Холодне світло «Нової Зорі», або Який зв’язок існує між духовністю і Меджугор’єм

В статті «Бережімо нашу духовність» греко-католицький чернець виявляє дуже своєрідне розуміння історії та духовності української Церкви...

В числі 7 (964) на стор. 4 цієї найбільшої за тиражем газети УГКЦ, головним редактором якої залишається відомий своїм латинофільським завзяттям о. Ігор Пелехатий, отець Мелетій Батіг ЧСВВ (м. Бар) дискредитує Василіянський чин, новостворену Івано-Франківську митрополію і цілу УГКЦ в очах православних України.

В його статті «Бережімо нашу духовність» вищезгаданий греко-католицький чернець виявляє дуже своєрідне розуміння історії та духовності української Церкви, яке можна звести до однієї формули: «Все православне – це погане, а унія нас врятувала». Наприклад, всупереч загальновідомому розквітові християнської культури в домонгольській Київській Русі о. Мелетій безцеремонно констатує, що «Школа і освіта були на низькому рівні». Потім він, здається, всерйоз стверджує, що совкові матюки принесли на Західну Україну … монахи з Києво-Печерської Лаври, які втікали від монгольської навали: «Є легенди про Зарваницю, Почаїв та інші монастирі, які заснували монахи, втікаючи з Києва, де була повна руїна. В цей час до нас приходить так звана культура із Сходу. Деякі негативні елементи цієї культури до сьогодні прижилися, а лайка і нецензурщина зайняли чільне місце у повсякденному спілкуванні навіть у наших інтелігентів. Це також є духовність, хоч і негативна».

Дуже цікавим є його обґрунтування того, чому козаки не стали на бік унії: «Адже Католицька Церква не дозволила б на морські походи, повстання та інші речі, які не сумісні з християнською мораллю.» Отже, захист християнської Європи від бусурманів, завдяки якому козаки прославилися на цілий світ, є для цього василіянина чимось неморальним, так само як і боротьба за свободу України. Чи не тому, що козаки піднімали повстання проти гнобителів, які були католицького віросповідання? Виходить, для о. Батога «вражі ляхи» є ріднішими, ніж славні козаки, тому що останні залишилися вірними прабатьківській вірі, чи як?

Правда, наш отець не надто розбирається навіть в історії власного чину, напр. він стверджує, що «Через чотири роки будемо святкувати 100-літній ювілей реформи отців Василіян Вельямином Рутським і св. Йосафатом», тоді як добре відомо, що ці дві постаті церковної історії України жили не на початку 20-го століття, а діяли в першій половині 17-го століття. Дуже цікавим є наступний відрізок: «Від хрищення Київської Руси Церква стала оживати. Піднімається на вищий рівень Пресвята Євхаристія, створюються апостольства Молитви та інші релігійні товариства.» Тут читач запитає себе, що саме означає «оживати» – чи не вважає бува отець-василіянин, що Володимирове Хрещення, приналежністю до якого УГКЦ дуже гордиться, мало не вбило Церкву, а «апостольство Молитви» існувало ще в древньоруські часи ? Очевидно, о. Мелетій мав на увазі щось інше – а саме оживлення духовного життя після унії. Але тут постає інше питання: як це Євхаристія була піднята на вищий рівень, хіба вона не була Таїнством Таїнств і в Православній Церкві ?

О. Мелетій Батіг виявляє дуже цікаве бачення православної духовності після унії – виявляється, саме після неї «почався справжній розвиток духовності як з’єднаної так і нез’єднаної української Церкви». Але потім православні нібито спохватилися і почали заздрити уніатам: «Чи могли на це спокійно дивитися наші східні брати ? Звичайно, що ні. Їм релігійна духовність була непотрібна. Тому, як вони кажуть, ведуть боротьбу з католицизмом, а насправді нищать духовність нашого народу різними засобами, аж до нищення З’єднаної Церкви насильницьким способом». Виявляється, всупереч усім відомим знавцям християнської духовності, які говорять про східну духовність, о. Мелетій Батіг виходить із існування міфічної «європейської духовності». Не знаю, чи мав він під цією на увазі також протестантську духовність, а чи тільки римо-католицьку, але звідки отець-василіянин взяв, що православна Україна, Київська Русь чи Візантія не були частиною Європи ? Як видно з подальшого перебігу статті, о. Мелетій зовсім не заперечує існування східної духовності, він лише має про неї дуже своєрідне уявлення – для нього вона полягає … у невідвідуванні храму в неділю: «Якщо розглядати духовність, то є велика різниця між християнами. Є декілька сіл, які розділяє Збруч. … В одному селі люди йдуть до церкви, а в сусідньому – на базар, чи виконують якусь роботу, а в церкві у той час одні старенькі бабусі. Така правда. Тут маємо справу, як у нас говорять, із східною духовністю.»

Нарешті наприкінці статті отець-василіянин наважується висловити, для чого він власне й написав свій «опус». Виявляється, весь час він паплюжив православну духовність і Церкву лише для того, щоб виправдати латинізацію в УГКЦ. Дуже цікавим є його визначення української духовності: «своєрідна духовність, яка має елементи як Східної так і візантійської Західної Церкви». Візантійська Західна Церква – саме так, і вже тільки цим словосполученням о. Мелетій Батіг заслуговує на місце в історії латинофільства. На його думку, духовність цієї неіснуючої Церкви повинна неодмінно розвиватися, і головним чинником цього розвитку мають бути приватні об’явлення, котрі є «провидінням Божим, щоб піднести духовність вірних Христової Церкви». Навіть якщо вони є невизнаними Церквою – зокрема, об’явлення Богородиці в Меджугор’ї. Однак наприкінці о. Мелетій Батіг все-таки проговорюється, що «цих набожеств … нема в Східній Церкві». А тому що спроба обґрунтувати їхнє подальше існування в УГКЦ все-таки провалилася, він змушений вдатися до останнього засобу й асоціює боротьбу з латинізацією … із «Московією», «куди нас тягнуть якісь митні союзи, не тільки економічні, а й духовні, мотивуючи тим, що ми східні».

Зовсім не дивно, що на стор. 2 цього ж примірника «Нової Зорі» рекламуються «Паломництва у Меджугор’є на 2013 р.». І ні слова про те, що Католицька Церква ще не сказала свого остаточного слова про автентичність відповідних об’явлень, а тому публікувати подібні оголошення в одній із єпархіальних газет УГКЦ взагалі-то заборонено. В оголошенні обіцяється «27.03-3.04 – Святкування Вселенського Великодня Пасхи» – під ним мається на увазі латинський Великдень (31.03), з чого можна зробити висновок, що для авторів оголошення і для самого часопису «Нова Зоря» греко-католики, які святкують Великдень разом із цілою Східною Церквою, до Вселенської Церкви не належать. Потенційних прочан спокушають об’явленням «Матінки Божої візіонеру Івану (пізніше – «візіонерці Мір’яні») на г. Подбрдо в присутності людей». Але хто знає, може, Мати Божа там не з’явиться? Однак організатори напевно думають, що Мати Божа в них "у кишені". Я не знаю, що скажуть прочани, якщо Католицька Церква все ж таки оголосить усі ці об’явлення такими, що не відбулися – а це цілком можливо. Ну що ж, якщо хтось у це не повірить, то їхати все одно треба, бо ж у червні і липні подорож «в гості до Цариці Миру» пов’язує духовне із так би мовити тілесним – «+відпочинок на Адріатичному узбережжі». Попробуйте тепер сказати, що «українська» духовність не привабливіша за якусь там «східну».