Religion.in.ua > Версія для друку > Архімандрит Кирил (Говорун): «Українська держава має стати гоббсіанським Левіафаном, який модерує церковні конфлікти»

Архімандрит Кирил Говорун, доктор філософських наук, кандидат богослов’я, професор університету Лойола-Мерімаунт, професор Стокгольмської школи теології

Джерело ютуб-канал Кирила Говоруна

Дозвольте мені почати з особистої історії. Це був кінець травня цього року, я був в Гренландії. А оскільки це був кінець травня, то там ще були завірюхи. І мій літак з одного містечка в інше було скасовано через таку завірюху, через що я майже не потрапляв на одну нараду, яку організував один європейський інститут для європейських послів в різних африканських країнах. Я долучився до цієї наради онлайн через скасований рейс перед тим, як вилітав з містечка, а потім продовжив вже в іншому містечку в цій самій Гренландії.

Моє перебування на Глобальній Півночі змусило мене поєднати те, про що мене просили доповісти стосовно ситуації в Африці, з тим, що відбувається на Глобальній Півночі. Це були посли європейських країн, які були зацікавлені в тому, щоб дізнатися більше, що робить РПЦ в Африці, тому що ця тема стала частиною глобального безпекового контексту, про який ми говоримо. Це були здебільшого люди, які не звикли взагалі розглядати релігійний чинник як такий, що впливає на політичні чи на безпекові процеси. Для них це була нова тема, як це в Африці працює, і вони були зацікавлені дізнатися більше. А я, доповідаючи про Африку, якраз мав свіжий досвід Гренландії, і я це поєднав з Гренландією. Тому що там відбуваються дуже подібні процеси.

Я зроблю дуже далекий захід. Через глобальне потепління в Гренландії тане лід, а це значить, що звільняються великі площі суші, де знаходять корисні копалини. І це дуже зацікавило Китай, який почав дуже активно просуватися в Гренландії, корумпуючи місцеву владу, яка бореться за незалежність від Данії. В тому числі там були корупційні скандали з урядом Гренландії, який попередньо мав піти в відставку саме через особливі зв'язки з Китаєм. Китай намагається добратися до корисних копалин Гренландії так само, як він намагається добратися до корисних копалин в Африці. Йдеться про новий процес, який в XIX столітті називали Scramble for Africa (колоніальний розподіл — процес розділення африканського континенту на сфери впливу між великими європейськими державами в кінці 19-го і на початку 20-го століття, до Першої світової війни – ред.), тобто, боротьба за африканські ресурси з боку різних колоніальних сил. Це зараз повторюється там, де новими колоніальними силами виступають такі країни як Китай. І є певна спорідненість між тим, що робить Китай в Африці, і між тим, що Китай намагається робити на Глобальній Півночі.

І є ще одна паралель – з тим, що робить Росія і там, і там: фактично одночасно з заснуванням екзархату РПЦ в Африці Російською православною церквою була прийнята доктрина, яка була названа «Русский Север» («Російська Північ»). Це була церковна доктрина, розроблена певними ієрархами в цьому регіоні, і представлена патріарху Кирилу. І Кирил її затвердив як засадничу для політик Російської православної церкви в Арктиці, зокрема, на острові Шпіцберген. І тільки знаходячись в Гренландії, я побачив цю паралель, цю парадигму, яка універсально працює в дуже багатьох точках світу: з одного боку, ми бачимо Китай, який намагається добратися до ресурсів, зазвичай підкуповуючи місцевих чиновників, руйнуючи системи соціального страхування. Якось я був у Намібії і проїжджав повз уранові шахти, які купили китайці. І мені казали, що перше, що китайці зробили – вони скасували всі профспілки. Тобто, комуністична за своєю ідеологією країна перше, що робить – вона скасовує всі інститути соціального страхування, такі як профспілки.

З іншого боку, відбувається змагання між Китаєм і Росією – у той самий спосіб в різних країнах світу. Росія не може запропонувати альтернативи Китаю в плані інвестицій в інфраструктурні проекти, але Росія робить ставку на те, що називається «м'якою силою», використовуючи церкву як фактор, який дозволяє їй конкурувати з Китаєм. І в цьому сенсі Росія і на Глобальному Півдні, і на Глобальній Півночі є конкурентом Китаю. Вони не співпрацюють з Китаєм, а конкурують. І Росія з одного боку пропонує м'яку силу, а з іншого боку використовує різні модифікації найманців типу вагнерівців в тих контекстах, де вона це може зробити. Тобто, йдеться про певну глобальну парадигму, яку інколи не видно. Її інколи не бачать як саме глобальну парадигму, як такий глобальний процес, в який включена і Україна, хоча українцям пояснювати те, що робить Росія в тому числі через свою м'яку силу, мабуть, не треба.

