Religion.in.ua > Версія для друку > Рутина, або Примітивна теологія

Добре, коли живеш у світі, сповненому приємних несподіванок. Навіть якщо ними є лише нова книга чи цікава зустріч, оригінальна думка чи подія, яка суттєво впливає на світогляд, корегує його. Та не завжди так буває. Дуже багато людей не мають у своєму житті такої великої розкоші. І це знайоме мені, адже мешкаю у провінції. Знаю – життя багатьох моїх співмешканців у містечку – це прагнення від одного дня до іншого намагатися звести кінці з кінцями, здобути собі на прожиток. Але, думаю, такий стан речей – не тільки у моєму середовищі. Припускаю або навіть – знаю, – те ж саме має місце майже повсюди. Адже у великому місті теж існує певна приреченість тягти свою лямку від однієї відпустки до іншої. Добре, звісно, коли людина знаходить внутрішню спроможність виконувати свою роботу, мотивуючи її внутрішньо у такий спосіб, що навіть певне задоволення отримує. Таке буває. Інші сміються, називають у подібних випадках колег своїх «трудоголіками». Але ж погляньмо, наприклад, на монастир. Адже виконання послуху із молитвою та задоволенням, внутрішнім умиротворінням і смиренням – то звичний стан справ. Однак, – зауважить хтось, – то монастир! Там – особлива атмосфера панує, особливі, так би мовити, «правила»…

Одначе ми теж спроможні, певною мірою, впливати на внутрішнє єство власне, спонукаючи самі ж себе до потреби сприймати той чи інший наявний стан речей у певному ракурсі. Іноді – доволі несподіваному… Знаю кількох людей, які намагаються сполучати свої численні домашні клопоти по господарству із молитвою. Треба сказати – все життя своє вони проводять у постійному труді, коли, як говорять у просторіччі, «нікуди і в гору глянути». Але які світлі очі у них! Які гарні і прості, чисті слова промовляють вустами своїми. І навіть жести руками натрудженими – усе сповнене якоїсь непоказної потойбічності, такої неймовірної утвердженості та неспростовності буттєвої, наче переді мною хтось… із рибалок галілейських. Дивно, чи не так? Несподівана алюзія…

Читав Євангеліє. Мова йшла про засіяні поля, про жнива, про те, як сходить колосся, про жінку, яка місить вдома тісто. Дивовижно. Яке життя оповідає Спаситель Своїми Божественними вустами! Адже це – життя зовсім-зовсім побутове. Це потім з’являться теологи і напишуть наукові трактати. А тут Христос євангельський постає серед люду звичайного із мовою просторічною. Щоправда, потім Він оповідає певні приховані смисли Своїм учням тих притч. Одначе зауважмо – самі ж учні просять цього. Бо теж – не знають тих сенсів прихованих, залюбки слухаючи ті оповіді.

Зрештою, доцільно було би поставити звичайне питання: для чого розповідати щось тим, хто «має вуха і не чує»? Можливо, вже саме слово із вуст Бога – саме слово це дуже багато вартує… У тому сенсі, що воно має адресата – простолюд. І Сам Бог – Він тут зовсім поряд, серед гамірного люду. Розмовляє із ним про речі зрозумілі і Сам стає зрозумілим і наче «своїм»… Чи ж не для цього Він прийшов? Хвора кровоточива жінка підходить до Нього із острахом священним і вірою щирою у зцілення. Вона розуміє, до Кого торкається… Так, певно, і люди навколо – вони знали або ж вважали, що знали… Принаймні, думали, що Він – пророк або ж один із великих чудотворців. А отже – причетний до Святині, до виміру осягнення особливої присутності Божої «тут і тепер». Отже, кожне слово Його – це Одкровення серед буденності життєвої, серед побуту узвичаєного. Адже, зрештою, важливе не те, що говорять а Той, Хто це промовляє вустами Своїми. Бог освячує своєрідно мовою Своєю і роботу рибалки, і навіть фарисея та митника, як це не дивно, і женців, і робітників-найманців, і виноградарів, і жінки-домогосподарки. Який цей добрий Бог! Зовсім не схожий на Того недоступного інтелектуала, що прихований у книжкових фоліантах на полицях теологічних бібліотек…

Напевно, тому Його так люблять люди, незалежно від місця роботи, віку, обставинності, здоров’я, рівня освіченості. Усім у Христа знаходиться місце. Навіть – якщо життя є лише банальною рутиною із погляду такого ж обивателя, що має відійти свого часу, як і кожний із нас – у свій час.

Священик Анатолій Хільченко

Фото gazeta.lviv.ua