Історія однієї любові, яка перемогла смерть

Багато років тому в одному селі на храмовому празнику я познайомився з цікавою людиною. Це була звичайна сільська вчителька. Вона викладала світову літературу та українську мову. Її життєва історія залишила в моїй душі глибокий слід. У хвилини відчаю або втрати віри я часто згадую світлий образ цієї жінки. Ось що вона мені розповіла:

«Ми приїхали у це село десь у сімдесяті роки. Чоловік також був учителем, викладав фізику та математику. Ми вірили у світлі ідеали комунізму та самовіддано працювали на ниві соціалістичних перетворень нашої країни. Власних дітей у нас не було. Напевно, тому все своє серце вкладали у виховання школярів. Учні та односельчани за це нас дуже поважали.   

Одним із основних завдань, які ставила перед радянськими педагогами партія, було активне атеїстичне виховання майбутнього покоління. Ми з ентузіазмом взялися за його виконання. 

Було б не педагогічно прямо говорити: «Бога немає, і все ця релігія – то мракобісся». Тому я намагалася висвітлити прекрасні образи людей у російській та світовій літературах і показати, якими ж химерними та примітивними були біблійні сюжети в порівнянні з цим!

Чоловік на своїх заняттях розкривав ті глибини світобудови, до яких змогла дістатися тогочасна наука. Він намагався вибудувати світогляд своїх учнів на твердих матеріалістичних основах. Отже, я розкривала духовну красу людини в культурі, а він проповідував всесилля розуму в науці.

Ми жили своєю роботою і були щасливі у повному розумінні цього слова! В нас була спільна ціль, сили та здоров’я, аби її досягати. Здавалося, що не вистачить життя, аби переробити все заплановане.

Але настали буремні дев’яності роки. СРСР із тріском розвалився і золото життя враз пожухло, наче зів’яле листя. Глибинні перетворення, які розпочалися в країні, знищили наше сімейне щастя в прямому сенсі цього слова. Ми були докорінно радянськими людьми і не могли навіть уявити, що реальність може виявитися інакшою.

В селі відкрили храм. Всі наші учні разом з батьками пішли у церкву святити паску. Це був сильний удар по нашому авторитету. Здавалося, що всі люди з нас сміються.  Чоловік не зміг змиритися із втратою тих цінностей, у які всі ці роки ми свято вірили. Він помер від серцевого нападу. Я залишилася одна-однісінька на цілому світі. Мені здавалося, що навіть улюблені школярі відвернулися від мене.

Родина опинилася вже за кордоном – в далекій російській глибинці. Та й, відверто кажучи, ніхто там на мене не чекав. Їм самим було скрутно. А кому я була потрібна тут – бідна, беззахисна вдова?

Усі ці роки я була впевненою у собі жінкою, бо йшла твердим поступом за своїм чоловіком. Я вважала, що прекрасно розумію життя, бо щиро сповідувала все те, у що він вірив. Про все і про всіх я запитувала в чоловіка, і він завжди давав правильну відповідь.

Мене не так сильно зачепило падіння комуністичного режиму, як втрата дорогої людини. Я мало не зненавиділа ту демократичну Україну саме за це. Коли чоловіка не стало, душу гострим холодом пройняло усвідомлення того факту, що без нього я – ніхто! Для чого тоді жити? Й донині не знаю, як ще на себе рук не наклала. Видно, ангел охоронець відвів.

Я не дала поховати чоловіка з попом. Просто закопала і все. Безсонними ночами мене переслідувало відчуття, що він живий, знаходиться десь поряд і кличе мене. До голови приходили безглузді думки, наче він чогось від мене очікує. Безпідставна надія, яку ці думки збуджували в душі, не давала мені скотитися в прірву відчаю. Серце хапалося за них, як за соломину.

Я дуже хотіла вірити у те, що чоловік, як кажуть примітивні релігійні вірування людей, – живий. Але навіть допустити не могла такої думки. Бо це здавалося неправильним, і все!  Я згорьовано думала: «Що може зробити жива людина для трупа, який розкладеться і щезне?».

Добре, що хоч на роботу ходила в той час, а то думала, що зовсім з’їду з глузду. Тоді я на практиці проходила ті аксіоми матеріалізму, які сповідувала все своє життя. Проте екзамен з атеїзму провалила вщент. І ось як це трапилося.

