Religion.in.ua > Публікації > Пастухи Різдва

Пастухи Різдва


5 01 2017
Пастухи РіздваКоли є таке на світі місце, де тебе ніхто особливо не чекає, але якщо прийдеш, то завжди раді будуть бачити, воно стає тихим прихистком на життєвому шляху...
Коли народжувався Спаситель на землі, першими до Йосипа з Марією завітали пастухи. Їм про цю подію сповістив ангел. Багато хто із зацікавлених і незацікавлених осіб, що жили у той час, були добре проінформовані про народження Месії з інших джерел. Про це звіщали пророки, говорили політики, прогнозували історики та провідні соціальні діячі. Але чекали не того, не там, не так, і в результаті відвідати Всевишнє Немовля в перші дні Його земного життя прийшли тільки пастушки. Лиш через два роки до Ісуса вже в Назарет завітали Волхви: «І, ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір'ю» (Мф 2,11).
Пастухи Різдва

Чому ж саме цих неосвічених і злиденних простаків небесний служитель вирішив першими привести до ясел Богомладенця? Навряд чи на те йому була особлива вказівка від Бога. Хіба ж не хотів Отець Небесний поділитися зі всім світом Своєю Вітцівською радістю, явленою в Предвічному Сині!

«В мене народився син, - зателефонував якось один мій хороший товариш, - я цілий день усім про це повідомляю. Так хочеться комусь розповісти про те, що зі мною зараз відбувається! Всі чимось зайняті і кудись поспішають, так що нікому й ніколи зі мною посидіти. Приїзди до мене, я приберіг для цієї нагоди своє найкраще вино».

Признаюсь відверто, мені теж тоді було «ніколи», але я лиш пізніше зрозумів, що це неправда. Якісь невідкладні справи в таких випадках найчастіше слугують благочестивими відмовками. Посилання на нестерпну втому і головний біль стають справедливим приводом, аби оминути стороною людину, як якусь перешкоду на своєму шляху.

Історія Різдва то якась схожа розповідь про тиху скорботу дуже одинокого Бога, Якому практично ні з ким було на землі поділитися Своєю дуже людяною радістю: «Один чоловік спорядив був велику вечерю, і запросив багатьох. І послав він свого раба часу вечері сказати запрошеним: Ідіть, бо вже все наготовано. І зараз усі почали відмовлятися. Перший сказав йому: Поле купив я, і маю потребу піти та оглянути його. Прошу тебе, вибач мені! А другий сказав: Я купив собі п'ять пар волів, і йду спробувати їх. Прошу тебе, вибач мені! І знов інший сказав: Одружився ось я, і через те я не можу прибути. І вернувся той раб і панові своєму про все розповів. Розгнівавсь господар тоді, та й сказав до свого раба: Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих» (Лк 14, 16-21).


Небесні вісники воліли б розголосити по всіх усюдах про Різдво Христове, але не могли. Вони співали свою небесну коляду для всього світу, але майже ніхто їх не чув, всі кудись бігли по своїх щоденних справах, або бродили нічними вулицями в пошуках яскравих вражень.

Коли людина зосереджена лише на собі, живе тільки своїми власними переживаннями, вона ні про що конкретне не міркує, нікого і нічого навколо не помічаючи. Якщо немає практичного предмету для роздумів, який знаходиться поза межами її істоти, людина виїдає свою душу до гострої болі, як язва шлунок. Вона займається нічим і виснажливішої роботизни ніж ця на світі нема. Здається, про щось думаєш, так, що аж палахкотить голова, але від того розумування одні зітхання а плодів нема. Дляєшся безцільно туди сюди і не на небі і не по землі, просто, щоб не стояти на місці. Перед людьми то так виглядає, неначе стрімголов летиш по невідкладним справам.

Звичайно ж, неможливо, перебуваючи в такій агонії, чомусь радіти, когось почути, відчути втіху від простих речей. Навіть народження дитини не зворушує таку душу. Вона сприймає цю вість як нав’язливу новину і сигнал про появу додаткових проблем. Вона так сильно втомлюється від життя тілом, душею і духом, що ніколи й ні на що не вистачає часу, немає сил і все обридає вщент: «Про яке Різдво ви говорите, і так часу немає, а тут ще ці свята і треба ще кудись іти у гості. Без того всі набридли вже до скону, так хочеться відпочити від людей і посидіти вдома». «Ніневітяни стануть на суд із цим родом, і осудять його, вони бо покаялися через Йонину проповідь. А тут ото Більший, ніж Йона» (Мф 12, 41).

