молоденьких актрис), читає і пише.

Ось запис від 26 вересня 1857 року:

«Старинные нижегородские церкви меня просто очаровали. Они так милы, так гармонически пестры… И отвратительная погода не дает мне рисовать их. Я, однако ж, сегодня перехитрил упрямую погоду. Рано поутру пошел в трактир, спросил себе чаю и нарисовал из окна Благовещенский собор. Древнейшая в Нижнем церковь. Нужно будет узнать время ее построения. Но от кого? К пьяным косматым жрецам не хочется мне обращаться, а больше не к кому».

Та ж сама дихотомія істинного і фальшивого християнства, посилена цього разу релігійно-естетичним чинником. Ще з більшою силою й наочністю все це буде оприявнене у записі, зробленому наступного дня, 27 вересня:

«Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворилися и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратяся к нарисованному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное блядь. И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой».

No comments, - так дуже слушно говорять у таких випадках за океаном.

А ось запис від 30 жовтня 1857 року, який також не вимагає коментарів:

«В заключение прогулки нарисовал Благовещенский монастырь. Старое, искаженное новыми пристройками здание. Главная церковь, колокольня не совсем уцелели от варварского возобновления. Осталися только две башни над трапез[н]ой неприкосновенными. И какие они красавицы! Точно две юные, прекрасные, чистые отроковицы грациозно подняли свои головки к Подателю добра и красоты и как бы благодарят Его, что Он заступил их от руки новейшего архитектора. Прекрасное, ненаглядное создание!»

Наступний запис, де напряму йдеться про засадничі християнські цінності та їхнє спотворення у храмах офіційної церкви – вже 1858 року, 16 лютого:

«Отправивши на почту письма Кухаренку и Аксакову, зашел в собор послушать архиерейских певчих. Странно, или это с непривычки, или оно так есть. Последнее вернее. В арихерейской службе с ее обстановкою и вообще в декорации мне показалось что-то тибетское или японское. И при этой кукольной комедии читается евангелие. Самое подлое противуречие. Нерукотворенный чудовищный образ, копия с которого меня когда-то испугала в церкви Георгия. Подлинник этого индийского безобразия находится в соборе и замечателен как древность. Он перенесен из Суздаля князем Константаном Васильевичем в 1351 году. Очень может быть, что это оригинальное византийское чудовище».

І через два дні, 19 лютого, – наче спеціально для ревнителів «наукового атеїзму» a la Ємельян Ярославський і «класового підходу» - запис, до речі, повністю позбавлений естетичної компоненти:

«В 12 часов в зале дворянского собрания происходило торжественное открытие комитета, собранного для окончательного решения свободы крепостных крестьян. Великое это начало благословлено епископом и открыто речью военного губернатора Н. А. Муравьева, речью не пошлою, официальною, а одушевленною, христианскою, свободною речью. Но банда своекорыстных помещиков не отозвалася ни одним звуком на человеческое святое слово. Лакеи!»

У березні Шевченко їде до Москви, передусім побачитися і поспілкуватися зі своїм другом, визначним актором Михайлом Щепкіним. Удвох вони обійшли чимало знакових місць давньої російської столиці, причому Шевченко, зрозуміла річ, звертав увагу передусім на новобудови, серед яких був і храм Христа Спасителя, що домінував над центром міста. Запис від 19 березня:

«Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике остановилася напоказ среди белокаменной».

Ось така оцінка головного «постраждалого» під час акції “Пусі Райот”…

І, нарешті, ось запис від 22 березня 1858 року з приводу великодньої всенощної в нижегородському Кремлі: «Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?»

…Панк-молитва “Пусі Райот” була звернена до Пресвятої Діви Марії. Одна із найголовніших поем Шевченка, написана на євангельські теми (включно із напівапокрифічними сюжетами «Євангелія Дитинства») – це Марія. Вона починається і закінчується молитовним зверненням і картанням лжевчителів:

Все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих!

А ще – йдеться про те, що Богоматір

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,

В душі невольничій, малій,

В душі скорбящій і убогій…

То чи не закінчилося б фантастичне перебування «попаданця навпаки» Тараса Шевченка у сучасній Росії тим, що він, з його ставленням до Христа, до офіційної церкви і до євангельських цінностей потрапив би «під статтю» - і знову відправився на заслання із суворою забороною писати та малювати?