Religion.in.ua > Публікації > Хресна хода миру – паломництво вірних чи демонстрація «сили»?

Хресна хода миру – паломництво вірних чи демонстрація «сили»?


19 07 2016
Хресна хода миру – паломництво вірних чи демонстрація «сили»?Хресна хода не може бути «за мир» чи «проти війни», християнин має кровну потребу шукати перш за все миру з Богом і заспокоєння у молитві...

«Пред святою Твоею иконою, Владычице,

молящиися исцелений сподобляются,

веры истинныя познание приемлют

и агарянская нашествия отражают.

Темже и нам, к Тебе припадающим,

грехов оставление испроси,

помыслами благочестия сердца наша просвети,

и к Сыну Твоему молитву вознеси

о спасении душ наших».

Тропар перед іконою Божої Матері Почаївська

Пастирі і паства

Чого тільки не почуєш про Хресну ходу миру, на яку благословив вирушити православних християн із Заходу і Сходу до центру України м. Києва Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій! Це і провокація Патріархії, і спланована спецслужбами Росії «акція», і «хрестовий похід на Київ»… Дехто подейкує, що може то православних під ніж націоналістів навмисно підставляють, щоб потім можна було по російському телебаченню показати «розправу над братами по вірі», яких вже край як потрібно «визволяти».

Хресна хода миру – паломництво вірних чи демонстрація «сили»?

Таку неадекватну реакцію суспільства на Хресну ходу слід було передбачити: вона породжена недовірою до Української Православної Церкви. Їдеш, наприклад, у автобусі повз колону паломників, а в салоні чуєш не захват від мужності віруючих, які кинули виклик нестерпній спеці, і навіть не подив від побаченого, а скоріш за все підозру: «І що вже таке тепер ті москалі знову задумали скоїти?». Для багатьох наших співвітчизників стало майже звичним явищем перекривання поліцією руху на головних вулицях міст і сіл держави для того, аби пройшла процесія православних із скаргами і заявами на адресу владних структур. От і тепер ніби по інерції зі всіх усюд чуєш: «Ну чого їм ще треба тим православним, хто тепер вже їх «притісняє»? Ніяк не можуть поділити Церкву між собою».

Звістка ж про Всеукраїнську ходу миру пролунала, як грім серед ясного неба, за якихось два тижні до її початку. В Україні війна вже декілька років точиться, а тут раптом опам’яталися. Таке враження, як буцім якийсь циркуляр надійшов в Митрополію: «Рушити в путь будь-якою ціною!». От і людей мало зібралося: хтось не спланував відпустку, не зміг надовго покинути господарство, бо ж зараз гаряча пора жнив, а ще більше вірян якось засмутилися і знаходяться в розгубленості: «Ми готові піти, але ж заради чого?».

Офіційна церковна та світська риторика називає це Хресною ходою, яка об’єднує державу, а Церкву іменують «силою, що єднає всіх  людей нашої країни». Виходить, Хресний хід то якась демонстрація тієї «сили»? В підписаному Митрополитом Онуфрієм «Зверненні» чітко проглядається якась радянська пропаганда, на кшталт «Май. Труд. Мир», і, відповідно, хресна хода сприймається як якась акція протесту проти війни, а Церква як гарант миру і політичної стабільності країни. Той самий «мир» в Україні кожен по-своєму розуміє: хто як «покаяння» перед старшою сестрою Росією, хто як «боротись до кінця за Україну». Але хресна хода не може бути «за мир» чи «проти війни», християнин має кровну потребу шукати перш за все миру з Богом і заспокоєння у молитві: «Мир Свій вам даю! Я даю вам не так, як дає світ. Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Ін 14,27).

Не дивлячись на інтерпретації цієї події навіть з боку офіційних представників УПЦ, реально паломники нічого і нікому не прагнуть довести, ніякої єдності країни не пропагують. Хто ходив сам, той прекрасно розуміє, що всі душевні і тілесні сили в паломництві людина витрачає на молитву, аби Господь поміг хоча б ще один крок по білому світу ступити. Я не беру, звичайно, до уваги тих «паломників», які їздять від міста до міста на авто і бадьоро демонструють в інтерв’ю свою православну свідомість і патріотичну налаштованість.

