Religion.in.ua > Публікації > УГКЦ в контексті діалогу з УПЦ

УГКЦ в контексті діалогу з УПЦ


14 07 2013

УГКЦ в контексті діалогу з УПЦПозиції Московської патріархії та її автономної частини – Української  Православної Церкви  – у своєму ставленні до Української Греко-Католицької церкви різняться...

З часів великого церковного розколу 1054 року внаслідок якого сформувалися Західно-Католицька та Східно-Православна церкви неодноразово проводилися спроби їх об’єднання. Проте ані Ліонський (1274 р.), ані Фераро-Флорентійський (1438-1439 рр.) об’єднавчі собори, не привели до повної єдності двох церков, більше того - ці собори піддавалися осуду з тієї чи іншої сторони. Локальною спробою православно-католицького об’єднання став Берестейський собор (1596 р.), на якому православні ієрархи Київської митрополії вирішили підпорядкуватися Папі Римському. Незважаючи на існуючі на той час протиріччя, об’єднавчий собор відбувся, внаслідок чого з’явилася Уніатська церква, більш відома сьогодні як Греко-Католицька церква. ЇЇ спадкоємницею та найбільшою частиною є Українська Греко-Католицька церква (УГКЦ).  

УГКЦ в контексті діалогу з УПЦ

За інформацією з офіційного сайту, «Українська Греко-Католицька Церква – одна з чотирьох традиційних українських Церков – спадкоємиць Володимирового хрещення, що налічує біля шести мільйонів вірних в усіх регіонах України та на шести континентах світу; є найбільшою Східною Католицькою самоуправною Церквою; зберігає візантійсько-український обряд, тобто – літургічне, богословське, духовне та правове насліддя; перебуває у повному сопричасті зі Вселенським Архієреєм – Папою Римським і визнає його духовну та юрисдикційну владу; прагне до відновлення первісної єдності Київської Церкви; твердо й послідовно відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства».

 

 З огляду на вищезазначене, треба сказати, що в Католицькій церковній традиції існує поняття Східно-Католицької (Православно-Католицької) церкви, яке має давню історію та власні догматичні та обрядові традиції. Так, католицькі церкви східного обряду перебувають у юрисдикції Папи Римського через Конгрегацію для східних церков (відділення Римської курії). Вони мають свою літургічну традицію та власний «Кодекс канонів», що містить норми канонічного права, загальні для всіх католицьких церков східних обрядів.

На противагу цьому, в православній традиції немає однозначних трактувань стосовно канонічного положення східно-католицьких церков, які хоч і мають православну обрядовість, однак знаходяться в підпорядкуванні Папи Римського. Відносини конкретної православної церкви з певною східно-католицькою церквою складаються на підставі історичної традиції та мають свою конкретну специфіку. Свою історію та специфіку мають відносини Української Православної церкви (УПЦ), яка знаходиться в єдності з Московським патріархатом,  та Української Греко-Католицької церкви.

Ще до історичної зустрічі Михайла Горбачова з Папою Римським Іваном Павлом ІІ 1 грудня 1989 року, яка сприяла легалізації Римо- та Греко-Католицької церков в СРСР, між Римом та Москвою точилися гострі суперечки щодо майбутнього статусу греко-католиків.

УГКЦ в контексті діалогу з УПЦ

В листі Патріарха Московського Пимена до Папи Римського Івана Павла ІІ пропонувалося не легалізовувати Греко-Католицьку церкву, що була заборонена в СРСР з 1946 року, а зважаючи на приналежність вірних до східного чи західного обряду, забезпечити їх перехід відповідно до Православної чи Римо-Католицької церков. Стратегія Московської патріархії полягала в орієнтації на існуючі розбіжності в самій Греко-Католицькій церкві, в якій завжди існували просхідні (наближені до традиційного  православ’я) та прозахідні (наближені до Ватикану) течії. За час перебування греко-католиків в екзилії (1946-1989 рр.) ці суперечності стали більш виразними через те, що одна частина духовенства і вірних перебували в католицьких країнах, а інша частина - в країнах з православними традиціями.

