Religion.in.ua > Публікації > Глиняне розп'яття

Глиняне розп'яття


28 07 2017
Глиняне розп'яттяПропонована історія є наслідком роздумів із приводу реальної події
«Що таке істина?»

Понтій Пилат (Іоан. 18: 39)

«Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,

Пізній бо час…»

Леся Українка, «Колискова»

Священик поклав Євангеліє на престол і вийшов прочиненими Царськими вратами до своєї нечисленної пастви. Якусь мить мовчав. Потім задумливо опустив голову. Нарешті, окинувши присутніх уважним поглядом, почав говорити: «Сьогодні ми знову вкотре слухали слова нашого Спасителя. Але як мало людей здатні чути ці слова! Погляньте на нинішній світ – люди бачать і переконуються у дієвості іншого закону, аніж того, про який ми знаємо. Зараз більш прийнятною і зрозумілою, популярною серед людей є, так би мовити, какофонія. Це слово грецьке. Воно означає негарне, сумбурне і хаотичне нагромадження звуків.

Життя людини схоже на мелодію, де є початок, розвиток і завершення. Мелодія створюється за певними законами гармонії. Але парадокс її сприйняття полягає у тому, що не треба бути математиком чи іншим фахівцем, аби збагнути красу тієї чи іншої вишуканої музичної композиції. Тобто, є те, що ми відчуваємо інтуїтивно. Є те, що визнається красою не залежно від того, чи є у нас досвід її сприйняття, чи немає. Так і Господь – Він здатен визнавати красу мелодії нашого життя. Однак, зараз у світі панують зовсім інші критерії і какофонія визнається за норму. Світ перевернутий.

Саме тому мені хотілося би закликати присутніх до подвигу віри: докласти усіх зусиль, аби триваючі і фінальні акорди особистої життєвої мелодії кожного з нас були приємними нашому Господу. Адже важливим і значимим є тільки те, що Він визнає красою і гармонією. А що стосується швидкоплинних, людських уподобань – це не несуттєво...».

За годину з лишком відправа скінчилася. Кілька стареньких а разом із ними, ще досить молода на вид, жінка, вийшли із церкви. Вона виглядала засмученою. Люди ішли ґрунтовою дорогою і стиха говорили про буденні, життєві клопоти.

Жінка йшла окремо, ні з ким не розмовляла. До церкви почала іноді ходити зовсім недавно. Раніше якось не доводилося ставити перед собою певні питання. Вірніше, питання були. Однак, не особливо хотілося шукати на них відповіді.

Достатку великого її скромна оселя не мала. Щоб не сказати інакше. Вона неофіційно підробляла бухгалтером у сільському магазинчику. Це давало невеличкий прибуток, а заразом існувала можливість частіше перебувати вдома, доглядати за сином.

Отож, мати підійшла до хвіртки, прочинила її. Пройшла до дверей помешкання доріжкою, викладеною цеглою. Зсередини линув дитячий сміх. Зайшла у коридор, потім у кімнату. Із спаленьки на зустріч до неї вийшла Катя, дівчина років сімнадцяти, ровесниця сина. Вона часто навідувала хлопця, була його справжнім другом.

- Здрастуйте. Я тут зайшла… Це нічого, що ми чаюємо? Трохи похазяйнувала без Вашого дозволу на кухні, - із погано вдаваною веселістю, спитала дівчина у матері.

- Нічого. Гуляйте, Катю. Спасибі, що прийшла, - сказала і поспішила вийти, тихо причинивши за собою двері.

Кілька хвилин панувала тиша, яку раптово розірвали жахливі звуки якоїсь, популярної серед більшості підлітків, пісні. «Як вони це слухають? Можуть годинами сидіти у кімнаті й насолоджуватися цією безглуздістю і гуркотом. Який несмак. Оце і є какофонія! Що вони собі думають?», - міркувала господиня, пораючись на кухні.

Вечоріло. Катя пішла додому кілька годин тому. Після клопотів по господарству мати зайшла до хати. На мить зупинилася біля спаленьки сина. Зрештою, наважилася зайти. У невеличкій кімнатці на ліжкові, застеленому стареньким, вицвілим, покривалом, лежав хлопець. На стіні, над ліжком, прибитий цвяхами килимок, на якому зображені олені, що паслися біля джерела. Поряд із ліжком стояв невеличкий стільчик, а на ньому - розкидані упаковки від пігулок. Синові тепер доводилося ковтати їх пригоршнями. Під стільчиком схована чашка. Вона потрібна тоді, коли душать приступи кашлю.

