Тоталітарна утопія як квазірелігія ХХ століття

Радянська людина жила у дуже своєрідному часі-просторі. Геть усі радянські календарі зазначали, крім всесвітнього ліку літ, ще й те, який рік триває з часу так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції. Саме ця дата виконувала роль міфологічної «дати заснування світу»...

Минуле століття не даремно звуть століттям утопій, і передусім утопій відверто чи латентно тоталітарних. Найвпливовішою тоталітарною утопією, з якою людство увійшло в ХХ століття, був марксизм – не у його суто науковому та філософському вимірах, а в політико-ідеологічному сенсі. У спадщині Маркса та Енгельса існували надзвичайно серйозні суперечності між різними її складовими, тому вже на початку цього століття цією спадщиною оперували як «ортодокси», так і «ревізіоністи». У межах цих напрямів викристалізовувалося й надзвичайно різне розуміння людини та простору її буття, її соціальної та індивідуальної практики. Ще більш виразним стало це розмежування після здобуття більшовиками влади в Росії і їхніх спроб «запалити» світову революцію. У 1920-х під впливом дій більшовиків, на підставі їхнього досвіду і як певна альтернатива їм з’являються інші тоталітарні утопії, які мали у собі чимало спільного з більшовицькою (і досвід яких, у свою чергу, врахувала та запозичила правляча верхівка СРСР у другій половині ХХ століття). Грандіозні плани «докорінних змін світу», «впокорення природи» і формування «нової людини» висуваються і втілюються у життя у всіх тоталітарних утопіях.

І хоча, на перший погляд, негативні наслідки реалізації утопічних проектів такого роду мали б зупинити чи принаймні стишити активність творців новітніх тоталітарних утопій, але після певної паузи останніх десятиріч ХХ століття (що дало підстави декому з філософів заговорити про «кінець історії») наразі ми маємо змогу не тільки спостерігати за новим сплеском такої активності (йдеться передусім про утопію «всесвітньої ісламської умми» та «світового халіфату»), а й – вимушено – брати участь у цих процесах (утопія «русского мира» і «России, вставшей с колен»). Відтак засвоєння уроків, які можна винести з вивчення розвитку тоталітарних утопій ХХ століття, має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення – і для України, і для всієї Європи та Євразії.

Деякі посутні риси тоталітарної утопії як духовної конструкції і втіленого у практику проекту були вже відзначені у моїй статті «Утопія у європейській культурі: від Граду Божого до комунізму Маркса». Тут же варто передусім зупинитися на специфіці утопічних побудов, яку вони мали на 1/6 суходолу, на просторах Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Історично склалося так, що підвалини східнослов’янської культури тісно пов’язані з більш ніж тисячолітньою традицією візантійського варіанта християнства, де духовність значною мірою була підпорядкована автократичній державності, де опозиція «рай-пекло» не залишала місця для проміжних станів у системі цінностей («чистилище» західного християнства; та й самі рай і пекло там врешті-решт були структуровані у вигляді відповідних «кіл»), де існував антагонізм між земним і небесним. М. Бердяєв підкреслював, що «російський комунізм є більш традиційним, ніж звичайно думають, і він є трансформація старої російської месіанської ідеї… З традиційно-російським характером комунізму пов`язані і його позитивні і негативні сторони: з одного боку пошуки царства Божого і цілісної правди, здатність до жертви і відсутність буржуазності, з іншого боку абсолютизація держави і деспотизм, слабке усвідомлення прав людини і небезпека безособистого колективізму». Позитивна ціннісна характеристика «відсутності буржуазності» і «здатності до жертви» є вельми дискусійною, але не можна не погодитися з основним висновком визначного філософа: змістовна наповненість утопії на російсько-радянських теренах тісно пов’язана з духовними чинниками, які панували в православних східнослов’янських культурах (при всій засадничій відмінності, скажімо, української та російської культур) і визначали немалою мірою зміст індивідуальних прагнень більшості членів суспільства. Відповідно на цих теренах соціальна утопія спиралася на своєрідний «раціоналізований екстаз», на трансформоване релігійне месіанство (ідея «третього Риму», її атеїстична іпостась «третього Інтернаціоналу» чи сучасний тоталітарний синтез першого і другого – ідея «Русского мира» та «третього шляху» східних слов’ян), на сакральну оповідь про великих героїв і події, на віру у всеосяжне диво стрибка до «земного раю». Як проникливо зауважила ще в першій половині 1990-х О.Забужко, «російська ідея не пройшла ні в ХІХ, ні в ХХ ст. етапу дезетатизації, емансипування народу від держави, коли він споглядає сам себе в культурі як об`єктивації своєї самості, а відтак, уже з цієї самосвідомості, «дорослої» позиції й свою національну державу розглядає не як фетишизовану богоданість, не як щось покладене, непорушно йому задане, а як свій репрезентативний орган (демократію)».

