Religion.in.ua > Публікації, Рецензії > Звичайний плагіат від «талановитого богослова»

Звичайний плагіат від «талановитого богослова»


30 04 2013
Звичайний плагіат від «талановитого богослова»Я не йняв віри своїм очам, поки не порівняв, що саме написане в обох книжках. Я перевіряв і перевіряв, однак мої найгірші побоювання, на жаль, повністю підтвердилися...

Кілька років тому я відвідав Івано-Франківськ і принагідно купив там гарну книжку – «Нарис історії Вселенської Церкви», автором котрої, згідно з обкладинкою, є о. Петро Костюк – «талановитий теолог, науковець» УГКЦ, як його характеризує в своєму «Слові до читача» владика Софрон Мудрий ЧСВВ. Крім того, владика тут же ще раз підтверджує авторство о. Костюка (котрий нібито справді «написав» цю чудову книгу) та особливо рекомендує її священикам і семінаристам задля її освітної вартості. Ця безперечно варта уваги книга вийшла в світ у 2002 р. накладом Івано-Франківської Теологічної Академії в івано-франківському видавництві «Гостинець».

Коли я почав читати цей без перебільшення непересічний твір українського богослов’я, то несподівано відкрив для себе у цьому «надзвичайно впорядкованому та ретельно структурованому» творі щось дуже знайоме. Я подивився в свою богословську бібліотечку й знайшов там одну книжку, котру я використовував при підготовці до екзаменів з церковної історії, коли свого часу студіював католицьке богослов’я в Німеччині. Цю книгу написав покійний пан професор і д-р богослов’я Авґуст Францен (August Franzen) і зветься вона „Kleine Kirchengeschichte (Мала історія Церкви)“. Коли я звірив «Змісти» обох книг, то ці виявилися майже ідентичними. О. Петро Костюк навіть полінувався змінити заголовки окремих розділів. Я не йняв віри своїм очам, поки не порівняв, що саме написане в обох книжках. Я перевіряв і перевіряв, однак мої найгірші побоювання, на жаль, повністю підтвердилися. Буквальний зміст обох книжок виявився також ідентичним, за винятком одного екскурсу, кількох коротких вставок, небагатьох речень та пропущених чи доданих слів. Висновок, котрий напрошувався, міг бути тільки одним: книга «Нарис історії Вселенської Церкви», котру нібито написав о. Петро Костюк, виявилася плагіатом німецького видання: „August Franzen, Kleine Kirchengeschichte, Freiburg 1988“. Справедливості ради треба відзначити, що німецький оригінал поданий у «Бібліографії» однак це не міняє справи – плагіат залишається плагіатом. Ложка меду не може зробити бочку дьогтю солодкою.

В цьому може переконатися кожен, хто знає німецьку мову. Наприклад, порівняйте стт. 176-177 «Нарису історії Вселенської Церкви» та стт. 170-171 „Kleine Kirchengeschichte“, де в пунктах 7.5.2 ВІДНОВЛЕННЯ ІМПЕРІЇ 962 = 2. Die Erneuerung des Kaisertums im Jahre 962 (§ 23) та 7.5.3 ІДЕЯ ОТТОНА ПРО ІМПЕРІЮ = 3. Ottos d. Gr. Kaiseridee (§ 23) дуже виразно видно не тільки те, що ідентичним є зміст обох книг, а навіть поділ на абзаци і заголовки розділів/пунктів. Ми ж надалі обмежимося аналізом «Змістів» обох книг, котрий, звичайно, справджується і в їхніх текстах.

