«Або ми врятуємось разом, або не врятується ніхто з нас». Репортаж з краківського конгресу «Молоді європейці за світ без насилля»

При спілкуванні з деякими українськими відвідувачами конгресу виявилось, що кожний з них має свої особисті причини для подорожі. Те, про що люди раніше читали у книгах або вчили на уроках всесвітньої історії, стало тривимірним і виснажливо близьким.

У пам’яті залишається лише подорож, яка дає поживу для розуму і очей. Учасники Третього міжнародного конгресу «Молоді європейці за світ без насилля» вже втретє переконались у цьому.

Зустріч проводиться кожні два роки. На цей раз школярів та студентів з України, Росії та низки європейських держав приймав багатий на культурну та релігійну спадщину польський Краків. За підрахунками, висловитись за світ без насильства прибуло більше 1200 чоловік. І, як запевняє організатор заходу – відома у благодійних колах міжнародна організація Спільнота святого Егідія, ця можливість приваблює все більше і більше молодих інтелектуалів.

Проте про винятково інтелектуальний і моральний «поклики» ще, певно, говорити рано. При спілкуванні з деякими українськими відвідувачами конгресу виявилось, що кожний з них має свої особисті причини для подорожі. «Як правило, на таких зустрічах вчать поважати точку зору іншого, тому прищеплюють проти расизму, ксенофобії і негативного ставлення до інших людей, -- щиро ділиться дев’ятнадцятирічний Тарас Макар, студент одного з київських мистецьких вишів. -- Ще мені хочеться спілкуватись з новими людьми, які прагнуть не тільки познайомитись визначними місцями Кракова, але й зацікавлені у історії стосунків єврейства та нацизму».

Програма саморозвитку, яка дійсно властива молодим людям, співіснує з іншими не менш цінними мотивами, зазначає шкільний психолог Юлія Ованесян: «В мене єврейське коріння, тому мені хочеться, на відміну від багатьох моїх знайомих, не бігти від історії Шоа, а ближче з нею познайомитись та з нею примиритись». ЇЇ молодий чоловік, спокійний небагатослівний програміст, впевнений, що культурологічний компонент у цій поїздці – найважливіший: «Для загального розвитку було б цікаво подивитись на Аушвіц-Біркенау. Оскільки до євреїв в мене гарне ставлення, зміни його після відвідання концтабору я не передбачаю».

20 вересня захід, що проводився за підтримки правозахисної організації EVZ, було відкрито. Його основне послання організатори визначили вустами священика Маріо Ньяві: «Ми, молодь, тут, щоб будувати майбутнє та знищувати будь-яке сім’я ненависті між націями та поколіннями». Спікер, який особисто знайомий з очільником Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ митрополитом Іларіоном та кардиналом Куртом Кохом, намагався донести до великої групи інтернаціональної молоді важливість прав людини, миру та злагоди між народами. Особливим і, за його словами, надзвичайно показовим прикладом є історія трагічних взаємовідносин Третього Рейху та його єврейських, ромських та синтських громадян. Як щирий католик, Ньяві не міг не процитувати попереднього Папу Йоана Павла II, який добре знав про польські концентраційні табори (Аушвіц-Біркенау, який знаходиться неподалік від Кракова, де тривалий час жив перший Папа-слов’янин) і їх відвідував. «Нам треба не тільки відвідати цих свідків винищення євреїв та інших (тобто концтабори – О.Г.), нам треба також думати про кордони людської жорстокості та ненависті», - вільно процитував він польського Папу.

Розмірковуючи вже вкотре разом з молоддю про невідворотність прогресу у стосунках між народами, Маріо Ньяві плавно підводив до знайомства публіки з двома свідками епохи німецьких та польських концтаборів. «Ті, хто живуть зараз, відкривають для себе прірву винищувальних таборів Аушвіц-Біркенау і розуміють необхідність робити добро», - прозоро натякнув спікер на угорця Зеева Тібі Рама та ромку Ріту Прігмор, які розповіли про свій досвід ув’язнення та перебування у таборах. Передаючи мікрофон Тібі Раму, Ньяві вільно перефразував теж в’язня-лютеранина Німьоллера: «Коли запалюється синагога, пізніше спалюється церква, а згодом – і згортається свобода людей».

