«Революція, війна і Церква у медіавимірі»: поради журналістам і відгуки учасників конференції

Осмислити роль Церкви у революційні буремні часи, випрацювати певні принципи і стандарти журналістики військового часу, поділитись свідченнями роботи журналістів і релігійних лідерів за нових умов зібралось близько півсотні осіб...

Осмислити роль Церкви у революційні буремні часи, випрацювати певні принципи і стандарти журналістики військового часу, поділитись свідченнями роботи журналістів і релігійних лідерів за нових умов зібралось близько півсотні осіб в рамках науково-практичної конференції «Революція, війна і Церква у медіавимірі», яка проходила 10 вересня 2014 року в Києві.

До відбору учасників підійшли виважено, так, аби географічно вони представляли собою всю Україну. Половина – кияни, інші – іноміські, причому половина з них – зі сходу України. Окрім соціального, різнобарвʼя було і конфесійне: протестанти, православні, греко-католики.

Назва конференції увібрала в себе ніби чотири теги, навколо яких точилося обговорення протягом дня.

Революція. Церква. В подіях Майдану Церква стала окремою силою, таким собі народним дипломатом, який представляв і захищав протестувальників. Увесь світ спостерігав міжконфесійну і, водночас, національну єдність українців. Суспільство по-новому побачило Церкву, а та – себе і суспільство.

Війна. Медіавимір. Нові реалії стали справжнім викликом для українських журналістів. Бути правдивими, неупередженими, виваженими. З усвідомленням своєї відповідальності досліджувати істину і розуміти, що на сторінках ЗМІ пишеться завтрашня історія.

Організаторами конференції стали неурядова організація The Media Project (глобальна всесвітня мережа, створена журналістами і для журналістів); громадянський рух «Всі разом!»; ВГО Асоціація журналістів, видавців і мовців «Новомедіа» (заснована в 2004 році за ініціативи журналіста Руслана Кухарчука).

Конспект доповідей учасників і обговорення їх можна почитати на сайті «Релігія в Україні» за цим посиланням.

По завершенню конференції деякі з її учасників і організаторів поділились своїми враженнями і роздумами, які ми пропонуємо читачам.

Руслан Кухарчук, президент Асоціації журналістів «Новомедіа», очільник оргкомітету і модератор конференції:

В Україні вже відбулося кілька конференцій з метою узагальнити події Євромайдану, революції, війни, зробити певні висновки. Нашою метою і завданням було все це також дослідити, узагальнити, але через призму релігійного і медіафактору. Думаю, нам це вдалося. Щоправда, через велику кількість доповідей і тем, недостатньо було часу для грунтовної дискусії, це мінус, але пролунало багато нових, яскравих, корисних думок. Кожен доповідач намагався бути трошки над ситуацією, щоб спробувати обʼєктивно дослідити процеси і запропонувати рекомендації як бути далі і журналістам, і церковним, релігійним діячам. Мені здається, це позитивно. Але подивимось, як це буде реалізовано. Ми плануємо всі ці доповіді опублікувати, щоб вони були корисні й для людей, які не були тут, але залюбки з ними ознайомляться.

Для всіх колег-журналістів в мене побажання бути комптентними, обʼєктивними і миротворцями в своїй професії. Власне, Ісус Христос вчив нас бути миротворцями. І це актуально для всіх людей, але для журналістів тим більше. В цьому контексті я дуже часто згадую сумнозвісну Руанду, коли саме журналісти спровокували конфлікт, який закінчився дуже трагічно. І не дай Боже повторити в Україні, ніби-то з благими міркуваннями, оце сіяння ворожнечі. Звісно, передусім в цьому винуваті російські ЗМІ. Але з намаганням щось зробити у відповідь щоб ми на ці самі граблі не наступали. І не розпалювали саме етнічну ворожнечу. Тобто Путін – це Путін, Кремль – це Кремль, народ – це народ. Бо правду кажуть, що рано чи пізно війна скінчиться, а народи житимуть поруч. І не дай Боже, десятиліттями ця рана загоюватиметься. Журналістам, тим більше релігійним журналістам, варто докласти зусиль, щоб ця рана загоїлася якомога швидше і почала загоюватись вже зараз.