Оцінюючи пропозиції Патріарха Пимена до Папи Іванна Павла ІІ, можна з упевненістю сказати, що вони показують квінтесенцію погляду Московської патріархії на Українську Греко-Католицьку церкву. За їхньою логікою, УГКЦ розглядається як унійне церковне утворення, яке має власну історію та досить міцні позиції, однак не дуже «гармонійно» вписується в православну ментальність українського народу. Тим не менше, треба зауважити, що позиції Московської патріархії та її автономної частини – Української  Православної Церкви  – у своєму ставленні до Української Греко-Католицької церкви різняться.

Так, згідно офіційної позиції Московської патріархії, питання існування Української Греко-Католицької церкви є однією з основних перепон у її стосунках з Ватиканом. До речі, Московська патріархія у питаннях, що стосуються Української Греко-Католицької церкви, проводить переговори винятково з Святим Престолом, ігноруючи при цьому прямі відносини з греко-католиками. Неодноразові заяви, про те, що зустріч Папи Римського та Патріарха Московського поки не на часі, в тому числі через невирішене «питання греко-католиків України», тільки підтверджують конфліктність цього питання. Тим не менше, непрості стосунки Москви та Риму не заважають відносинам Української Православної церкви з Українською Греко-Католицькою церквою. Підтвердженням цьому є зустрічі двох предстоятелів цих церков – як в рамках «Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій», так і на двосторонній основі. Однак існування офіційних контактів між предстоятелями двох церков і серед духовенства не означає, що у їх відносинах все благополучно.

УГКЦ в контексті діалогу з УПЦ

До проблемних питань у взаєминах між двома церквами належить ситуація щодо розподілу церковних приходів на Західній Україні на початку 90-х років ХХ століття. Згідно висловлювань ієрархів Української Православної церкви, в 1991-1993 роках Українська Греко-Католицька церква разом з Українською Автокефальною Православною церквою здійснили «розгром трьох православних єпархій» на Західній Україні – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської.  В цьому питанні УПЦ дотримується позиції, згідно якої УГКЦ, заручившись підтримкою влади та використовуючи націоналістичні гасла, присвоїла собі більшість храмів в трьох зазначених єпархіях. На противагу такій позиції Українська Греко-Католицька церква трактує зазначені події як акт історичної справедливості повернення греко-католикам храмів, що були незаконно відібрані та передані радянською владою православним у 1946 році.

Слід відмітити, що ця проблема не втратила своєї актуальності й також активно обговорюється на рівні Риму та Москви. Так, голова Відділу зовнішньо-церковних зв’язків Московської патріархії митрополит Іларіон (Алфеєв) зазначив, що питання «розгрому трьох православних єпархій» на Західній Україні є перешкодою у діалозі з Ватиканом. У відповідь на це предстоятель УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук відповів, що в зазначених єпархіях на разі більше православних храмів ніж це було на початку 90-их років ХХ століття, але одна частина з них перебуває в єдності з Московським патріархатом, а інша належить іншим православним церквам України. Тому, на думку предстоятеля УГКЦ, трагедія православ’я на Західній Україні полягає у поділі серед самих православних, а не у присутності там приходів УГКЦ.

Іншим суперечним питанням у відносинах між двома церквами є питання «мімікрії» Української Греко-Католицької церкви, тобто видання себе за православну. Так, секретар Відділу зовнішньо-церковних зв’язків УПЦ протоієрей Миколай Данилевич заявляє, що священики УГКЦ в Хмельницькій області видавали себе за православних. За його словами, випадки приховування своєї конфесійної приналежності служителями УГКЦ мали місце також і в служінні серед української діаспори в Італії, Іспанії та Португалії. УГКЦ відповідає на такі заяви тим, що греко-католики не вважають себе «неправославними», а на греко-католицьких літургіях церква звертається до вірних так само, як і православні «всіх вас православних християн...». Однак таке твердження містить певний елемент нещирості, тому що одна справа – богословська дискусія щодо того, «хто більше православний», і зовсім інша – власна чітка конфесійна самоідентифікація, яка необхідна в теперішній багатоконфесіональній Україні.

