«Грузинська карта» під рясою Московського патріарха

Грузинська церква разом з владою фактично стала по одну сторону барикад проти опозиції, незалежних ЗМІ та громадянського суспільства. 

Фото Радіо Свобода

Дмитро Горєвой, релігієзнавець, директор Центру релігійної безпеки

У тепер вже далекому, довоєнному 2019 році, коли Православна церква України отримала Томос про автокефалію, особливо актуальними були дискусії про те, хто визнає нову незалежну українську церкву? Окрім природних союзників Константинопольського патріархату - клубу почесних грецьких церков типу Александрії та реальних мажоритарних інституцій у своїх країнах – Греції та Кіпру, всі дивилися у бік Кавказьких гір. Виглядало очевидним, що народ, який так само постраждав від агресії та  окупації загарбником, проявить свою братню солідарність. 

І дійсно, тоді лунали численні голоси різних грузинських митрополитів на підтримку української церковної незалежності. Проте, коли прийшов час визначатися, патріархія у Тбілісі вирішила «взяти чайну паузу». Митрополит Мангліський Ананія (Джапарідзе) заявив, що Грузинська патріархія розглядатиме українське питання у порядку своєї черги в Диптиху. Нагадаю, що церковний Тбілісі посідає почесне 9 місце - останнє серед православних  патріархатів. Розглядати питання визнання української церковної незалежності у місці в черзі після РПЦ можна аж до Другого Пришестя. 

З часів тієї заяви пройшло вже майже 5 років, Москва встигла напасти на Київ, українські війська - окупувати частину ядерної недодержави - Росії, на Кавказі припинив існувати Нагірний Карабах, а в коридорах Грузинської православної церкви так і не змогли народити рішення по Україні. 

І схоже, найближчим часом його і не народять.

Грузинська Православна Мрія

Ось вже другий рік вулиці сонячного Сакартвело збирають представників активного громадянського суспільства на протести проти спроб правлячої партії «Грузинська мрія» ухвалити закон про іноагентів. Це на скору руку зроблена ксерокопія відповідного російського закону, яка передбачає створення реєстру іноземних агентів - політичних партій, медій та інших громадських організацій, хто отримує більше 20% свого бюджету з-за кордону. 

Ця ініціатива, підсилена активною критикою «лібералізму» та «політики толерантності ЛГБТ», знайшла сприятливий ґрунт у середовищі ГПЦ. І тоді  церква разом з владою фактично стала по одну сторону барикад проти опозиції, незалежних ЗМІ та громадянського суспільства. 

Втім, спроби накласти вето на тематику ЛГБТ є доволі природним прагненням ГПЦ, адже вона відома своїм ультраконсерватизмом. Ця церква однією з перших серед православних вийшла зі складу Всесвітньої Ради церков ще у далекому 1997 році; демонстративно проігнорувала Всеправославний собор на Криті у 2016 році - і все це з антиекуменічних, консервативних причин. 

Всі ці політичні новації просуваються під загальний антизахідний акомпанемент. І це попри ще нещодавній грузинський марафонський забіг у сторону ЄС та НАТО. На перший погляд здається, що церква вирішила «вибити» у влади табу на гендерну політику в обмін на лояльність та політичну підтримку. Адже відомо, що інститут церкви в Грузії має найвищий рівень довіри, а патріарх-католікос Ілія ІІ особисто є головним моральним авторитетом нації з 89% рівнем підтримки. До того ж кожна політична партія намагається заручитися підтримкою церкви та особисто патріарха, а без його благословення взагалі вважається неможливим отримати кредит довіри від виборців. 

Патріарх далекого минулого

Однак слабко віриться, що на старості років, а Ілії ІІ вже 91 рік, він раптом став грати у політичні ігри. Для нього політика - це щось мінливе, швидкоплинне. Він пережив не одну когорту політиків, безліч президентів та генсеків. Щоби осягнути масштаб його політичного досвіду, варто зазначити, що єпископом - тобто, таким собі церковним генералом він став, коли Овальний кабінет у Білому домі займав ще Джон Кеннеді, а став патріархом за часів Джиммі Картера. Ілія сходив на посаду, коли Іран ще був світською державою на чолі з Резою Пахлаві. Просто осягніть масштаб його фігури та кількість подій і процесів, живим свідком яких він побував, вже очолюючи церкву. Тому навряд чи духовний старець, що ледве піднімає руки для благословення, на старості років вирішив пограти у політичні ігри. 

І тут виникає питання, а чи офіційна воля патріархії точно співпадає з волею патріарха і чи це не є грою когось від імені патріарха? Наприклад, його офіційного місцеблюстителя, який з великою долею ймовірності може стати наступним, 81-м католікосом Грузії - Шио (Муджирі)? Він доволі молодий, особливо в порівнянні з Ілією. Вчився у Москві, там же захищав дисертацію та служив парафіяльним священиком. Русофіл та підтримує урядовий законопроект про іноагентів. 