Ольга Бідненко, Асоціація журналістів-християн «Новомедіа», головний редактор корпоративного видання «Чудеса за полчаса»:

По-перше, для мене, як для християнки, це дійство (конференція – прим. автора) було пророче. Треба щось робити з цією тьмою, яка покрила нашу землю. І це – кроки до того, щоб в духовному вимірі щось таке сталося, щоб журналісти і священики щось зрозуміли, а потім кожен з нас пішов і по своїх локаціях розніс цю інформацію.

По-друге, було дуже цікаво всіх слухати. Кожна доповідь ніби доповнювала одна одну. Я зрозуміла, що у Церкви і медіа є багато спільного, і вони мають єднатися, єднатися, єднатися.

Колегам-журналістам я б порадила бути виваженими, толерантними, не розпалювати ворожнечу. Керуватися принципами Слова Божого, тими цінностями, які має кожен журналіст-християнин. Якщо ти стоїш на біблійних цінностях, це допоможе тобі висвітлювати чи знаходити потрібну інформацію. Бог буде вести, буде говорити тему. І мені б дуже хотілося, щоб зараз зʼявилися матеріали – може в блогах, може в збірниках – є багато свідчень хлопців, які дякують Богові за те, що Він зберіг їх від смерті. Хочеться зібрати ці історії, аби розказувати їх людям і свідчити про Бога.

Арні Фельдстад, головний виконавчий директор The Media Project:

The Media Project – глобальная мережа журналістів, які прагнуть краще висвітлювати релігійні події. В основному ми виступаємо спонсорами конференцій, проводимо тренінги і багато ще чого. Я живу в Норвегії, але допомагаю організовувати заходи по всьому світу. Так, наступного тижня буде тренінг для журналістів в США, а за місяць ми проводимо конференцію учасників з 10 різних країн Південної Африки, і т.п.

Ця конференція в Києві підняла багато запитань, яких я до цього не знав. Виявилося корисним зібрати лідерів Церков, журналістів та інших експертів разом і подумати: що насправді відбулося? Чому цей Майдан став можливий? Через що зараз триває конфлікт у Донецьку, Словʼянську, Криму та інших регіонах? І яку роль відіграє в цьому Церква?

Світ був вражений, коли в січні–лютому побачив знімки священиків у повному церковному уборі, які молились за людей, служили іншим, відкривали церкви, де одного дня люди могли знайти собі прихисток. Що це за Церква така? Головним викликом для нас стало зʼясувати, чому Церква це робить? Як це трапилось?

Для мене також дуже важливим було, зокрема, почути, як уряд в певних ситуаціях запрошує представників Церкви за круглий стіл перемовин, аби вона була посередником в досягненні миру або якогось порозуміння.

Західні європеці переконані, що Путін зайшов занадто далеко. США, Європа і Австралія – усі разом вони засуджують те, що бачать: введення регулярних військ, так званих «волонтерів». Симпатії на стороні українців. Ви можете це бачити: Порошенко був запрошений на саміт, Європейський Союз вводить санкції проти Росії і т.п. І це працює, учиняє сильну шкоду. Росія починає відчувати, зокрема, сильний фінансовий тиск.

Українським журналістам я б сказав так: постійно намагайтесь вияснити, що є правдою. Правда – не завжди те, що ви думаєте, або що вам кажуть люди. Часто ви маєте це власноруч дослідити. І в цьому насмілюйтесь бути сповненими поваги, бути збалансованими. Навіть якщо ви знаходитесь в ситуації війни! Ви мусите це робити, щоб бути правдивими і чесними. Чесність і правдивість – це те, якими ми, як журналісти, прагнемо бути, хай і не завжди вдало.

Юліана Лавриш, аспірантка факультету журналістику Львівського Національного Університету ім. Івана Франка, релігійний журналіст:

Моя доповідь називалася «Церква, влада, Євромайдан як полілог в контексті новомедійного дискурсу». Якщо сказати простіше, то я досліджувала, як відбувався діалог між Церквою та суспільством на платформі нових медій, інтернет-журналістики. Це і офіційні ресурси Церков, і веб-ресурси, які пишуть про релігію, і соціальні мережі.

Конференція була цікава, по-перше, тим, що поєднала в собі кілька рівнів: академічний, як науковий, дослідницький, практичний, суто медійний, крім того, релігійне середовище. Ми мали можливість неофіційно обмінятися своїми думками і досвідом з приводу пережитих подій. І то дуже важливо для нас як для християн і як для учасників цього українського релігійного середовища.

По-друге, ми порушували дуже цікаві теми, які стосуються виключно журналістської сфери. Це, зокрема, і термінологія, і смакування нашими медіа кадрами насильства і людських жертв.

