Священики-педофіли. Римський симпозіум – українська реальність

Протягом останніх днів побачили світ матеріали симпозіуму стосовно фактів педофілії у Католицькій Церкві, який відбувся у лютому цього року в Римському Папському Університеті Gregoriana.

Протягом останніх днів побачили світ матеріали симпозіуму стосовно фактів педофілії у Католицькій Церкві, який відбувся у лютому цього року в Римському Папському Університеті Gregoriana, і в якому взяли участь представники Ватикану, професори вищих навчальних закладів та численні учасники з багатьох країн світу.

Як повідомляє радіо "Ватикан", Папа Бенедикт XVI приклав багато зусиль до боротьби зі злочинами духовенства. Наступним кроком повинна би стати боротьба локальних церков з вищезгаданими зловживаннями та запобігання подібним випадкам у майбутньому.

Священик-єзуїт Ганс Золнер наступним чином висловився про ці питання: «Папа – це насправді маестро щодо слухання. Дуже поважно підходить до терпіння та до тих бід, якими Церква через своїх священиків скривдила жертви, а також і саму себе. Бенедикт XVI говорить про це досить часто. Без нього не було б ані цього симпозіуму, ані того руху, який огортає цілу Церкву…», – вважає професор римської вищої школи.

Якщо світові ЗМІ більш-менш висвітлюють ці проблеми, то більшість українських медіа цю тему воліють обходити, або ж у кращому випадку подають про це дуже скупу інформацію. Можна дійти висновку, що у порівнянні з іншими, нормальними країнами, Україна досі «пасе задніх», вона – це немовби якась інша «відчужена» територія, що не поважає себе, та відповідно не користується повагою у решти світових держав.

Авторові цих рядків неодноразово доводилося чути про випадки сексуального насильства над дітьми в Україні зі сторони духовенства різних конфесій. На жаль, безпосередніх доказів цих фактів немає. Однак не вірити таким людям також немає підстав. Адже ці розмови були щирими приватними «сповідями-скаргами» без жодних упереджень чи умов. Потерпілі не лише не хотіли «вибити гроші» на цьому, а навпаки – прохали, щоб про це нікому з незнайомих не розповідати, не маючи навіть гадки про оприлюднення в ЗМІ.

Один студент з України, який навчався у престижному католицькому університеті в Західній Європі, так і не зміг закінчити свою магістерську працю, темою якої була власне проблема педофілії духовенства. Українські священики, до яких він звертався за допомогою, не лише відмовлялись надавати йому матеріали; більшість з них сприймала це з насмішками, з упередженнями, навіть з огидою. Чи не тому, що християнство в Україні, за невеликим винятком, незважаючи на свій колосальний потенціал, і досі не вийшло з інфантильного рівня? Як довго воно ще залишатиметься на примітивному рівні емоційності та обрядовірства?

Величезною помилкою були б спроби католицького (та й інших конфесій) духовенства країн СНД досі приховувати факти злочинів. Тут йде мова про ті факти, що мали місце як в минулому, так і ті, які є зараз, та й правдоподібно проявлятимуться у майбутньому.

Кільканадцять років тому церковники взагалі не хотіли порушувати цю проблему. Більше того: вони погрожували всім, хто бажав оприлюднити факти насильства, церковними карами, лякали гріхами тощо. Така ситуація ще більше розв’язувала руки тим, які не могли опанувати своїх пристрастей. Вони не боялись продовжувати грішити, бо так чи інакше Церква їх захищала.

Ситуація навряд чи змінилася б, якби не активність громадськості наприкінці 90-х рр. минулого століття, після чого щойно з 2001 року Церква почала реагувати на ці питання. Тоді й випливли таємні директиви Ватикану, які в минулому забороняли розголошувати гріхи духовенства під карою смертного гріха та відлучення. Безсумнівно, що таким станом речей скористалися вороги Церкви. Вони почали розповсюджувати неправдиві чи напівправдиві історії, паплюжити римських пап та ієрархію, а також очорнювати і таких священнослужителів, які зовсім непричетні до таких злочинів. Однак факти – річ вперта; все-таки було виявлено велику кількість злочинів, а винних – покарано.

Якщо цю тему давно порушено у більшості розвинених країнах світу, то у країнах колишнього Радянського Союзу та більшості країн т.зв. колишнього «соціалістичного блоку» про дану проблему практично мовчать. Принаймні якихось серйозних виступів чи публікацій – кіт наплакав.

Чи не обізветься з часом ця мовчанка ще голоснішою луною від тієї, що трапилася у США, Австрії, Німеччині, Ірландії, Іспанії та в інших країнах?

Якщо ж довелося б компенсувати за це жертвам, хіба знайдуться кошти?!

Ось, наприклад, пересічна людина з країн СНД, або Східної Європи, яка володіє окрім рідної мови хіба що російською, навіть нормально не може скористатися з сайтів, спеціально призначених для цього, які містять інформацію хіба що основними європейськими мовами.

Куди звернутися, наприклад, пересічним громадянам України – батькам дитини, яка зазнала домагань від священика чи монаха? Де може отримати психологічну допомогу доросла людина, яка колись у дитинстві зазнала наруги від свого «отця духовного»? Більшість психологів вважають, що травми дитинства практично не лікуються. Вони продовжують гнітити потерпілого впродовж усього життя, аж до смерті.

Одним із пунктів завершального документа вищезгаданого симпозіуму є співпраця з державою. Державні органи повинні відповідно реагувати на всі злочини без винятку, навіть якщо вони відбуваються у таких організаціях як церкви чи релігійні спільноти. Але коли держава, яка по суті повинна б регулювати справедливі відносини у суспільстві та бути гарантом конституційних прав громадян, сама погрузла у несправедливості, злочинності та корупції, розраховувати на її допомогу – годі. Залишається просто апелювати до совісті як духовенства, так і простих громадян та всіх людей доброї волі. Без сумніву, з часом серед них визріє група чесних людей, яка зможе перерости в певну громадську організацію, що зможе захищати як своїх маленьких громадян, так і допомагати всім потерпілим та запобігати злочинам. Адже всі ми повинні прямувати до «оздоровлення та оновлення», – як і учасники згаданого вище симпозіуму.