Схоже, юнак дрімав. Дихав дуже важко. Виразно чути хрипи і легеневе свистіння. Мати підійшла ближче, подивилася на свою дитину. Ледь торкнулася рукою до його волосся. Потім, наче злякалася. Піднесла долоню до свого обличчя, закрила уста і на мить стулила повіки. Наче не хотіла чогось бачити.

***

Минуло кілька днів. На небі у цей час засяяли зорі. Чудова, тиха, пора. Вихідний. Біля сільського клубу, де раніше розташовувалася церква, зібралася молодь. Сьогодні з міста кмітливі підприємці вкотре привезли караоке. Зовсім не дорого кожний із присутніх міг спробувати продемонструвати, досить нечисленній, молодій публіці свій вокальний талант. На вулиці біля клубу стояли парочки, розмовляли, іноді голосно сміялися.

У колишній церкві теж знаходилася група хлопців і дівчат. Вони зібралися біля екрану караоке і слухали, як співають по черзі їхні друзі. Виходило досить незграбно і навіть трохи кумедно. Дуже фальшивили. Абсолютна відсутність почуття гармонії. Хоча їм, напевно, здавалося, що все чудово. Втім, тексти пісень теж не відрізнялися вишуканістю. Адже популярне мистецтво, спів зокрема, має бути простим, не навантажувати смисловими акцентами, а більше – розважати і викликати певні, зрозумілі, емоції, почуття. Минув час. Змінилося кілька виконавців.

На порозі колишнього храму зупинилася ще одна парочка. Це прийшов хворий хлопець із Катею. Вони тримали одне одного за руки. Тепер юнак з’являвся серед однолітків дуже рідко. Хвороба прогресувала. Раніше він відрізнявся значною активністю. Брав участь у спортивних змаганнях і навіть виборював призові місця. Але нині все змінилося.

Кілька приятелів, помітивши його, підійшли і привіталися, потиснувши руку.

- Як справи?

- Усе добре.

Юний співак-любитель біля караоке замовк, опустив мікрофон і подивився на хлопця із Катею. Друзі підвели нечастого відвідувача до екрану. Хтось простягнув йому мікрофон. Дівчина лишилася біля дверей, уважно спостерігаючи за дійством.

«Що хочеш співати?», - спитав дорослий чоловік, який збирав гроші за цю розвагу. «Можна вибрати?», - перепитав хлопець. «Звичайно. Вибір дуже широкий. Колекція останніх найпопулярніших пісень. Найкращі хіти», - усміхнувся продавець.

Юнак вибрав собі із того, що було. Взяв мікрофон. Ввімкнули музику. На екрані з’явилися зображення різноманітних краєвидів разом зі словами тексту пісні. Запанувала тиша. Всі уважно слухали.

І хлопець заспівав. Фальшиво. Як і всі – фальшиво. Голос іноді зривався, час від часу, на якусь мить, переходив у хрипіння. Звичайно ж, лунала пісня про кохання. Банальні слова, банальний смисл. Інших текстів і мелодій-хітів, просто, не існувало для цього селища, для цих людей.

Виконавши кілька куплетів, співак закашлявся. Катя швидко підбігла до нього. Забрала із рук мікрофон і віддала комусь поряд, примовляючи: «Нічого страшного. Все нормально. Ходімо додому…». Нарешті, приступ кашлю минув. Дівчина міцно взяла свого кавалера за руку і вони вийшли. Компанія молодих людей трохи зніяковіла, усі принишкли. Але вже за кілька хвилин повернулися до своєї розваги, до свого свята життя.

Цього ж таки вечора, у невеличкій кімнаті, стіни якої прикрашали різноманітні ікони, біля столика, що на ньому стояла запалена лампада зі спеціальною приставкою зверху для воскурювання фіміаму, із колін підвівся священик. Закрив мініатюрний, оздоблений орнаментом із двома павичами, молитовник. Потім підійшов до музичного програвача і ввімкнув «Східну рапсодію» Олександра Глазунова, у виконанні відомого симфонічного оркестру. Сів на своє ліжко і міцно заплющив очі.

***

Наступного ранку біля дверей храму зупинилося кілька велосипедів. Це приїхали жіночки, аби підготувати все необхідне для служби. За кілька хвилин з’явився їхній батюшка.

«Ось подивіться», - хитаючи головою, промовила одна з них, - «Знову накидали біля храму сміття. Що за молодь! Невже немає їм іншого місця? Покурять, накидають непотребу. Зовсім безбожне покоління», - збираючи упаковки від цигарок і розбиті скельця пляшки з-під пива, проказала старенька. Інша тільки мовчки хитала головою.