Звичайний плагіат від «талановитого богослова»

В німецькій книзі „Inhalt” знаходиться на початку книги (стт. 5-9), тоді як український плагіатор завбачливо розмістив «Зміст» в кінці книги, на стт. 467-473. Вступ (пункт 1.) до українського перекладу о. Костюк напевно написав сам. Потім з пункту 2 (ст. 8) розпочинається безсоромна плагіатура, котра безперервно йде до пункту 3.5.3 включно (ст.101). Пункт 4 (стт. 103-124) утворює порівняно короткий „Excursus“, котрий, на що натякає і сама назва, не взятий з Францена. Однак у мене зразу ж виникла поки що не доведена підозра, що він також походить із однієї з книг, котрі згадані в «Бібліографії». Потім від пункту 5 (ст. 125) і аж до пункту 7.6 (ст. 177) включно псевдоавтор знову склонував Францена. Коротенький пункт 7.7  (стт. 181-185) – «Слов’яни», до якого чомусь включені й угорці, не є плагіатом з цього історика Церкви – німці не надто цінять слов’ян, і тому не стали б посвячувати їм цілий окремий пункт (може, він узятий з іншої книги ?). Потім від пункту 8 (ст. 185) й аж до пункту 11.5.2 (ст. 371) включно, тобто майже дві сотні сторінок, о. Костюк знову годує нас вищезгаданою німецькою книгою. Пункт 11.6 (стт. 374-382) є вийнятком, однак я після такої «лапші на вуха» і тут ніяк не можу повірити в авторство отця. Далі наш пре-подібний (вибачте за сарказм) ієрей в останній раз (пункти 11.7-12.6, стт. 382-440) «позичає» у Францена. Закінчує він пунктом 12.7 (стт. 440-464) – звичайно ж, не перекладом книги цього німецького автора, бо ж оригінал вийшов у світ 1988 року, а остання тема звучить «Розвиток Церкви в 90-их роках». Мене знову «терзают смутниє сомнєнія», але я не маю під руками інших книг, згаданих в «Бібліографії», і тому нічого не можу довести ...

Звичайний плагіат від «талановитого богослова»

Я був особливо неприємно вражений, що автором плагіату є священик, котрий напевне постійно закликає вірних у своїх проповідях не брехати та не красти. Він обманув перший раз, ствердивши, що він є автором, потім він «підставив» легковірного владику Софрона і нарешті вкрав працю істинного автора, котрий вклав у свою книгу свій дослідницький труд.

Можна гадати, що це не єдиний плагіат о. Костюка, адже це «не перша книга цього автора». Я з власного досвіду добре знаю, скільки зусиль коштує написати щось пристойне самостійно.

Напрошуються також наступні питання. Що сказав би якийсь німецький богослов про рівень розвитку української богословської науки, якщо він випадково зробив би те саме неприємне відкриття, котре зробив я? Чи не можна насамперед таким чином, як це зробив вельмишановний священик, ще більше підірвати і так далеко не найкращу богословсько-наукову репутацію Івано-Франківської Теологічної Академії, накладом котрої був надрукований відвертий плагіат? І як далеко на своєму «науковому» поприщі зайшов би цей плагіатор, якби я колись не навчався з книги, котру він скопіював, та випадково не купив би його плагіат?

На жаль, скоріш за все це далеко не єдиний приклад плагіаторства в українській богословській науці. Однією з причин розквіту цього негативного явища є те, що ми з ним не боремося, бо боїмося подивитися в очі гіркій правді, а ця є наступною: на Україні й досі немає богословської школи світового рівня.

Якби о. Петро Костюк був написав, що він переклав вищезгадану книгу, то я був би змушений визнати, що він заслужив на велику подяку – за те, що зробив доступним для українських студентів богослов’я непоганий підручник із історії Церкви, бо книга написана лаконічно і насичено. Праця перекладача є також важкою і дуже важливою, я це достеменно знаю з власного досвіду.

Але отець мабуть хотів показати, що він мудріший, ніж насправді є. Можу дати йому лише одну пораду: ієрей Божий повинен згадати, що лише істина нас спасає, навіть якщо вона часом і буває дуже неприємною. Явний плагіатор не може бути одночасно ні талановитим теологом, ні взагалі науковцем.

Чи може він і надалі бути пастирем, це не моя справа, нехай це вирішує його теперішній єпископ – владика Борис Ґудзяк, безперечно один із тих єпископів УГКЦ, які розуміють небезпеку поширення плагіатного вірусу в богослов’ї.

Я ж лише можу на завершення сказати о. Петрові Костюку на тій мові, котру він напевно добре розуміє (хоча, на мою думку, переклад і був далеко не найкращим):

„Sie sind eine Riesenschande für unsere Kirche“.






Повернутися назад