Між літургією і шоу: чого чекати від «музеєфікації» українського сакрального простору

Монополії на лаври не буде ні в кого: УПЦ може забути про свої «золоті часи» панування в пам’ятках, але й ПЦУ може не мріяти про те, що тепер вона повноцінно замінить конкурента. Для музейників лаври – це історико-культурне надбання, яке розраховане в першу чергу на туристів та, можна підозрювати, різні бюджетопоглинаючі проєкти. 

Тетяна Деркач

Починаючи з 2023 року, коли українська влада взяла курс на припинення монополії УПЦ в найбільших святинях України, спалахнула жвава дискусія про те, як мають використовуватись культові споруди. З тих пір держава провела в святині кілька культурних акцій, які викликали неймовірний резонанс.

З-поміж всіх особливо можна виділити дві – військовий молитовний сніданок з нагоди Дня ЗСУ за участі президента і предстоятелів деяких українських церков, та кулінарне шоу відомого шеф-кухаря Євгена Клопотенка в рамках проєкту «Реальна історія» з популяризацією українських сакральних страв. Обидві викликали зливу критики. Сніданок – за те, що на встановлених у Трапезній палаті екранах відображався портрет президента (хоча там були і портрети церковних діячів), кулінарне шоу – тому, що їжа в місці молитви є блюзнірством.

Очікувано, найбільше обурювались представники УПЦ, у яких ще не заросла рана від втрати багаторічної монополії на Лавру. Головне їхнє заперечення заключалось в тому, що храмовий простір має бути тільки для молитви. Мовляв, як тільки УПЦ вигнали з Лаври, то там одразу почався балаган – концерти, виставки та кулінарні шоу. Ті, хто підтримали акції, часто виходили з простого міркування: якщо УПЦ проти, то ми маємо бути за. Власне, сам Клопотенко так прямо і сказав: за часів УПЦ МП я і мріяти не міг про те, щоб влаштувати такі зйомки.

Здається, єдиним заходом в Лаврі, який не став яблуком розбрату і не викликав ідіосинкразії в УПЦ, була панахида за гетьманом Мазепою, проведена в червні 2024 року намісником громади монастиря ПЦУ єпископом Авраамієм.

Насправді, ця справа багатошарова і довгограюча. Це кейс про межі припустимого в українському сакральному просторі в епоху глобальної трансформації українського православ’я і посилення контролю держави за релігійними організаціями. Український сакральний простір опинився в точці перетину інтересів різних акторів, які претендують на його монополізацію і дуже по-різному бачать етику і естетику його наповнення. Те, як впишеться в нову реальність Києво-Печерська лавра, стане дорожньою картою для інших пам’яток, чий користувацький статус оскаржується. Наприклад, це стосується Почаївської лаври, панування УПЦ в якій, судячи з усього, добігає кінця.

Три погляди, що не перетинаються

Як показала практика, всі зацікавлені сторони бачать по-різному стратегію використання (якщо хочете – навіть експлуатації) українських сакральних пам’яток.

Почнемо з УПЦ, яка багато років отримувала з Лаври свої репутаційні та матеріальні дивіденди. Її позиція апелює не до юридичної, а до історичної справедливості: «святині будувались Церквою, і мають належати Церкві». Результати реституції церковного майна не можна переглядати. Той факт, що в радянські часи церковна власність опинилась на балансі держави,  для УПЦ є скоріше тимчасовим явищем, з яким треба покінчити, аби догодити Богові. Зрозуміло, що Церква, якій має бути повернуто культове майно, тут одна – «єдина канонічна», тобто, сама УПЦ. Власне, це один з мотивів нав’язування наративу про «єдину канонічну церкву» та її імітації – засвоєння собі морального права на монопольне користування історичними святинями (тобто, таки про майно). Відповідно, тільки «єдина канонічна» знає, як правильно влаштовувати в лаврах поточне життя. Її цільова аудиторія – власні віруючі (які часто нагадували класичні «темні маси»), роль Лаври – бути цитаделлю «істинної віри», тобто, певним чином таким контркультурним острівцем, на якому час зупинився.

Уявлення УПЦ про «ідеальну Лавру» уособлював митрополит Павло (Лебідь), який створив у святині на перший погляд справжню молитовну атмосферу. Але етика і естетика цієї атмосфери у багатьох викликала багато питань. По-перше, Лавра виглядала осередком фундаменталістського крила, яке орієнтувалось на типову «російську» духовність – старців-імперців, та дотримувалось ізоляціоністської позиції в міжцерковних стосунках. Там вміли давати людям прості відповіді на складні питання, що і забезпечило високу наповнюваність храмів не тільки на свята, але й по буднях. По-друге, «добрий господарник» часто поводився як сквоттер, з  самого початку свого настоятельства підпорядковуючи собі храм за храмом, будівлю за будівлею. Про «велике будівництво» владики Павла на території пам'ятки ЮНЕСКО не чув тільки лінивий або наївний. Подекуди така діяльність нанесла Лаврі багато шкоди. По-третє, навколо Лаври функціонувало багато комерційних структур, далеко не всі з яких є суто церковними проєктами. Окрема фішка – це культ митрополита Онуфрія, «старця-молитовника», перебування якого в Дальніх печерах додатково «освячувало» давній монастир. В результаті Києво-Печерська лавра міцно асоціювалась зі специфічною російськоподібною духовністю, навколо якої було побудовано потужну комерційну інфраструктуру.