«Та ні. Не скажіть», - подумавши, відповів священик, - «У мене інша думка: все ж, відчувають, що це – храм. Ось і йдуть до його порогу. На службу - бояться. Бо це ж – не модно, не стильно, мабуть, для них. Отож, посидять ось тут, на порозі. А може ще й подумають: ось я, Господи, отакий… нікудишній. Можливо, зітхнуть біля храму. І Бог вмінить їм це за молитву. Нічого, що смітять. Хай смітять», - батюшка дістав ключі і почав намагатися відімкнути іржавий замок убогого, пристосованого для відправ, приміщення.

Тут раніше знаходилася школа. Хоча, мабуть, так школа і залишилася. Але інша школа…

Священик пройшов довгим коридором до наступних дверей. Забряжчав ключами, щоб відкрити ще один замок. Потім зупинився, повернувся до стареньких жіночок і промовив: Ну що ми їм скажемо? Як пояснимо? Вони завжди зможуть заперечити. Скажуть, що світ злий. Ним правлять гроші, зиск й інстинкти. Світ перевернутий. Скажуть – те, що я говорю – це неправда. Справа тут зовсім не у словах…, - і він відкрив ще один замок, прочинивши двері порожнього храму.

***

Пройшло кілька днів. Мати зайшла у кімнату сина. Він лежав у ліжкові, вкритий легким, білим покривалом. Дихати йому ставало дедалі важче. На обличчі виступив холодний піт. Навпроти нього, на стіні, знаходилося примітивне, глиняне розп’яття, придбане, напевно, десь на міському базарі. Дешево. Розмальоване багатьма кольорами. Згідно авторського задуму барвистість розпису мала підкреслити високу якість і вишуканість цього мистецького витвору. Однак, вийшло дуже потворно. Зображення Христа більше походило на якогось блазня. Втім, іншого розп’яття хлопець не міг бачити і тому сприймав те, що перед ним, як належне.

- Мій дорогий синочку. Мій ангел Божий, - схлипувала жінка, безпорадно схрестивши на грудях долоні.

- Ні. Не кажи так. Я не ангел, мамо. Я дуже грішний, - ледь чутно прошепотів юнак.

- Дитино моя, - промовила мати, ледь стримуючи сльози, - надінь, будь ласка, хрестика.

Син мовчав.

- Для чого? – нарешті, почувся сиплий голос.

- Хрестик – це дзвіночок для овечки, яка заблукала. Пастир знайде свою овечку, коли почує мелодію цього дзвіночка, - мати простягла у руці, білого кольору, алюмінієвий виріб, недавно придбаний у церкві, - Він тебе знайде, - проказала і замовкла.

- Я не хочу, щоб він мене шукав. Я дуже грішний, - прохрипів хлопець, вдивляючись своїми великими очима на стіну із, кумедно розфарбованим, глиняним розп’яттям.

- Але ж ти… віриш? – з острахом перепитала мати.

Син мовчав. Дихати стало зовсім важко.

«Треба викликати «швидку», - мати набрала номер по мобільному.

***

Пройшло кілька днів. Син лежав, накритий саваном. Він уже не дихав. Поряд сиділа Катя, тримаючи у своїй долоні холодну руку друга. Дуже плакала. Мати стиха підійшла до своєї дитини і поклала на шию тільця алюмінієвий «дзвіночок» із розрізаною мотузочкою. Щоб «там» він міг його одягнути.

Священика не запрошували, бо грошей у жінки не було. Все йшло на дорогі ліки. Звісно, батюшка відправив би службу і так. Але у нас повелося, що ми любимо віддячувати іншим за їхній труд і добро. І коли такої можливості немає – ми від чогось відмовляємося.

Накрапав дощ. Тіло поклали у дешеву труну, оббиту невиразною бурою синтетичною матерією. Тихо поховали. Стіл накрила мати, як належить, щоби перед людьми не осоромитися за пам’ять покійного сина. Щоб ніхто не осудив.

***

Цього ж вечора, напередодні недільного дня, священик стояв перед престолом, у блискучому, старезному облаченні, із якого, коли придивитися, стирчали у різні боки золотисті нитки.

Царські врата відчинені. Вони символізували вхід до Царства Небесного. Кілька жінок виводили свою какофонію, хоча їм здавалося, що їхній спів дуже гармонійний.

Хор проголошував: «Господи, устнє мої отверзеш і уста моя возвістять хвалу Твою!» Так повторювали кілька разів.

Нарешті, священик повернувся до людей, поклонився їм і зачинив Царські врата.

Анатолій Хільченко, священик

Фото tsutsyliv.blogspot.com






Повернутися назад