Отже, російсько-радянська ситуація буття в міфоутопії (абрис якої окреслений у попередній статті), таким чином, виникла не в останню чергу з наслідування тисячолітній запозиченій з Візантії традиції «державної церкви», поєднаної з певним типом взаємовідносин у поліетнічній євразійській державі – і більше того – неприйняття античної і частково християнської спадщини як такого собі «західного», «чужого» впливу. В зв’язку з цим прагнення до демократизму суспільного життя, до переулаштування архаїчно-традиціоналістських норм життєповедінки, до «виживання» в історії несли на собі істотній відбиток державницько-колективістських форм людського існування. Не в останню чергу саме тому спроба переходу до демократії на теренах щойно зруйнованої Російської імперії 1917-18 років в більшості випадків обернулася торжеством утопії, яка дуже швидко в параметрах історичного часу «випалила» значну частину власного соціокультурного коріння і перетворилася на міфореальність.

Наслідком розвитку цієї міфореальності стало створення того феномену, який його сучасні апологети гучно звуть «радянською суперцивілізацією», мовляв, і в плані суспільної організації, і в сенсі наукового поступу та частково техніко-технологічного прогресу вона значно випередила Захід, відкривши принципово нові обрії розвитку людства. Але зловмисні сили не дали їй розкритися повною мірою, тому необхідна друга спроба, другий захід, тобто відновлення у тій чи іншій формі цієї «суперцивілізації» та її епіфеноменів. При цьому сам факт існування «суперцивілізації» є насамперед предметом беззастережної віри, а не раціональної аргументації; остання, хоча подекуди і присутня в побудовах апологетів зазначеного феномену, проте побудована за тим принципом, яким свого часу керувався В.Ленін: «Учення Маркса всесильне, бо воно вірне».

Сказане вище стосується передусім міфореальності, збудованої на підґрунті візантійської та/чи «євразійської» традиції. Міфореальність, у ті самі часи збудована на європейському ґрунті, – у соціокультурному вимірі католицькому чи протестантському, хоча так само, як і більшовицька чи маоїстська, частково з новоязичницькими рисами – відмінна; вона більш раціональна за формою й одночасно не менш (хоч і по-іншому) ірраціональна за змістом. При цьому спільних рис більше, ніж відмінностей. В тому числі – і прагнення витіснити традиційні релігії (в Європі йшлося про християнство, в Азії – про місцеві релігійні чи нерелігійно-сакральні системи – у КНР за Мао Цзедуна, наприклад, точилася кампанія «критики Лінь Бяо та Конфуція») чи трансформувати їх, повністю підпорядкувати владі. Водночас «великі вожді» (живі і вже померлі) посіли місце непомильних божеств, а продуковані ними ідеї та гасла – зазвичай у вигляді максимально спрощеному – місце священних текстів. Відтак самі міфоутопічні побудови стали квазірелігійними явищами – зі своїми пророками і жерцями, ортодоксами і єретиками, пантеонами і мощами, обрядами й іконами.

На загал, у міфоутопічній свідомості реальні предмети виступають як символи істинносущого світу, який перебуває, так би мовити, «за спиною» емпіричних предметів. Різноманітні пам’ятні знаки, присвячені вождям і керівникам, їхні портрети, ритуали, пов’язані з цими символами – неодмінна складова втіленої міфоутопії. При цьому, втілюючи ієрархічність такої свідомості, ці символи мають чіткі ранги. Той, хто нагорі, втілює у собі одночасно символ, емпіричне тіло й істинну сутність світу. Вони в ньому злиті, тому незалежно від особи того, хто нагорі, незалежно від істинності і логічності сказаного ним (а вимовлено може бути і щось цілковито абсурдне), - взагалі, все, що йде «згори», є істина в останній інстанції. Це – за своєю сутністю сакральне слово, навіть якщо воно не закріплене письмовим текстом; феномен «телефонного права», який є відлунням сакрального «керівного слова» у період саморозкладу російсько-радянської міфоутопії, став загальновідомим.