Вражає ретельна підготовка хресної ходи. Автобусами підвозять людей до місця, де паломники зупиняються, потім ті, кого привезли, йдуть цілий день і їх назад розвозять по домівках. Широка реклама по радіо і телебаченню, постійні репортажі і навіть кінохроніка цієї події абсолютно несумісна з елементарною скромністю, я вже промовчу про якесь християнське смирення: «А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. По правді кажу вам: вони мають уже нагороду свою!» (Мф 6,2).

Така організація заходу скоріш нагадує облаштування виступів Патріарха на Червоній площі в Москві, куди масово звозять студентів та школярів, щоб уважно слухали церковного генсека, а потім переповіли, що ж саме він говорив, аби отримати хорошу оцінку. За часів «понтифікату» Патріарха Кирила можна вивести вже нову церковну «традицію» – православні масовки. Така форма хресної ходи виглядає натягнутою і штучною, крім того вона не виражає суті цієї церковної аскетичної традиції. Без закваски смирення вона породжує якийсь нездоровий дух: «Православний – то звучить гордо!».

В «Зверненні» Блаженнішого Онуфрія наголошується, що «об’єднавча сила молитви вірян, яка творила чудеса», може сьогодні змінити ситуацію в країні. Святий Патріарх Тіхон Московський під час революції 1917 року залучав народ вийти на хресний хід, в якому сам особисто закликав до всенародної молитви та покаяння, а не до збереження єдності Російської імперії, він просив покласти всю надію на милість Праведного Бога, який по гріхах наших попустив війну і розруху, а не боротися «за мир». «Православні, у вас високе покликання і величезна відповідальність перед Богом. Але, на наш сором, ми заплямили торжество Церкви Христової своїми тяжкими гріхами. Ми самі творці тієї нечуваної скорботи, котру зараз переживаємо… І не якісь обставини, що від нас не залежать, слугують тому причиною, а безодня нашого духовного падіння».

Нинішні пастирі в проповідях, навпаки, заохочують до активної боротьби не зі своїми гріхами, а за свої права. Припрошують тих, хто не може йти до Києва пішки, принаймні приїхати на Володимирську гірку і показати, що ми єдині, що разом ми сила. Всі як один повторюють першоджерело. А Патріарх Кирило, говорячи про прп. Сергія, в день, коли Церква святкує його пам'ять, ні про смирення, ні про безмежну любов святого, яку він до кожної пораненої гріхом людини мав, сказав, що виявляється «такого роду вчинки, є проявом людської сили».

Для чого і кому потрібно кидати цей виклик? Так можуть накручувати людей депутати, що борються за кількість голосів на виборах. Не можна так прагматично користуватись святинями нашого краю та людьми, які довіряють Православній Церкві, створювати якусь синтетичну духовну діяльність, направлену на розвиток православ’я, відриваючи людей від рала, батогом «увещаній» гнати у Хресну ходу. Повністю підтримую владику Антонія Хмельницького, який пожалів людей і лояльно поставився до позиції своєї пастви не брати участь у цьому черговому піарі, організованому Патріархією і реалізованому Київською Митрополією.

Як на мене, то та ситуація, яка склалася навколо Хресної ходи миру, демонструє печальну картину віддаленості пастирів від своєї пастви в нашій Церкві, якесь байдуже ставлення до того, що дійсно лежить на душі в народу. Хіба так звертаються до людей з проханнями: «А тому, з Нашого благословення, єпархіями Української Православної Церкви пройде Всеукраїнський хресний хід». Не будь ласка, не прошу, як маєте змогу, а «йдемо» і крапка… Так може говорити начальник, який наказує і ставить перед фактом, а не пастир, який смиренно просить щиро помолитись за нашу спільну біду.