Все одно я думаю, що ми не бачимо деяких речей в цій глобальній парадигмі, яку Росія просуває. Ми не бачимо її в тому числі в Україні, на мою думку. Тому що, наприклад, в нас є певне таке переконання, певний стереотип, що Росія захищає свої структури в Україні. Тобто, вона вважає УПЦ своєю структурою і вона усіляко захищає цю структуру як свій ресурс в Україні. Я думаю, що це трошки хибне уявлення про зацікавленість Росії у використанні м'якої сили, тому що Росія не захищає свою структуру, Росія за її допомогою створює конфлікти. Вона використовує свої структури для того, щоб збільшувати конфліктність в тому чи іншому регіоні. Більш того, важливим інструментом в цьому випадку для Росії є не лише та чи інша релігійна структура, а інструменти, які дозволяють начебто захищати цю структуру. Це, наприклад, інструменти захисту свободи совісті. І в цьому сенсі Росія, порушуючи права людини та свободу совісті в себе, на окупованих територіях – там, де вона є присутньою, використовує ці інструменти там, де вона не є присутньою, для того, щоб збільшувати конфліктогенність і хаос за межами свого впливу. І я думаю, що це насправді відбувається і в Україні.

Я досить довго працював в структурах Російської православної церкви, і трошки знаю їх з середини. Я впевнений, що їх головний інтерес - це не захист УПЦ. В першу чергу, це створення додаткових конфліктів, наскільки це можливо широко. Ми навчилися протистояти Росії в певних її намаганнях створювати ІПСО та конфлікти в Україні, але до певної міри. Тому що якось мірою я бачу також певну синергію – за власним вибором чи неусвідомлену – між певними акторами в Україні і російськими чинниками, російськими агентами в Москві. Яка це може бути синергія? Якраз власне в підсиленні конфліктів ця синергія і може проявлятися. Росія зацікавлена в створені додаткового хаосу в Україні, в тому числі залучаючи релігійний фактор.

В Україні головний внутрішній конфлікт – між двома православними церквами, ПЦУ і УПЦ. Цей конфлікт досить жорсткий, він підсилюється, і він набагато сильніший, ніж він був в 2018 році після отримання Православною церквою України томосу. І якщо в 2018-2019 роках були все-таки сподівання, що буде проходити процес консолідації українського православ'я, зараз, я думаю, цих сподівань на найближчу перспективу в нас не залишилося.

Отже, дві церкви є зараз головним головними акторами конфлікту, і в мене своє пояснення, своя категоризація цього конфлікту. Я їй пояснюю з точки зору своїх ідей про церкву, які я просуваю. Я зокрема розрізняю природу Церкви і структури Церкви. Церковні адміністративні структури - це є певні надбудови над Церквою, які дозволяють Церкві керувати собою. І я вбачаю (це моя абсолютно суб'єктивна точка зору), що обидві ці Церкви по-різному, але в принципі сфокусовані на збереженні або на підсиленні своїх власних адміністративних структур. Для обох церков головна цінність - це власні структури, і кожна церква по-своєму їх зберігає. УПЦ намагається зберегти те, що вона має, Православна церква України намагається примножити те, що вона поки що не має, але хоче мати. При цьому існує ще одна категорія, яка мала б бути важливою для всіх церков - це спільне благо всього українського суспільства і української держави. І інколи виникає дилема між оцим спільним благом, яке важливе для нас (для нас головна мета – це вижити як народ, і це те, що нас в принципі мало б об'єднувати), і іншою ієрархією цінностей, яку демонструють в тому числі наші церкви. Є певна тенденція в обох церквах – це зосередженість на власних структурах, інколи з певним нехтуванням оцього спільного блага, яке передбачає наше спільне виживання.

Яка роль держави в цій ситуації? На дискусії в Кембріджі я запропонував повернутися в розгляді ролі держави до образу, який виник в Європі у зв'язку з дуже давніми подіями - Тридцятилітньої війни. Це війна між протестантами і католиками в першій половині XVІI століття, коли був дуже важкий конфлікт саме на релігійному ґрунті, і який забрав багато життів. Це був конфлікт, який був спричинений в тому числі тим, що різні європейські держави солідаризувалися з тією чи іншою церквою, з тією чи іншою конфесією – хтось протестантами, хтось з католиками. Не завжди там було повне співпадіння інтересів католицьких держав з католицькою церквою, але це був релігійний конфлікт, коли держави підсилювали ті процеси розбрату, які генерувалися самими церквами.

