Religion.in.ua > Публікації > Людина й Одкровення

Людина й Одкровення


3 02 2014
Людина й ОдкровенняУ нас вже склалися певні стереотипи, як саме має виглядати «віруюча особистість». І тому дуже багато є таких, що, засвоївши зовнішні правила поводження, зупиняються на досягнутому...

«Бо немає нічого захованого, що не відкриється,

ні таємного, що не виявиться» (Лк. 12: 2)

Коли мова йде про людину і Євангеліє, коли доводиться вирішувати, яке саме місце має посісти Божественне Одкровення у житті особистості, ми наштовхуємося на потребу вибору. З одного боку – це фарисейство, робота над зовнішньою людиною, засвоєння нею правил поводження у визначеному суспільному середовищі. У нас вже склалися певні стереотипи, як саме має виглядати «віруюча особистість». І тому дуже багато є таких, що, засвоївши зовнішні правила поводження, зупиняються на досягнутому. Це слідування своєрідній побутовій естетиці стає причиною того, що величезна кількість людей стає неспроможна осягнути вимір свободи у Христі.

Нам починає здаватися, що християнський спосіб життя – це існування у межах своєрідної клітки або ж огорожі. Ми не можемо переступити, зробити кілька кроків у напрямку, який не передбачений християнським звичаєм. Хоч доволі часто тим звичаям немає навіть кількох десятиліть. Відтак, часто постає проблема вибору – або залишитися у середовищі «обраних», або залишити спільноту, віддавшись повністю прагненню свободи виразу власної особистості. Однак у такому випадку ми знову зустрічаємося із проблемою потреби визначення певних світоглядних координат, що необхідно для будь-якої людини. Власне, саме за світоглядом, за певними константами свідомості ми маємо можливість розрізняти ту чи іншу особу.

Таким чином, людина завжди потребує вибору, завжди вимагає простору для того, аби схвалювати і піддавати протесту певне соціальне, культурне чи духовне явище. Саме у такий спосіб ми засвідчуємо власну свободу вибору. Однак що або хто продукує ті світоглядні первісні константи, згідно яких формуються надалі принципи, ідеали, основоположні засади людської думки?

Без жодних сумнівів, досліджуючи вище зазначене питання, нам доведеться майже апріорі погодитися, що ці засади сформовані під впливом релігійних течій, релігійної свідомості, яка вкорінена у глибинах трансцендентного, непізнаваного. Таким чином будь-яка, навіть деструктивна поведінка соціальної групи спричинена у первісному сенсі також певним духовним виміром. Зрештою, оцінка пріоритетів суспільних об’єднань дає змогу пересвідчитися, що визнавати Істину у її первісному сенсі ніхто не збирається. Саме на цій фундаментальній констатації ґрунтується головний принцип Відкритого громадянського суспільства: кожний має право сам визначатися у сфері власних пріоритетів та ідеалів.

Християнство у такому випадку уявляється своєрідною зоною відчуження, яка доволі дискомфортна для того, аби мешкати у її межах. Справді – мотивувати моральний подвиг самозречення в ім’я ближнього дуже складно, оскільки винагорода участі праведних у потойбічному вимірі вкрай не задовольняє сучасну людину, яка потребує практичного застосування своїх вмінь та навичок.

Стає зрозумілим, що лише для особистості зі специфічним світоглядом стає доступним усвідомлення потреби у трансцендентному вимірі власного життєвого побуту. Переважна ж більшість обивателів цілком задовольняються існуванням власного релігійного світогляду у вигляді засвоєння кількох релігійних міфологем а також ритуальних практик, які покликані забезпечити добробут і побутове процвітання.

Християнство закликає своїх прихильників побачити Небо а також усвідомити, що людина схожа на маленьку піщинку, яка покликана перетворитися на перлину завдяки практичному засвоєнню особливих світоглядних норм, що творять нову істоту із особливою системою цінностей, а також їхньою ієрархією. Адже з огляду на Одкровення - навіть мертвих очікує нове життя. Власне, ніхто не помирає – є акт переходу в інший вимір буття за іншими, незбагненними і неосяжними правилами і законами.

Християнська релігія закликає особистість побачити свій стан так, наче вона є лялечкою, з якої має пурхнути прекрасний метелик. Але всьому свій час.

Необхідно набратися терпіння і підготуватися до цього неймовірного «злету» в особливий спосіб: слід позбутися земної меркантильності і приземленої побутової практичності. І водночас варто бути наполегливими у справі догляду за землею і тим, що на ній. Адже висока місія володарів землі лишається за людиною, яка є вінцем творіння.

Стан самозречення на користь свого ближнього для нової особистості перетворюється зі складного обов’язку на суттєву особистісну рису, яка мотивується усвідомленням того, що ми тут – гості. Відповідно, усе, чим користуємося – належить нам лише частково, допоки знаходимося у цьому тілі, яке потребує догляду і турбот. Варто сказати більше – ми маємо змогу говорити про появу і активний розвиток у такому випадку людини внутрішньої. Це і є інший бік зустрічі особистості і Євангелія. У такому випадку людина сама має змогу піддати оцінці своє власне життя «до» і «після» зустрічі із Божественним Одкровенням. Її вибір свідчитиме про внутрішню свободу. Подолання ж перешкод на шляху перетворення особистості є найяскравішим свідченням наявності власної свободи, яка виявляється у подоланні труднощів, у цілеспрямованості і принциповості щодо обраного шляху, яким необхідно крокувати надалі.

Людина свідомо обирає дорогу на «зону відчуження», адже саме на цій території стає зрозумілою ціна особистісного комфорту. Ми починаємо розуміти, що його (себто комфорт) складає не задоволення власних пристрастей і хотінь, а панування над ними. Саме тоді, коли ми перетворюємося на господарів свого внутрішнього храму, ми отримуємо змогу нанести на його стінах перші зображення, які створюють на честь того, кому він посвячений. Зрештою, ми стаємо спроможними осягнути сакральний, священний вимір власного життя лише у контексті величі Божественного Одкровення. Побут, що нас оточує, у цьому сенсі стає зовсім непомітним, адже лейтмотив нашого життя змінений: ми стаємо здатними розуміти і сприймати власну недосконалість і другорядність своїх побутових потреб з огляду на небесну неосяжність виміру власного життя а також усвідомлюючи своє покликання, яке лежить за межами підлоги, стін і стелі а також землі і навіть зоряного космічного простору. Ми розуміємо, що видиме – дочасне, а невидиме – вічне. Ми сприймаємо те, що осягається лише вірою. А тому стаємо причасниками трансцендентного, первинного виміру релігійності, до якого мають причетність небесні люди і земні ангели – святі Христової Церкви.

Фото facebook.com






Повернутися назад