Варто зауважити, що протягом останніх 20-и років Українська Греко-Католицька церква пройшла певний шлях власної самоідентифікації з точки зору католицько-православної позиції. Що мається на увазі. З часу легалізації УГКЦ в 1989 році і до 2000 року, за предстоятельства Верховного Архієпископа Мирослава Любачівського Українська Греко-Католицька церква була більш близькою до католицької церкви. Серед основних причин такого положення церкви варто відмітити перш за все позицію самого предстоятеля церкви. Річ у тім, що Архієпископ Мирослав, крім Архієпископства в Греко-Католицькій церкві, мав також титул Кардинала Римо-Католицької церкви, та поєднував своє служіння як в Греко-Католицькій, так і в Римо-Католицькій церквах. Ще однією важливою причиною більш прокатолицької позиції Греко-Католицької церкви була фігура Папи Римського Івана Павла ІІ. Беззаперечним є той факт, що Папа Іван Павло ІІ користувався величезною підтримкою як у католиків, так і у представників інших християнських конфесій, в тому числі і православних. Крім цього, Папа Іван Павло ІІ був першим Папою слов’янином, що давало йому ще більше підтримки серед християн України. Кульмінацією цього періоду УГКЦ став візит в Україну Папи Іван Павла ІІ в червні 2001 року.

Згодом, за час предстоятельства Верховного Архієпископа Любомира Гузара (2001-2011 рр.), Українська Греко-Католицька церква дещо змістила акценти свого положення. Саме в цей період в Українській Греко-Католицькій церкві її предстоятель замість титулу «Верховний Архієпископ Львівський» отримує новий – «Верховний Архієпископ Києво-Галицький», а свій осідок переносить зі Львова до Києва. Ще більш показовим є прагнення УГКЦ домогтися від Ватикану надати їй статус Патріархії, що є більш характерним для православ’я, а не католицизму. Ці події мали місце, незважаючи на те, що Блаженніший Любомир Гузар, крім титулу предстоятеля українських греко-католиків, мав титул Кардинала Римо-Католицької церкви. Однією з причин зміщення акцентів УГКЦ в бік православ’я могла бути особистість Папи Римського Бенедикта XVІ, який користувався меншою підтримкою, ніж його попередник. Можливо, й те, що українці в цей час почали все більше усвідомлювати себе як православна нація з міцними християнськими традиціями, отриманими у спадок від православної Візантійської імперії під час Володимирового хрещення.

З приходом до предстоятельства Блаженнішого Святослава Шевчука проправославні позиції УГКЦ тільки посилилися. В риториці греко-католиків поряд з назвою «Українська Греко-Католицька церква» все частіше починає лунати назви «Церква Володимирового хрещення», «Церква візантійського обряду», що явно має вказувати на православні коріння УГКЦ. Крім цього, в Українській Греко- Католицькій церкві відбувається дискусія та осмислення свого положення  у випадку об’єднання православних церков України та утворення єдиної помісної Православної церкви України. Не менш важливим проявом цих процесів є посилення діалогу греко-католиків з православними. Яскравим прикладом цього стала зустріч предстоятеля УГКЦ Блаженнішого Святослава з Вселенським Патріархом Варфоломієм в квітні 2013 року.

УГКЦ в контексті діалогу з УПЦ

Ще одним проблемним питанням у відносинах між двома церквами є розширення церковної юрисдикції УГКЦ на всю територію України, а також прозелітизм (намагання розповсюдити своє віровчення завдяки новоприбулим) серед православного населення України. Мова йде передусім про створення нових єпархій УГКЦ в центральних, східних та південних областях України. З точки зору Української Православної церкви перенесення адміністративного центру Української Греко-Католицької церкви зі Львова до Києва – є намаганням греко-католиків поширити свій вплив на території, де мешкає переважно православне населення.

В 2005 році предстоятель УПЦ Блаженніший Володимир (Сабодан) звернувся з листом до Папи Римського Бенедикта XVІ з проханням не переносити резиденцію глави УГКЦ зі Львова до Києва, оскільки це може загострити міжконфесійні відносити в Україні. Основним аргументом проти такого перенесення було те, що Українська Греко-Католицька церква має чітко виражений «регіональний характер». У відповідь на це тодішній предстоятель УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар повідомив, що перенесення осідку УГКЦ не направлене проти когось, а пов’язане з об’єктивним станом справ та потребами розвитку УГКЦ. Незважаючи на значну противагу, таке перенесення відбулось, більше того, згодом в УГКЦ з’явилися неабиякі інтереси на Східні та Південні регіони України. Це проявилось у створенні Донецько-Харківського та Одесько-Кримського екзархату. Після таких дій на адресу УГКЦ почали лунати звинувачення в прозелітизмі серед православного населення та переманюванні вірних УПЦ на свою сторону. В свою чергу в УГКЦ відповіли, що вони опікуються своїми прихожанами, які мешкають на цих територіях, а нові приходи формуються переважно з людей, які до цього не належали до жодної з існуючих конфесій.