І власне на цьому тлі виник філософський напрямок мислення, артикульований зокрема Гоббсом, про те, що держава має виконувати іншу функцію, ніж солідаризуватися з тими чи іншими сторонами конфлікту – це функція Левіафана. Це біблійний монстр, описаний в псалмах, якого використовував Гоббс. Тобто, це та сила, яка має стояти над конфліктом, не солідаризуючись з якоюсь стороною конфлікту, а навпаки, намагаючись встановити правила гри між акторами конфлікту. І моя ідея, яку я запропонував в Кембриджі, і яку я хотів повторити зараз, полягає в тому, що українська держава має повернутися до класики європейської політичної думки і стати таким гоббсіанським Левіафаном, який модерує конфлікти, який не дозволяє здорову конкуренцію перетворити на війну. Я вважаю, що церкви мають конкурувати між собою – це дуже оздоровлює церкви. Але вони мають конкурувати одна з одною за певними правилами, які має встановлювати держава. І держава як такий Левіафан має в першу чергу виконувати такі функції – це моє таке переконання.

І я хотів би повернутися до того, що я сказав на початку – до політик Росії в релігійному питанні. Глобально вона намагається провокувати конфлікти, вона генерує ці конфлікти. Є дуже популярний стереотип, зокрема на заході, як складаються церковно-державні стосунки в Росії. Що є церква, яка повністю підпорядковується Кремлю, що Кремль повністю зробив ставку на Російську православну церкву, і що є певна нова симфонія між церквою і державою. Ідея про симфонію Російської церкви і російської держави була озвучена насамперед представниками церкви. Є окремі світські коментатори в Росії, які теж говорять про симфонію, але я не впевнений, що саме як симфонію розглядає свої стосунки з Церквою російська держава. Я думаю, що російська держава в стосунках зі своїми релігійними організаціями виступає приблизно в ролі Левіафана. Там немає поки конфлікту, вірніше, ті конфлікти, які раніше були, вони придавлені. Але навіть якщо ми будемо говорити про ситуацію всередині Російської православної Церкви, то якось одностайності у підтримці того чи іншого діяча цієї церкви у держави немає.

Взяти, наприклад, стосунки між Путіним і патріархом Кирилом. Є теж популярний стереотип, що між ними є повна взаємодія і симфонія. Насправді це не зовсім так. Тому що Путін намагається не допустити монополії всередині РПЦ. Тому він робить ставку і на патріарха Кирила, і на митрополита Тихона Шевкунова, який зараз сидить в Криму в анексованій єпархії. І таким чином Путін намагається не допускати монопольних стосунків з кимось всередині навіть РПЦ і виступає в якості арбітра, який стоїть над акторам всередині церкви. І, мабуть, ця політика є виправданою. Можливо, що він себе не описує в рамках Левіафана, але в принципі ця модель дуже до цього підходить. Я до того, що ця модель, на мою думку, може бути корисною і для України. Вона може мінімізувати якраз негативний вплив Російської Федерації на внутрішню безпеку в Україні. Ця модель може сприяти все ж таки консолідації українського суспільства і, на мою думку, вона найбільше відповідає тому спільному благу, яке має бути спільним для кожного українця.

***

Ми проводили конференцію в Швеції про кризи глобального православ'я і запросили священника Александрійського патріархату з Кенії. І він нам розказав дуже цікаві речі, як працює РПЦ в Африці. Йдеться не просто про те, щоб засвідчити свою присутність в Африці і створити певну альтернативу до Александрійського патріархату. Це спрямовано на те, щоб розділити, створити конфлікт в Африці. І конфлікт вже існує: парафії реально розділені. Результатом цього конфлікту, який створює РПЦ в Африці, є те, що багато людей просто залишає церкву і йде в інші юрисдикції. Люди розгублені. І є ще один ефект, який зазвичай є частиною Hard Power, сильної сили – це мілітаризація суспільства і мілітаризація певних верств населення.