По-третє, конференція – це нові знайомства і відкриття себе на інших людей. Нагода поділитись якимись рефлексіями, пропозиціями, обговорити доповіді одне одного.

Мені здається, з цієї конференції ми винесли те, як спілкуватися на практиці. Сьогодні нам важливо побудувати діалог не лише на рівні вищого духовенства, але й простих вірних, звичайних християн. Релігійна журналістика потребує дуже толерантного ставлення. Треба балансувати інформацію, тому що просто-напросто можна людей від Церкви відвернути. І це, напевне, найгірше, що може бути. Тож ця конференція дала поштовх у пошуку цього діалогу.

Петро Павлюк, декан Донецького Християнського Університету – до захоплення у червні 2014 року приміщення ДХУ сепаратистами (наразі безробітний):

Як журналіст, в цілому я солідарний з думками, які сьогодні лунали. Треба дуже виважено ставитись до слів, стереотипів, неологізмів. Адже в нас часто виникає бажання якось загострити ситуацію, аби привернути увагу до свого матеріалу.

Бог дав нам сильну зброю – слово. Ми часто забуваємо, що найсильніша зброя, яка в нас є – це Слово Боже. Ми маємо максимально прагнути правди, обʼєктивності. Хотілося б, щоби християнська журналістика була правдивою, толерантною, просякнутою духом розуміння, що всі люди є гріховними, всі вони потребують Божого прощення і що без Бога ми взагалі не можемо нічого зробити. Ми всі залежимо від Бога та один від одного. Власне, зараз ми знаходимось в історичному періоді побудови українського суспільства, в якому враховується наш особистий вибір – чого я хочу, чого кожен хоче, в тому числі й християни. Ми не можемо зараз відсидітись кожен у своєму шанцю. Не можемо сказати: все одно, з яким паспортом жити, російським чи українським. Не все одно! Від вибору залежить майбутнє наших дітей.

Великий недолік масмедіа в тому, що вони володіють пропагандою. Люди зараз заідеологізовані, обдурені, внаслідок чого нездатні прийняти правду. Але в доброму сенсі цього слова пропаганда потрібна – українських цінностей, національної ідеї. Зокрема, релігійні, християнські масмедіа можуть консолідувати українців, нагадуючи правду, що ми – громадяни однієї держави. Зрозуміло, що можуть бути спекуляції, що всі ми – громадяни Небесного Царства, все одно, де жити, земля – Господня. Але Бог дав нам можливість народитись саме тут, це прекрасна земля, моя земля, наша земля, недивлячись на те, якою мовою ми спілкуємось.

Російські ЗМІ роблять ганебну річ, поділяють на своїх і чужих. Ополченець – хороший, свій, бендерівець – поганий, чужий. Шизофренія, як за часів Радянського Союзу! Брехня російської пропаганди породила розлім у свідомості жителів Донецьку. Але я вірю, що ця шизофренія лікується любовʼю. Не ненавидіти, а любити їх як людей, яких обдурено, як дітей, які не знають правди. Тільки дієва любов, постійний вибір, постійне добро по відношенню до цих людей з різних сторін. Українські ЗМІ багато в чому програють російській машині пропаганди, але, тим не менш, думаю, що такі конференції та християнські медіаресурси несуть людям правду, наскільки це можливо.

Максим Балаклицький, доцент кафедри журналістики Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна:

Перш за все, добре, що Асоціація «Новомедіа» проводить багато таких заходів, які дозволяють нам чути одне одного. Це важливо. Доповіді учасників були дуже цікавими. Я радий, що я зміг брати участь у цій конференції.

Наше завдання – пробувати адекватно оцінити масштаби кризи. Не можна ігнорувати її. Не час зараз для оптимізму чи песимізму. Ми всередині конфлікту. Це дуже важливо. Тобто це ніякий не висновок, не підсумок, це сьогоднішній зріз актуальної гострої теми під напругою. Ми сьогодні монтуємо провід під великою напругою, і у нас не так багато ізоляції. Вдарити може кожного з нас.