З деякими аргументами можна погодитись в силу того, що на Сході та на Півдні України мешкають вірні УГКЦ, в основному вихідці з Західної України, які з тих чи інших причин змінили місце проживання. Однак що стосується прозелітизму серед місцевого населення, то тут, здається, УГКЦ використовує певні дискусійні елементи, а також є недопрацювання з боку священнослужителів УПЦ щодо здійснення місіонерської проповіді серед номінально православного населення. Важко оцінити перспективи вирішення цього питання. Можливо, від цього тільки виграє традиційне християнство, і через покращення місіонерської діяльності двох церков зменшиться число протестантських вірних, а також підвищиться рівень богословської грамотності серед місцевого населення.

Все ж варто зазначити, що амбіції УГКЦ перерости статус «регіональної церкви» та поширити свою юрисдикцію на всю територію України  натикаються на ряд об’єктивних перепон. Очевидним є той факт, що серед єпископату УГКЦ переважають вихідці з Західної України – так, з 47 єпископів 13 є вихідцями з Львівської області, 5 - з Івано-Франківської, 3 з Тернопільської, по одному з Вінницької та Рівненської областей, решта народились в сім’ї українських мігрантів, з них 11 - з Канади, 6 - з США, 3 - з Бразилії, 2 - з Польщі, та по одному з Німеччини та Словаччини. Що стосується Духовних навчальних закладів, то всі вони зосереджуються в Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях, причому в них навчаються переважно вихідці з Західних областей України. Схожа ситуація і з монашими чинами та згромадженнями, які так само зосереджені переважно в межах західних областей України. Всі ці факти свідчать, про те, що для отримання статусу повноцінної загальноукраїнської церкви Українській Греко-Католицькій церкві треба ще багато чого зробити.

Попри це, Українська Греко-Католицька церква посилює своє прагнення отримати статус Патріархії. Вирішальним в цьому питанні є позиція Ватикану, який вправі наділяти Східно-Католицькі церкви таким статусом. З огляду на те, що новий Папа Римський є вихованцем українського греко-католицького священика та людиною, що добре обізнана в українських церковних справах, питання отримання статусу Патріархії для УГКЦ може бути позитивно вирішено в найближчій перспективі. І знову ж таки, питання в тому, як це вплине на відносини з УПЦ, для якої питання Патріархату УКГЦ є болючим з огляду на існуючий розкол православних України.

Ще одним важливим питанням, яке перешкоджає повноцінному функціонуванню УГКЦ на всій території України, є канонічний статус Мукачівської греко-католицької єпархії, яка по-суті є автономною церковною структурою та не підпорядковується предстоятелю Української Греко-Католицької церкви.

Все ж, не дивлячись на існуючі проблеми та розбіжності, в православно-греко-католицькому діалозі намітилася тенденція на подальші конструктивні відносини. Так, за словами Керуючого справами УПЦ митрополита Антонія (Паканича), який озвучив позицію  предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира, відносини між православними і греко-католиками не є такими напруженими, як це було на початку 1990-х років, та за останні 20 років пройшли значну еволюцію. Схожої думки дотримується і предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук, він стверджує, що для налагодження нормальних відносин між греко-католиками та православними повинен відбуватись взаємний діалог.

Таким чином, як Українська Греко-Католицька церква так і Українська Православна церква зацікавлені у подальшому діалозі, що сприятиме міжконфесійному порозумінню та забезпечить мирне співіснування двох українських християнських церков.

P.S. Не дивлячись на те, що автор статті є вірним Української Православної церкви, Українська Греко-Католицька церква є для нього братньою церквою. Автор намагався дати об’єктивну оцінку існуючим відносинам між двома церквами та жодним чином не образити релігійні почуття вірних обох церков.






Повернутися назад