Організатори не могли не знати, що в такий напружений час без конфліктів не обійдеться. І штовхнули людей в обійми тих, хто по слову апостола «шукає приводу». Так роблять безчесні люди і лукаві дипломати – зіштовхують людей одне з одним і спостерігають, а чим же все це скінчиться, а потім прораховують, а що я з того буду мати. І особливо красномовно про це свідчить той простий факт, що жоден з архіпастирів не очолює цю Хресну ходу. Боюсь, що якщо генерали таким чином далі будуть командувати, то можуть залишитись без солдат.

Паломництво крізь віки

Я вірю в єдину для мене істинну суть цього Хресного ходу – попри всі дипломатичні спекуляції Патріархії, офіційні прес-конференції, які проводить Митрополія на тему «Хресної ходи миру», людей у паломництво благословляє Бог. Як показує практичний досвід багатьох поколінь християн, які щороку ходять на прощу, без Його допомоги не зможе людина пройти навіть декілька кілометрів дороги.

Перший Паломник в історії Церкви то Сам Господь, Який Своїми ногами по землі ходив, аби «знайти і спасти те, що загинуло». Якби їздив на колісницях, то люди б не встигли навіть звернути на Нього увагу, не те, що за Ним піти. Люди за Христом ходили, тому що в них як не своє тіло хворіло, то за когось душа боліла. Паломницький шлях до Святині прокладений Самим Христом. Він постійно ходив в Єрусалим помолитись, ця дорога не була гладкою, і він не мав на меті примирити апостолів та фарисеїв, галілеян та іудеїв між собою. Тоді так само відбувались війни і політичні конфлікти, але знайдіть в Євангелії хоч один заклик Христа до їх врегулювання?

В минулому люди ходили хресним ходом, незважаючи ні на неймовірну спеку, ні на ворожі кулі, з молитвою, щоб Господь дощ послав, щоб куля обійшла стороною рідню. Як не буде врожаю, то люди загинуть, а як і вродить пшениця, а війна чоловіків з дому позабирає, то нікому буде на полі працювати. Благочестиві християнки, які нині вже й до церкви ходити не можуть, розповідали мені, як в часи війни вони сотнями ходили до Почаївської лаври. Перебігали лінію фронту з визволеної частини України на окуповану під постійними обстрілами і небезпекою нальоту авіації, направленої на великі скупчення людей.

Людьми рухала надія на Бога, що Він поверне їх рідних додому хоча б живими, а може, ще й здоровими. А чим ще може озброїтись беззахисна перед стихією війни людина, як не молитвою? Нам, сучасникам, які впевнені, що булки в супермаркеті ростуть, а в армії служать наймані солдати, яких бронежилети надійніше захищають, ніж Покров Божої Матері, така «крайність» не зовсім зрозуміла і, можливо, здається фанатизмом. Душа молиться про те, чим серце болить, і Господь саме таку молитву благословляє і саме ця молитва зігріває її від холоду байдужості і скептицизму, дає надію на вихід з безвихідних ситуацій.

Паломництва до Святинь, в які люди від віку на нашій землі ходили, то не обов’язкова церковна постанова, як, наприклад, в мусульман хадж, а така душевна потреба людини, яку Церква просто благословляє. Коли душа молитви просить, то й до Єрусалиму не далеко йти. Такі мандрівники споконвіку називались у нас паломниками, по-слов’янськи «пальмовниками», бо з Святої Землі приносили гіллячки з тих самих пальм, під якими Господь по землі ходив, ховався від спеки.

Хоча й історична ситуація на сьогодні змінилась, але суть хресної ходи чи паломництва залишилась та ж сама. Церковна традиція молитовного переживання всенародної скорботи осмислюється святими отцями як Боже попущення за наші гріхи. Тому в народі такі подорожі ще називались прощею, це слово походить від вислову «просити прощення». На прощу йшли не будь куди, а в великі лаври чи монастирі, в яких можна посповідатись і причаститись, приложитись до святих мощей чи чудотворної ікони. Паломництво - то по суті своїй особлива підготовка до причастя. Людина очищає свою душу, налаштовує своє серце, аби добре висповідавшись і причастившись, принести до домівки Христа в своєму серці.