Ще одна важлива риса як нацистської, так і російсько-радянської міфоутопії-квазірелігії – і типологічно споріднених з нею – це постійне сподівання на диво, на негайний розв`язок тієї чи іншої проблеми шляхом магічного впливу на предмети за допомогою «єдино вірного вчення». Якщо ж диво не здійснюється, то провина за це, передусім, покладається на недостатню досконалість його адептів, недостатню самозреченість, відмову від власного «я» і немобілізованість внутрішніх сил на виконання свого обов’язку. Інша можливість магічного впливу – принесення в жертву «ворогів народу/нації», їхніх родичів і симпатиків, які самим фактом свого існування порушують гармонію досконалого буття «правильно» улаштованого світу.

Складовою радянської тоталітарної міфоутопії у її розвиненому вигляді є й історична міфологія як певна система квазіфактів та оповідей про значущі події минулого. Певний елемент міфологізації завжди присутній у людському осягненні історії. особливо на рівні масової свідомості. Але тут ідеться про свідомо створену свого часу і підкріплену всією державною могутністю (в тому числі й репресивною машиною) систему ідеолого-політичних міфологем, які з часом перетворилися на певні стереотипи розуміння історії і втілилися у фальшиву історичну пам’ять не лише пересічного люду, а й значного числа претендентів на роль суспільної еліти. Така фальшива історична пам’ять передається із покоління в покоління та постійно коригується за допомогою російських мас-медіа і певного числа ЗМІ України. Ба більше: підживлення цієї соціально-міфологічної «пам’яті» нерідко здійснюють ті, хто цього суб’єктивно не прагне – вчителі, викладачі вищої школи, журналісти, політики з демократичного табору. Чільна причина цього – панування до сьогодні багато яких міфологем. Адже надто потужна пропагандистсько-міфотворча машина працювала кілька десятиліть, створюючи такі собі «сакральні казання», щоби прямі й віддалені результати її діяльності зникли самі по собі. Тим більше, що ці міфологеми цілеспрямовано підживлюються російською пропагандою.

Як бачимо, у минулі десятиліття було цілеспрямовано сформований соціально-культурний міф не просто про якісь часткові речі, а про загальне облаштування світу, і для значної кількості людей – це те, у що такі люди занурені по самі вуха. Адже міф для них – не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку вони дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: соціальний міф, перетворений на міфоутопію і квазірелігію, для них нерідко є чимось істотнішим та вагомішим, ніж питома соціальна реальність. Тим більше, що йдеться про міф тоталітарний, який за визначенням претендує на всеосяжність, універсальність, сакральність і тотальність.

І навіть коли тоталітарна міфоутопія-квазірелігія втрачає свою сакральність і перетворюється на сукупність (більш чи менш цілісну) стереотипів, то йдеться не просто про оповіді стосовно історії чи сьогодення; це те, що формує живу тканину буття з її перманентним прагненням абсолютної більшості російських і певної частини українських громадян до сильної – авторитарної чи тоталітарної – руки й до встановлення пам’ятників Сталіну та за хисту пам’ятників Леніну. Тим більше, що ці стереотипи відтворюються засобами російської пропаганди.

Людина, у який радянська квазірелігія-міфоутопія знайшла своє втілення і свого носія – це загальноімперський тип зі своїми іманентними рисами, поширений від Владивостока до Бреста. Про формування «радянської людини» і «радянського народу» вперше заговорив з офіційної трибуни Сталін у 1930-х роках. Ідею підхопили «інженери людських душ». В одній із довоєнних пісень сам «вождь народів» був названий «простым советским человеком». А Олександр Копиленко в одній з повістей, присвяченій молодіжній тематиці, проголошує вустами своєї героїні: «Моя національність – радянська!» Тезу Сталіна розвивали по-своєму всі наступні кремлівські лідери. Хрущов дав визначення «нової історичної спільноти – радянського народу». Апогею ж квазітеоретичні розмови щодо «радянської людини» й «радянського народу» досягли за часів правління Брежнєва. Як і сам розвиток масовидного феномену «совка» (термін, вигаданий у 1960-х рок-музикантом Олександром Градським, його науковий еквівалент – homo sovieticus – у ті самі часи запровадив філософ Олександр Зинов’єв), який запанував у суспільстві. Як писав Іван Дзюба, «виплеканий Сталіним і сталінським ладом… «простой советский человек» мав категоричну думку про світ і відчував свою причетність до всього на світі і відповідальність за все на світі… Йому боліла людська кривда, скрізь, тільки своєї він не помічав… Невтолена потреба справедливості й благородні, альтруїстичні, солідаристичні почуття вміло переводилися на «ворожі об’єкти». Схожа ситуація щодо «простої людини» існувала не лише в СРСР. «Тоталітарні режими найрізноріднішого ідеологічного забарвлення неминуче приходять до культивування «простої людини» як оплоту суспільства, як морального і громадянського взірця. Тут вони знаходять свою соціальну санкцію, в цьому їхній демократизм. Водночас «проста людина» є і героїчною – як віддана режимові до самопосвяти: в цьому месіанізм режиму…», - писав Іван Дзюба.