Євангеліє не акцентує увагу на тому, що пастухи належали до якогось нижчого класу, і тому для них Бог був ближчим, ніж до всіх інших. Євангеліє описує той душевний устрій, який люб’язний для Бога, природній для людей, доступний для ангелів.

Ангели, як діти, вони вміють радіти, або плакати разом з людьми. Складність розбещеної людської натури поза межами розуміння цих простих створінь. Людина здебільшого не відчуває ні висоти радості, ні глибини горя, – приємне або неприємне – ось де для неї критерій доброго і злого. Одні лиш пастухи «вбогі, і каліки, і сліпі, і криві» змогли почути небесну звістку про Різдво. Напевно це тому, що неприємностей в них завжди вистачало, але це не заважало їм радіти життю: «Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив» (Мф 11, 25).

Невибагливі трударі радо відгукнулись на запрошення Боже і завітали в гості до Святої Родини, аби розділити скромну трапезу сімейного торжества. Життя звичайних людей було одноманітне і просте, воно мало чіткий ритм, що задає сонце, з яким вставали для напруженої праці і з яким лягали спочивати. Пастушки любили те, чим займались, тому й гнівались і дратувались, можливо, навіть бились з крадіями своїх овець, просили у Всевишнього, щоб захистив їх отару від того лиха, яке вони самі не зможуть від нього відвести.

Людина молиться за те, що дороге для її серця. Таким чином далекий і Всевишній Господь стає дуже близьким до душі Богом. Чужинець, що витерпів з вами «тягар дня та спекоту» (Мф 20, 12) стає вашим ближнім. В щирій праці люди зустрічаються одне з одним, знаходять відраду та відпочинок в простому спілкуванні. Щира розмова відволікає від фізичної втоми і душевного сум’яття: «Боже, як добре, що Ти дарував мені можливість бути чимось зайнятим. А хіба може бути більша втіха, ніж про це з людьми поговорити!». Ось і вся мудрувата теологія Христових пастухів.

Наше життя проходить від зустрічі до зустрічі із близькими людьми, і так аж до стрітення з Богом у вічності. Коли живеш із відчуттям, що комусь небайдуже те, про що постійно міркуєш, те, що душу зачепило, те, що для тебе важливе, то легко зносити будь-які труднощі. Коли є таке на світі місце, де тебе ніхто особливо не чекає, але якщо прийдеш, то завжди раді будуть бачити, воно стає тихим прихистком на життєвому шляху. Вифлиємська печера, стала рідним домом для Йосипа, Марії і для декількох пастушків.

Люди все життя будують і прикрашають свій дім, як місце зустрічі і душевного спочинку споріднених душ. Іншими словами, споруджують рай на землі. В цьому вони бачать сенс свого життя – посидіти біля дорогезного каміну в шикарній оселі в оточенні зразкової сім’ї. Але чомусь буває так, що вогонь горить, але не гріє – все в хаті є, а радості немає. І сімейне обійстя перетворюється у вокзал. Туди люди приходять зі своїми думками, які залишаються лежати в серці невисловленими багажами. Здається, сидиш за сімейним столом, а душа десь далеко від тієї будівлі, в якій знаходишся лиш тілом. Бо там лиш дім для людини, де її серце знаходить спочинок в простому і безкорисливому спілкуванні.

Земні батьки небесного Дитяти, як звичайні люди, переживали за своє майбутнє, і цілком природньо, що їм дуже хотілося цим з кимось поділитись.

Радість радістю, але що ж робити далі з Богом, Який у тебе на руках, чим Його годувати, куди з Ним йти? Ніяких спеціальних інструкцій Йосипу з Марією в перші дні земного життя Младенця з цього приводу Господь не дав. Отець Небесний всеціло поклався на людей, на їх розум і сумління, довірив їм Свою плоть і душу. Він надіявся, що люди Людині допоможуть.

Що ж такого путнього можуть сказати богоотцям ці звичайні грубуваті пастухи, яких ангели до вифлиємських ясел привели? Чим вони конкретно можуть допомогти Дитині? Вони не принесли ніяких матеріальних дарів до колиски Младенця. Вони не присягали, як лицарі ордену Серця Господнього, стати на захист невинного Дитяти і здійснювати ратний подвиг в ім’я Небесного Царя.

Звичайні пастухи точно не були в минулому ідеальними громадянами Ізраїлю, а в майбутньому - зразковими християнами. Досконалий та ідеальний Ієгова, Бог книжників і фарисеїв, їм був, по правді говорячи, незрозумілим, далеким і непотрібним.

Хіба такий Бог, Який живе в величному та ідеально чистому Єрусалимському храмі, заплямує Свої пречисті ноги тим брудом, в якому ми живемо? Вони серцем своїм сповідували Того Бога, Який колись допомагав царю Давиду пасти своїх овець. Пастушки прийшли до Нього в гості, аби трішки відпочити, перекинутись одним-другим словом. Вели вони себе просто, природньо, на диво скромно.