Як це працює в Африці, як нам розповів цей доповідач? Особливість африканської політичної культури така, що для людини з релігійною ідентичністю – пастора, єпископа, проповідника, - відкриті будь-які двері. Ті двері, які зачинені для політиків, завжди відчинені для людей в рясі або в колоратці. Навіть посол Росії в якійсь африканській країні не може відчинити всі офісні двері, які відчиняє пастор або священник РПЦ. Тобто, перше: присутність РПЦ в Африці дає додаткові можливості доступу до центрів прийняття рішень, до політичного істеблішменту в тих країнах, де вони присутні. Друге: РПЦ є фактично агітатором за вступ до російської армії. Церковники, які говорять про Росію, про місію Росії, про «справедливу», як вони кажуть, «священну війну» Росії проти України, посилають дуже чіткий меседж африканцям. Африканці говорять: «Якщо священник нам таке говорить, значить, ми їдемо в Росію!». Хтось їде в Росію на навчання, хтось їде в Росію воювати. Той, хто навіть їде в Росію на навчання, в нього забирають паспорти і змушують вступати до лав збройних сил Росії і воювати в Україні. І в цьому моменті РПЦ виступає не як м'яка сила, а як якраз дуже жорстка сила, яка мобілізує людей на війну. Тобто, створюється два таких імпульси, які можна віднести до категорії «жорсткої сили»: це розділення аж до конфліктів, фізичних конфліктів в громадах, всередині громад на місці, і мобілізація ресурсів з африканських країн для війни проти України. Це дуже добре працює, більш того – це працює не лише в Африці.

В мене ще був такий досвід в Індонезії, де дуже подібна ситуація. Зі мною зустрічалися місцеві священники-індонезійці Константинопольського патріархату, які розповідали історію, як працює РПЦ в цій країні. РПЦ в Індонезії дуже потужна, вона підпорядковується митрополиту Сергію Чашину, який сидить в Сінгапурі. От і вони так само, як в Африці, просто підкупають священників. В Азії цих священників називають «рисовими священниками», що вони за «за рис» переходять у московську юрисдикцію. Вона насправді просто квітне в цьому регіоні, і як результат цього ми маємо непальських найманців, які воюють на російській стороні. І взагалі найманців з цього регіону.

***

Динаміка стосунків між церквами і державою впливає на динаміку стосунків між церквами напряму. В тому числі вона впливає на оцю конфліктогенність, про яку ми говоримо. Якби, на мою думку, церкви в Україні в принципі виходили з того імпульсу, який вони отримали під час, наприклад, Революції гідності, під час Майдану, коли вони зрозуміли, що їх партнером може бути не лише держава, яка тоді стала ворогом для українського суспільства, а й українське суспільство, якби цей імпульс зараз продовжувався, я думаю, що в нас було б менше конфліктів. Навіть коли держава не подає сигналів, що «ми готові до симфонічної співпраці з вами», але церкви мають собі в голові, що ця співпраця можлива, і вони на неї сподіваються, - це їх мотивує до відповідних дій, до відповідних політик. Це підсилює конфліктність між церквами.

Якби церкви орієнтувалися на запит суспільства – до речі, це відноситься до обох церков... На мою думку, це головна проблема УПЦ, що вона ігнорує українське суспільство. УПЦ до цього часу бачить в якості свого головного візаві державу. І вона бачить зараз державу як свого ворога, і відповідно себе формує, себе уявляє або переосмислює, перевинаходить в рамках протистояння з українською державою – ігноруючи суспільство. І це, на мою думку, є однією з причин проблем всередині УПЦ. Але це також, мені здається, є частиною тих проблем, які народжуються всередині ПЦУ, що можна вже спостерігати. Це з одного боку риторика, що «ми церква не державна, а державницька», - це правильна риторика, але інша справа, як вона імплементується на практиці, коли церква по факту намагається все ж таки бути державною. Мені здається це теж є частиною проблеми, а не частиною вирішення проблеми.

***

Система сучасних помісних автокефальних церков – це по суті є репліка або екстраполяція політичної моделі Вестфальського миру на церковне тло. І фактично помісні церкви зараз працюють за системою Вестфальського миру, часто не усвідомлюючи цього. Є одна гіпотеза, як це потрапило в православний світ – через посланця Австро-Угорської імперії при російському дворі Жозефа де Местра. Це був такий консервативний політичний діяч, який за гіпотезою приніс ці ідеї Вестфальського миру в православний світ. Мені здається, що насправді Путін хоче зруйнувати цю Вестфальську систему. Ідея Вестфальського миру та, що національні кордони мають бути непорушними – принаймні в Європі. Звичайно, Вестфальський мир передбачав, що в Новому Світі (а Вестфальський мир був прийнятий, коли вже відбулася колонізація більшої частини Нового Світу), держави можуть продовжувати змагатися між собою за колонії. Але принаймні на європейському політичному театрі треба просто закріпити кордони і більше їх не рухати. Путін якраз намагається це зруйнувати. А ми навпаки намагаємося зберегти ці засади, які ідуть коренями справді на початок XVII століття. Тому нам краще не думати про те, що може бути альтернативою Вестфальському миру – бо це може бути дуже погано для нас.