Однак, вочевидь не всі у ГПЦ підтримують ідеї Шио та загалом проросійський курс. Про це може свідчити спроба отруїти патріаршого місцеблюстителя, що мала місце влітку минулого року, якраз після гарячої фази весняних протестів. І тут не варто дивуватися «варварським методам» - фізичне усунення як спосіб зведення рахунків з опонентами у Грузинській церкві іноді реально траплялося в історії ГПЦ.

У 2018 р. розголосу набула «цианідова справа». Протіоєрей Георгій Мамаладзе підозрювався у спробі отруїти секретаря патріарха Ілії, найвпливовішу жінку у всій ГПЦ - Шорену Тетруашвілі. Суд у Тбілісі засудив священика, хоча він виграв справу у ЄСПЛ. Однак він відсидів 7 років з 9 і на початку цього року був достроково звільнений. 

І це не тільки приклади сучасності. Так, наприклад, перший очільник ГПЦ після відновлення її автокефалії – патріарх-католікос Кіріон ІІ був застрелений у 1918 році. Митрополит Кутаїсі Антоній (Гіоргадзе) був отруєний ртуттю. Від насильницької смерті загинули також архімандрит Міріан (Бекаурі) та священник Тимофій (Бакурадзе) у першій половині ХХ століття. 

Пропозиція на трьох

Однак, навіть, якщо не вірити у закулісні політичні інтриги місцеблюстителя, то проросійський дрейф Грузинської держави, а разом з нею і церковного Тбілісі лишається фактом. І тут у таємний вайбер-чат входить її величність Велика Політика. В політичних колах Грузії вже півроку обговорюють таємний план Москви по затягуванню Тбілісі у свою зону впливу. Інструмент - реінтеграції окупованих Абхазії та Південної Осетії, або як кажуть самі грузини - регіонів Сухумі та Цхінвалу. 

Схема наступна. Правляча партія «Грузинська мрія» призупиняє європейський та євроатлантичний шлях, приймає закон про іноагентів для протидії «помаранчевим революціям», як це називають росіяни. А по суті - для паралізації громадянського суспільства і ліберальних реформ. Цементує вертикаль влади та розвертається у бік Москви. Натомість Росія примушує непідконтрольні Тбілісі Абхазію та Осетію створити спільну Конфедеративну державу, завдяки чому, з одного боку, будуть відстояні певні автономії двох регіонів, а з іншого, Тбілісі відновить, бодай формально, свою територіальну цілісність. 

На користь цього свідчить помʼяшення риторики Грузії у бік Росії, відкриття прямого авіасполучення, різка активізації теми повернення окупованих територій, яку «Грузинська мрія» завжди замовчувала. На окупованих територіях теж є зрушення. Росіяни фактично наклали вето на обговорення у політичних колах Цхінвалу теми демаркації кордону з Грузією, а трьом депутатам з Абхазії заборонили вʼїзд до Росії та позбавили російського громадянства за активності повʼязані зі спробами інтеграції Сухумі до Росії. 

Оскільки тема окупованих територій дуже болюча для кожного грузина, то це могло б стати для правлячої партії виграшною стратегією  на парламентських виборах в жовтні цього року, адже станом на зараз «Грузинська мрія» не здатна одноосібно сформувати конституційну більшість. 

Це також дає можливість і Грузинській церкві відновити свій суверенітет над непідконтрольними територіями. У цьому контексті тепер стає зрозумілим, чому московський патріарх Кирил дуже обережний у стосунках з грузинами. Так, він фактично відмовив своєму головному союзникові у Абхазії архімандриту Віссаріону (Апліа) у тому, щоби включити регіон під владу Російської церкви. Кирило, який два роки україно-російської війни творить абсолютну вакханалію у своїй церковній політиці, цілковито зберігає «холодний розум» на кавказькому треку. Чи не тому, що у Володимира Путіна є свій план?

Та й в самих грузинських церквах де-не-де зʼявляються російські символи. Наприклад, у храмі Мангілської та Тетрицкарійської митрополії на стіні зображено великий прапор Росії з поруч маленьким прапорцем Грузії. Це вже спричинило скандал у церкві, адже пересічні грузини не розуміють такої русофілії. 

Звичайно, такий сценарій може здаватися дивним, але 5 років тому ніхто не вірив, що гордіїв вузол Нагірного Карабаху може бути розрублено. Цей урок на Кавказі багато хто вивчив. До того ж свої військові контингенти Москва воліє забирати на війну в Україні, аніж лишати для «захисту» Сухумі чи Цхінвалу. 

Тому і не дивно, що Грузинська церква не поспішає визнавати автокефалію ПЦУ, встає на захист УПЦ, митрополита Павла (Лебедя) з його претензіями на  Києво-Печерську Лавру та й загалом на рівні риторики є дуже компліментарною до Москви, не дивлячись на незаконну присутність російських священиків в Абхазії та Південній Осетії. Якщо «пропозиція на трьох» таки реалізується, то ГПЦ остаточно стане на бік Москви у її протистоянні з Константинопольським патріархом, а ПЦУ прийдеться забути про визнання з боку церковного Тбілісі. Не зважаючи на кров грузинських добровольців, що нині пліч-о-пліч з українцями захищають країну від російської агресії.