Навряд чи вони біля Младенця співали, як ангели «Осанна в вишніх». В Євангелії немає такого пафосу. Напевно, професійні пастирі, добре знаючи ту місцину, давали Родині якісь практичні поради. Адже Святому Сімейству потрібно було безпечно вибратись з переповненого різноманітним людом Вифлиєму. Вони пораділи біля ясел і далі пішли собі по своїх справах. А Йосипу з Марією та Богом потрібно було вже самим жити далі, але з безцінним відчуттям, що не всім байдужі їхні проблеми.

З іншого боку, що могли розповісти про Немовля пастушкам Йосип з Марією? Вони й самі мало що знали про Нього і ще менше щось розуміли про Тайну Його втілення. Та пастухи й не допитувались про високі матерії. Їм просто хотілось побути у радості побожних душ, що зібралися біля колиски з Богом. «Господи, добре бути нам тут!» (Мф 17, 4). Блаженні хвилини перебування людини з Богом такі ж самі бажані і звичайні, як тихий затінок посеред спекоти дня. Як мало людині для щастя потрібно, і водночас надто багато – Господь Вседержитель.

Часом те ж саме відчуваєш, коли потрапляєш на гостини до якоїсь простої і нічим непримітної родини. Здається, розмовляєш ні про що, а душа радіє. Ніякого благочестя тут ніхто не демонструє, але відносини між людьми дуже хочеться запам’ятати і відтворити в своєму житті. Діти тут, як водиться, на голови батькам лізуть, і батьки, як годиться, виводять в сусідню кімнату, аби дати прочухана. Все якось неправильно, не так ідеально, як уявляєш собі щастя, але у всьому тому є істина.

Євангеліє то звичайна сімейна історія чийогось сімейного щастя. Ні Йосип, ні Марія не встигли належним чином підготуватись до народження Дитини. Вони навіть не могли повідомити хоча б найближчу родину про свою радість та про свої проблеми. Їх підтримали практично чужі люди.

Насправді ми не можемо розрадити одне одного, коли душа болить чи серце чомусь радіє. Слова тут зайві. Набагато важливіше просто побути поряд з людиною. Навіть від найближчих своїх родичів часом приховуєш якісь свої думи, що паморокою насовуються з сердечних глибин. Не можна в людей вимагати звіту про те, що відбувається в душі, бо вони й самі того не можуть збагнути.

Людині якось мало просто жити з Богом, це ангельський уділ. Людина завжди шукає іншу людину, тому що може зносити скорботи заради когось і терпіти когось спроможна, перебуваючи у любові.

Як після Свого народження, так і перед Своєю смертю Господь всім Своїм Єством прагнув бути з людьми. Ні, не для того, аби навчити благочестю Своїх грішних чад. Він був такою самою справжньою Людиною, як і істинним Богом і його людська душа потребувала душевного тепла. Він просив хоч п’ять хвилин уваги до Себе в Гефсиманії перед смертю, але улюблені учні Йому її не дали. Не тому, що були такі жорстокі і бездушні, а тому, що були не в змозі прийняти на віру того, що Він переживав перед смертю, чи визнати чесно цю свою неспроможність.

Апостоли не розуміли, чого Він хоче від них, не дивлячись на те, що Він їх так часто про це попереджав, і засмучені позасинали. Ми всі в таких випадках говоримо безсердечно якісь дуже правильні речі: «Ти перебільшуєш, все набагато простіше, ніж ти уявляєш, то все минеться, тобі потрібно заспокоїтись…».

Пастухи, відвідавши безпомічне Немовля, пішли своєю дорогою далі, рибарі покинули Христа Одного на Голгофі, кожен з нас біжить по своїх справах, і живе своїм життям, а Людина як була, так і залишається одною. Діти полишають своїх батьків, а батьки дітей; чоловіки покидають жінок і жінки чоловіків; друзі стають ворогами; найрідніші люди перетворюються в чужих істот, так, що й дивуєшся: і що нас раніше поєднувало? Ми всі зраджені і зраджуємо в великому чи в малому, постійно і однаково … З цього всього складається життя кожної без виключення людини на землі. Але, будучи зрадженим, скривдженим, справедливо залишеним всіма напризволяще, одиноким чи забутим рідними і знайомими, кожен, напевно, говорив якісь подібні слова: «Ви розпорошитесь кожен у власне своє, а Мене ви Самого покинете... Та не Сам Я, бо зо Мною Отець!» (Ін 16, 32).






Повернутися назад