З Кам’янець-Подільського кожного року ходять люди в паломницьку подорож до Почаєва. Виходить тисяч п’ять, а доходить більше десяти. І ніхто їх спеціально не збирає, священиків не зобов’язує повідомляти по храмах про намічену акцію, ніякої зразкової організації зовсім немає. На офіційному сайті УПЦ ніколи не зустрічав повідомлень з запрошеннями в цю щорічну благодатну подорож. І слава Богу, що в Москві ще цього не відзняли на камери для демонстрації «єдінства». Люди цілий рік цього паломництва з нетерпінням чекають, бо пам’ятають ту радість, яка огортає душу, коли береш участь у цьому таїнстві щирої народної соборної молитви. Людей у паломництво збирає Божа благодать, і як тільки таки зважуєшся і переступаєш поріг дому, вона людині у всьому допомагає. Ти ще не дійшов до лаври, а святиня вже у серці поселяється. Є в цьому глибина, є смисл, є радість, про яку нам, християнам, потрібно в першу чергу розповісти, і нею душі ближніх обігріти.

Паломництво - то не прогулянка з метою себе показати і на людей подивитись, а серйозний молитовний подвиг, який допомагає кожному, хто на нього зважився, нести свій хрест по життю. До справжнього паломництва необхідна тривала молитовна підготовка. При першому ж проблиску такого бажання з’явиться тисяча приводів не йти, бо в цьому немає «нікого практичного зиску», лиш людей у декількох областях будеш смішити. А дійти ще важче ніж вийти. Коли вилізе перший мозоль, починаєш себе жаліти навіть більше, ніж матір кохане немовля: «Не муч так себе, краще відпочинь, побережи здоров’я, бо ж так дорого нині лікуватись».

На ідеї «русского міра» чи будь-якій іншій ідеології довго не протягнеш. Після першого ж дводенного дощу людина задається питанням, і «для чого воно мені треба», а після спеки, від якої не тільки гума на підошвах від розпеченого асфальту плавиться, а й мозок, «подвижники ідеї» бігом додому повертаються. А тим, хто залишається, головне — їх в цьому ні словом, ні поглядом не докоряти. У кожного свій відрізок нашого спільного шляху, його довжина вимірюється можливостями людини. В Церкві немає лідерів чи благочестивіших, фізично підготовлених пілігримів, в яких більше шансів дістатися до Царства Небесного: «Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!» (Мф 23,11).

А що ж думають люди?


В першу чергу варто сказати про те, що відчувають і думають люди, які у цій Хресній ході, незважаючи ні на що, моляться, переживають цю дорогу як свою долю, яка невіддільна від долі нашої Церкви, нашої держави. Чому вони йдуть, чому не звертаються до Бога вдома на літургії, чи в хаті перед іконами, для чого дратувати водіїв на дорогах?

Паломників Хресної ходи миру супроводжують в дорозі чудотворні ікони Почаївська та Святогірська. Якщо велика благодать йти до святині зі своїми сердечними проханнями, то скільки ж більша нести її на своїх плечах, або йти поряд з чудотворною іконою. Часом цілу ніч простоюєш в Почаєві, аби приложитися до чудотворного образу, а тут ікона сама до нас завітала.

Світле почуття від такої близької присутності святині залишиться в пам’яті на все життя і в темні часи буде пробуджувати надію, якої так не вистачає сучасним людям у розкресленому по бізнес-плану житті. Ось зустрічаю в храмі бабуню, що ходить за допомогою милиць. А вона, ото дивина, без тих палиць на службі стоїть. «А що ся стало, — питаю, — Ви що, з мертвих повстали?». «Я по нашій області ікону Божої Матері провела, — відповіла вона, — без Божої допомоги не змогла б, так ноги болять, що й не питайте. Хоч пару днів про ту болячку не думала, і то слава Богу». Через деякий час всі забудуть про цю ходу, і про Патріарха, а вона буде про тих пройдених нею10 км все життя пам’ятати.