Тібі Рам, молодий в’язень одного з німецьких концтаборів, примушувався до безкоштовної праці. «Це була катастрофа, коли німці увійшли у наше рідне місто, Мукачеве», - стоячи на своїх ногах перед сидячою молоддю, розповідає пан Зеев. Разом з батьком і братиком він дев’ять місяців перебував у таборі Бреслау, де вони будували автошляхи. «Я дуже зрадію, якщо ви, молодь, зможете побудувати свій світ без жорстокості, якою я був охоплений у дитинстві», - мужньо звернувся він до публіки. Мікрофон перейшов до пані Ріти Прігмор.

Прігмор, ромка (циганка) за національністю, зазнала над собою медичних експериментів, які не без німецької педантичності проводились у спеціальних бараках польського «табору смерті» Аушвіц. Вона розповіла, що нацистській владі було украй складно знайти правові засади для ліквідації німецьких громадян-ромів. Адже останні були, на відміну від євреїв, аполітичними та вважали себе християнами-католіками. Проте її народ зазнав переслідувань і, що особливо огидно, примусової стерилізації. Вона та її сестра Роланда вижили тільки тому, що за день до аборту лікарі дізнались, що мати вагітна саме близнятами. У той час близнята були пересічним об’єктом нацистських медичних експериментів «янгола смерті» Йозефа Менгеле, що і сталось з сестрами Прігмор: над ними провели операцію зі зміни кольору очей.

Проте вже сьогодні Ріта Прігмор, незважаючи на постійний головний біль (причина - післяопераційна травма), не засуджує своїх мучителів і закликає жити у злагоді: «Дивіться у людські очі без упереджень, адже від кольору шкіри чи очей нічого не залежить».

Згодом, після щирих оплесків зазвичай байдужої молоді, священик Маріо Ньяві підсумував її виступ: «Ми будемо захищати ромів, циган, синті. Або ми врятуємось разом, або не врятується ніхто з нас».

Те, чого більш за все чекала дуже значна частина приїхавших до Кракова, - відбулося 21 вересня. Адже більше 30-ти автобусів вирушило у екскурсію до Аушвіц-Біркенау, в якому зазвичай вбачають апофеоз расистської політики Гітлера і його пунктуальних камерадів. Трагічна доля тисяч безвинно знищених людей не могла не знайти красномовних відгуків в учасників паломництва. «Від цих місць мурашки біжать по тілу, стає моторошно, -- емоційно розповідає киянка Ірина Войчишина. -- Дивитись на залишені дорослими речі набагато простіше, ніж дивитись на дитячі речі, адже діти чекали від життя кращого, але вони загинули».

Кількість бараків та педантичність, з якою нацисти займалися рішенням «єврейського питання», - вражає. Аушвіц на початку створювався як табір для польських військовополонених, але з 1941року набув інтернаціональних рис. Всіх, хто прибув до місця своєї майбутньої загибелі, вводили у оману. Ніби всі будуть жити, але треба узяти з собою все необхідне. Тому залишені дитячі іграшки, взуття, валізи з іменами, датами народження та професією, полумиски і гребінці – це все, що осталось від тих, хто мав нещастя потрапити у Konzentrationslager.

«Ув’язнений забував своє ім’я та друзів, навіть те, нащо він приїхав, - каже місцевий російськомовний екскурсовод. -- Він чекав на свою смерть». Або, як у випадку з нині польським місцевим святим-католиком Максиміліаном Кольбе, віддавав своє життя замість інших «жителів концтаборів». Кольбе став єдиним, хто посмертно удостоювався отримати у комплексі Аушвіц-Біркенау меморіальної дошки.

Те, про що люди раніше читали у книгах або вчили на уроках всесвітньої історії, стало тривимірним і виснажливо близьким. Вже потім учасники конгресу наодинці розповідали, що тепер вони нарешті зрозуміли зміст прислів’я «Благими намірами дорога в пекло вимощена». Тепер, відвідавши концтабір з найбільшим результатом з-поміж можливих і прислухавшись до тих, хто вижив, організатори сьогодні запевняють: «Якщо в наших країнах люди дихають страхом, то ми, навпаки, сповнені надії». Залишається сподіватись, що в історії людства не залишиться більше подій, які наштовхнуть чергового Джорджа Орвелла на створення роману «1984».