Ми можемо говорити сьогодні про далекосяжні трансформації. Інша річ, що вони можуть зійти на нівець, коли все уляжеться, напруга спаде, з тим чи іншим знаком. І мені не подобається ситуація, що велика частина двох областей на Донбасі знаходиться під контролем певних людей, певних сил. Але як віруюча людина, я мушу визнати: краще так, ніж вбивати. Як віруюча людина, я знаходжу в цій ситуації втіху, коли можу обмежити себе як громадянина, як патріота, і сказати: в принципі-то, все земля Господня. І кінць-кінцем, говорити, чий Крим чи оцей шматок землі – це, мʼяко кажучи, нерозумно. Я очікую Нового неба і Нової землі, де буде жити правда. Будуть там нації чи ні, але, принаймні, Бог говорить, там не будуть вбивати. Зможе так організувати нас, отаких людей, які потребують порятунку від самих себе, як сказав у своїй доповіді Павло Валенчук. Гріх – це не є щось зовнішнє по відношенню до нас, це є сутність наша. І коли ми ігноруємо це, ми не є богослови. Ми є соціальні психологи, хто завгодно. Але коли ми визнаємо, що потребуємо порятунку не від Росії, не від США, не від чогось, не від когось – потребуємо порятунку від самих себе, – тоді ми осягаємо сутність конфлікту. Що потенційно кожен із нас, за тих чи інших обставин, міг би бути жертвою або катом в цій ситуації.

От сьогодні пан Павлюк виступав і говорив, що він є свідком. І на підставі його свідоцтва тих чи інших моментів я не можу ставитись до його оцінки з тою ж мірою обʼєктивності чи критичності, як до оцінок інших осіб. Ця людина проїздила крізь блокпости. Вона має право на непорівняно більшу міру субʼєктивності. Оскільки вона бачила, переживала. І отут – межі свідоцтва як такого. Що з одного боку, свідоцтво цінне тим, що я це бачив, а з іншого боку, людина стає одним цілим зі своєю вісткою.

У Павла Валенчука як у богослова була спроба представити певну екзегезу. Не дати окремі посилання чи авторський погляд, а продемонструвати, наскільки Святе Письмо є чутливим до теми політики, влади земної як такої. Чому? Ми бачимо, що це один з найскладніших і далекосяжних моментів. Влада дозволяє дарувати свободу і забирати її. Валенчук показує, що за допомогою словесної еквілібристики можна виправдати дуже багато. Відповідно, це покладає надзвичайну відповідальність саме на людей Церкви! Тому що ми бачимо сьогодні оцей запит на ідеологічну мобілізацію. Суспільство прагне закріпити свій вибір, або, принаймні, вижити, зберегти оту стару чи набуту тотожність. Воно транслює виклик – проблема джерела духовної влади. Дуже важливо людям Церкви не піддатися конʼюнктурі і не почати говорити на догоду тим чи іншим поглядам, лестити людям, заробляти якісь преференції. Мені здається, будь-яке богословʼя, що ігнорує однакову гріховність і збоченість внутрішнього душевного світу усіх людей – це небезпечне богословʼя. І воно вдічі небезпечніше у таких ситуаціях, якщо сьогодні ті чи інші священики піддадуться спокусі протиставляти: от ми праві, давайте дружити проти них.

Павло Валенчук сказав: коли ти страждаеш безвинно, Бог це бачить, це не так страшно. Але бійся, щоб ти не поплатився як злодій, як злочинець. Мені, звичайно, неприємно, коли я бачу факти того, що є агресією, пропагандою проти нас, мене, моєї країни. Негативні, загрозливі прояви. Але я більше боюся дискредитації тих добрих моментів, в тому числі коли Церква зрадить своєму покликанню бути моральним барометром. І праву судити Майдан також. І скаже: ні, хлопці, ви ідеальні, а оті – погані. То давайте убʼємо всіх поганих, і запанує мир. Він ніколи не запанує! З погляду біблійного віруючого, я дотримують екзегези, що плевели і жито будуть рости разом. Ми ніколи не позбудемося зла. Чому? Дуже просто – тому що основне джерело зла є в кожному з нас. Неможливо сьогодні знищити зло, не знищівши людей. Відповідно, якщо ми стаємо на позицію гуманності (а не гуманізму!) і пробуємо захищати, а не ламати, не уподібнюватись нашим ворогам, претендуємо всерйоз на те, що ми – інші, тоді це накладає надзвичайну відповідальність на людей Церкви, яким суспільство сьогодні транслює запит. До нас звертаються, просять – отже, скажіть. Авторитет Церкви від цього реалізується. І коли сьогодні Церква зрадить оцій ідеї каяття, самоаналізу, вона може перетворитися на чергову пропагандистську машину. І тоді, дійсно, людство опиниться в духовній пітьмі.