У всіх нас є діти, робота, велика родина, майбутнє якої залежить не тільки від того, чи буде мир на Україні, але й від тисяч інших різних причин. А що здатна зробити людина, яка за великим рахунком нічого не може? А хіба вона не має права сама з щирою вірою в Бога піти й помолитись за те, що їй болить? В паломництві людина проживає все своє життя за якихось декілька тижнів постійної ходи та молитви.

Ось по дорозі запитуєш в однієї бабуні: «Ви не боїтеся в поважному віці у таку далеку путь вийти?». «А хіба в мене є ще вихід, синку, донька в лікарні, а на пенсію сьогодні не налікуєшся. Ось поряд з Матір’ю Божою пройдусь, попрохаю в Неї допомоги, бо ні в кого більше просити». Поряд йдуть дві скромно одягнені дівчини: «А що ж вас спонукало так далеко від дому йти?». «Та мама онкохвора, прошу в Матері Божої допомоги пережити її смерть, чи може, сподіваюсь, станеться чудо. Але я тільки до кінця Рівненської області дійду, далі мушу вертатись до матері». «А я, — додала друга, — от вже 30, а заміж все не можу вийти, може Матір Божа когось мені пошле?»… Скільки всього в душі перекипає в цій дорозі і в тих, хто йде, і хто супроводжує!

З Почаївської і Святогірської лавр паломників проводжали багато монахів, які потім сказали: «Не монашеське то діло йти в мір, на зустріч соблазнам» і повертались назад. Єпископи зустрічали святині на кордонах своїх єпархій і служили всенародні молебні, а потім так само повертались до своїх єпархій. Не дивлячись на велику напругу в суспільстві, пов’язану з цією ходою, це дійсно, урочисті моменти в житті нашої Церкви. В кожній області по дорозі приєднувалися, а потім розходились по своїх парафіях десятки батюшок з паствою, які прибували за розпорядженням архієреїв. Хоч і як послух, але ж все-таки вони сюди прийшли і зустрілися зі своєю паствою в щирій молитві за своїх матушок і діток, яких якось потрібно прокормити за мізерну зарплату священика.

В містечках і селах, які зустрічали паломників, відбувався емоційний і духовний підйом. Голови сільських, районних і обласних рад особисто вітали паломників, люди прикладались до святинь, до яких, може, так би і не знайшли часу вибратись. Наші провінційні західноукраїнські містечка буквально оживали, то була подія номер один за останній час. Не розумію, про яку «міжконфесійну ворожнечу на мирних територіях» говорив Блаженніший у своєму Зверненні до вірян. Християни, які ходять у храми УПЦ КП, разом зі всіма приходили прикладатись до ікон. Ніхто їх не відганяв, зрадниками Христа не обзивав, а вони нікого запроданцями Москви у відповідь не величали. Під Острогом до Почаївської ікони приложилась ціла зграя взагалі нехрещених людей.

Основний склад паломників зовсім невеличкий. Напевно, вже біля Києва назбирається більше людей, щоб піднесено пройти столицею, а поки що йдуть кілька сотень піших подвижників, яких зі всією душею проводжають дійсно тисячі. За Христом йшло теж постійно дванадцять, а проводжали так само тисячі. Цих кілька сотень - то мале стадо, серце нашої Церкви, її обличчя, в них очі горять відблиском того вогню щирої віри, що в серці палає. Навряд чи вдасться УПЦ продемонструвати, що нас багато, що ми сила.

Наша міць не в кількості і не в якості, а у Христі, який є повнота великого в малому. Ті люди, що йдуть супроти мільйонів українців, які за цим байдуже спостерігають, то крапля в морі, але то краплина дорогоцінної вологи, яка може врятувати нашу Церкву і нашу країну від внутрішнього розтління.

Одним словом…

Воістину є ті, хто щиро молиться за мир в Україні, і правда, що є ті, хто на цьому намагається заробити собі політичні дивіденди. Але не можна не бачити за цією правдою Істини.

Денис Таргонський

Фото church.ua






Повернутися назад