Таким чином, спільна сакральна картина світу, спільне квазірелігійне казання про «богів» (Ленін, Сталін) та «героїв» (Ворошилов, Щорс, Жуков тощо), спільний міфологічний поділ світу на «людей» («своїх») і «не-людей» («імперіалісти», «жидомасони», «бендери») – ось чи не головний чинник, який визначав і визначає сьогодні життя радянської людини. Це – істота, яка є продуктом і носієм одного з варіантів тоталітарного «міфу ХХ століття». Розпад цілісності міфу під дією зовнішніх чинників спричинив болючий дискомфорт для радянської людини і прагнення до повернення звичних усталеностей.

Бути «совком» – це означало мати серйозні вигоди у житті, відносно малу кількість проблем та впевненість у завтрашньому дні. Радянська людина мала усталену, структуровану, чітку й ефективну пояснювальну схему для всього, що існує на білому світі. Ця схема, як і належить міфові, побудована була на граничній опозиції «свого» й «чужого», «білого» й «чорного». Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х схема на раціональному рівні загинула, а на рівні екзистенційно-ментальному у тих, хто не «вилікувався» від радянщини, дала тріщину, перестала працювати, коли на перший план вийшли не осягнуті до цього радянським міфом факти. Але для багатьох людей старі пояснювально-орієнтаційні схеми, прості і зрозумілі, ледь трансформувалися та невдовзі відновили своє функціонування, підживлювані з Кремля та Остапнкіно.

Радянська людина жила у дуже своєрідному часі-просторі. Геть усі радянські календарі зазначали, крім всесвітнього ліку літ, ще й те, який рік триває з часу так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції. Саме ця дата виконувала роль міфологічної «дати заснування світу». Все, що було до неї, вважалося або «злом», «іншим світом» (не випадково радянська статистика оперувала сакраментальним поняттям «у порівнянні з 1913 роком»), або «недоконаним добром» (безліч «прогресивних історичних діячів», які «були обмежені у своєму світогляді», «не змогли», «не зрозуміли»…). Та коли для радянських людей 1917 рік став віддаленим, слабо забарвленим чуттєво, дещо містичним поняттям, то більшого значення набули хронологічно ближчі дати, серед яких особливе місце посіла міфологія, пов’язана із Великою Вітчизняною війною та «народом-переможцем». Цей сегмент радянської міфології дуже показовий. Взяти хоча б те, що часово-просторові межі і змістовна наповненість «Великої Вітчизняної» і «передвоєнного періоду» не збігаються ані з дослідженими історичною наукою фактами реальної історії, ані з елементарною побутовою логікою. Як узгоджується «раптовий напад Німеччини» із щоденною готовністю до ворожого нападу впродовж всієї попередньої радянської історії («загроза з боку капіталістичного оточення»)? Ніяк. Як узгоджується теза, що «у нас було мало танків», з тим, що реально СРСР мав їх у 1941 році вп‘ятеро більше, ніж Німеччина? Теж ніяк. А теза про «перемогу радянського ладу» із у кілька разів більшими втратами Червоної армії, ніж Вермахту? І ніколи героїчні казання не будуть узгоджені із фактами в межах квазірелігійних настанов радянської людини, яка має своє, відмінне від усього іншого світу свято Перемоги: весь світ здолав нацистів 8 травня, радянська людина – 9 травня, хоча – за словами самого Сталіна – акт капітуляції Німеччини підписано восьмого…

Сказаним не вичерпується, звичайно, сутність міфоутопії-квазірелігії, яка виникла при ствердженні тоталітаризму епохи більшовицьких експериментів. Недовершеність націй, які живуть на теренах колишнього СРСР, неусталеність національної державності України й інших ще недавно радянських республік, загальна криза економічної і соціальної сфери можуть знову і знову штовхати народи на шлях «довічного повернення» у світ «оновленої» (скажімо, у вигляді «русского мира») утопії, яка в Росії інкорпорувала в себе й офіційну церкву. Необхідною тут виглядає і своєрідна «компаративістика тоталітаризму» у сенсі порівняння більшовицького і нацистського варіантів тоталітарної квазірелігії. Не в останню чергу тому, що радянський режим у часи Брежнєва та нинішній режим Путіна «творчо запозичили» чимало практичного та ідеологічного інструментарію з арсеналу гітлеризму.

Фото Facebook