Нас, сільських педагогів, час від часу посилали до Києва в інститут післядипломної освіти на курси підвищення кваліфікації. У вільний час ми з подругою вирішили прогулятися по Києву. Вона ненароком завела мене в Покровський жіночий монастир.

Я зайшла у храм і остовпіла на місці – декілька молоденьких монашок мили навколішки підлогу. І таке неподобство діялося у ХХ столітті, в столиці України, в самому центрі міста! Я мала несхитний намір побалакати з керівником цієї установи.

Усі пояснення монашок і моєї подруги про те, що це послух і їх ніхто не примушував, до мене не доходили. Все моє, довгими роками накопичене обурення на цю релігію, вся моя образа на такого жорстокого Бога, який знищив усе моє життя, а тепер знущається над тими дівчатками, клекотала в мені вулканом. Я знавісніло дивилася на все це і ледь тримала себе в руках. У цій ситуації було лише два варіанти – або вулкан буде вивергатися з мене тут і тепер, або мене звідси завезуть в лікарню з серцевим нападом.

Дивлячись, до чого воно йде, послушниці монастиря таки завели мене до кабінету «начальства». І я, ні добрий день, ні до побачення, відразу випалила на бідну голову якоїсь старенької монашки цілу киплячу лаву дошкульних слів та емоцій. Лиш на завершення згадала про тих нещасних послушниць: «Як Ви могли таких молодих людей закутати в це чорне лахміття і закрити в чотирьох стінах! У них же все життя ще попереду. Саме цього від них вимагає ваш Бог?».

Вона, мовчки вислухавши мене, відповіла: «Їх ніхто не силує. Ці дівчатка самі сюди прийшли з любові». «З любові, - щосили закричала я, - та що ви можете знати про любов, сидячи тут, в цих чотирьох стінах? Ви взагалі хоч когось у цьому світі любили?».

У відповідь на це монашка мовчки підійшла до мене і, лагідно обійнявши, погладила по голові, як дитину. А я, як те дурненьке дівчисько, розревілася прямо в неї на грудях. Всім мої єством заволодів приступ запізнілого каяття. На цьому вся моя аудієнція й закінчилася. Ось таке у нас, жінок, вибачайте, бабське щастя!

«А ви спробуйте поставити в храмі за чоловіка свічечку, можливо, на душі трішки полегшає», - сказала вона на прощання. Зайшовши до храму, я запалила першу в моєму житті свічечку.

Дійсно, якось посвітліло на душі. Серце обгорнуло таке солодке умиротворення, якого за все своє життя я ще ніколи не відчувала. Не хотілося нічого ні комусь, ні самій собі пояснювати. Я бажала лиш якомога довше побути в цьому блаженному стані. Ніякі думки про те, що мого чоловіка немає, більше ніколи мене не мучили. Відтоді я точно знала, що маю робити.

Приїхавши додому, впала на коліна і розпочала гаряче молитися. Під час молитви розмовляла зі своїм чоловіком і дякувала Богу за цю несподівану зустріч. Моє життя набуло зовсім іншого сенсу. Одного разу мій дорогий приснився і сказав, що він дуже довго перебував у вогняній лаві, яка його пекла від голови до п’ят, але тепер полегшало. Я дуже переживала за нього. За свого життя він був порядною людиною, та добрим чоловіком, хоча й затято сповідував атеїзм. Чим більше молилася за чоловіка, тим більше хотілося комусь зробити щось добре, подати милостиню, замовити сорокоуст… Я жила цим декілька років і витрачала на молитву, поїздки по храмах і монастирях усю свою пенсію та зарплатню. На душі була радість від того, що можу все це робити для нього!

З часом тривога за його посмертну долю взагалі щезла. Коли чоловік приснився востаннє, то дякував за любов і терпіння. Говорив, що відтепер він вже сам буде молитися за мене…».

P.S. Зазвичай, коли якийсь чоловік переповідає щось почуте від жінки, то його розповідь втрачає десь відсотків дев’яносто з того, що справді було почуто – всіляких надважливих подробиць та архінеобхідних описів. Вибачайте за це...

Денис Таргонський

Фото Facebook