Принципова позиція держави і заповідників висловлена директором Кременецько-Почаївського заповідника Василем Ільчишиним: лаври є національними пам’ятками культури і архітектури та святинями, які не можна приватизувати, адже вони належать всьому українському народові, а не конкретній релігійній організації. А отже, можна припустити з дуже великою долею ймовірності, що монополії на лаври не буде ні в кого: УПЦ може забути про свої «золоті часи» панування в пам’ятках, але й ПЦУ може не мріяти про те, що тепер вона повноцінно замінить конкурента. Для музейників лаври – це історико-культурне надбання, яке розраховане в першу чергу на туристів та, можна підозрювати, різні бюджетопоглинаючі проєкти.

Максим Остапенко, гендиректор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» з жовтня 2023 року, має своє уявлення, як має функціонувати пам’ятка. Під час обшуків від був дуже здивований, що не знайшов в монастирських кабінетах ознак типової української ідентичності, як він собі її уявляє: українських прапорів або тризубу. Натомість знайшов чимало артефактів «русского мира» - «російських агіток, реклами сепаратистських священників, кримських єпархій, які перейшли на бік РФ». Він каже: «Наша задача – повернути українські маркери». Але в умовах, що всі українські лаври довше були під російським впливом, аніж українським (та й середньовічна Лавра – це не про українську ідентичність в сучасному її розумінні), важко сказати, як мають виглядати українські маркери в давніх монастирях. Прив’язувати середньовічних святих українського походження до поточного кейсу нацбілдінгу теж треба вміти робити коректно. «Ми маємо на меті не лише популяризувати Лавру як видатний центр християнства Східної Європи, але й показати, що саме завдяки її монахам християнство поширилося до Тихого океану та Китаю», - таку амбітну мету ставить Максим Остапенко. В умовах, коли в лаврі немає монашої громади, це звучить скоріше як тролінг. Однак для реалізації своїх планів заповідник, здається, не потребує церкви взагалі.

На жаль, в цій ситуації найслабша позиція – у ПЦУ, яку прийнято вважати ініціатором розриву стосунків між заповідником і УПЦ. З одного боку, на її стороні моральна правда: національна церква має пріоритет в користуванні національною святинею. Але настоятель громади Києво-Печерського монастиря ПЦУ єпископ Авраамій є одночасно і співробітником музею, а тому загнаний у дуже вузький коридор для маневру. З іншого боку, у ПЦУ немає таких ресурсів, які були у митрополита Павла (Лебедя), щоб вести в Лаврі повноцінну діяльність, а тому вона отримує дозвіл лише час від часу служити в цих стінах. Поточний статус кво очевидно не влаштовує ПЦУ, але заповідник, здається, не готовий дати щось більше. Тим не менш, за замовчуванням, ПЦУ буде завжди буде нести частину репутаційної відповідальності за дії заповідника. Залишається поки констатувати, що чиновники (і політики), дуже насправді далекі від релігії, скористались суспільним запитом на канселінг УПЦ і на благословення ПЦУ прибрали вигідний актив до рук.

Назад до витоків?

Але повернемось до експериментів Клопотенка. Саме цей кейс непогано висвітлює і бачення чиновниками української духовності, і потенційне майбутнє українських святинь.

Повз увагу благочестивої громадськості, збуреної фактом проведення кулінарного шоу під Спасом, пройшло його змістовне наповнення. Автор шоу поставив перед аудиторією задачу - повернути забуті, суто українські кулінарні різдвяні традиції та страви, які начебто мають важливе обрядове значення. І підійшов до справи так ретельно, що потрапив у дохристиянські часи.

Вийшло таке собі язичництво на мінімалках. Наприклад, представлений у програмі обрядовий хліб корочун, за словами Клопотенка, міг бути жертовним підношенням якомусь божеству роду. Та цей бог відомий: «корочун здавна пекли на честь народження Божича Дажбога, сонячного божества у східних слов'ян. Пізніше цим словом стали називати не тільки обрядовий хліб, але й Різдвяну ніч на Галичині, а також в Чехії та Словаччині, а ще – різдвяний піст». А ще на корочуні ворожили, катаючи його по підлозі (власне, Клопотенко його й катав, тільки по столу). Якщо всі різдвяні страви, за задумом учасників шоу, мають повертати глядача до духовних першоджерел, то стрибок у минуле вивився аж занадто квантовим. Чого варта лише одна розповідь про підкидання куті до стелі – ворожіння на добрий чи поганий врожай...

В цю концепцію відродження езотеричних українських традиції дуже органічно вписалась реклама солом’яних павуків, які, як виявилось, є традиційною різдвяною прикрасою. Ідею про те, що це «традиційна прикраса» українців ще з дохристиянських часів, розповсюджують одні й ті самі етнографи (а найчастіше етнографині), які собаку з’їли на пошуках по селах різного езотеричного мотлоху. Задля комерційної привабливості йому надають солідного віку, але при більш уважному вивченні виявляється, що це була достатньо новітня і доволі локальна мода – кінець ХІХ – початок ХХ ст. До Різдва та церкви ці павуки мають такий же стосунок, як пірамідки Гордона – до Долини Царів у Фівах.

Треба визнати: це була геніальна ідея легалізувати езотерику і язичництво в спустошеній Лаврі. Найцікаві, що за словами Євгена Клопотенка, місце та тема передачі були узгоджені з якимись священнослужителями: «Після консультацій зі святими отцями ми вирішили відтворити святковий стіл саме у трапезній палаті — місці, яке історично слугувало обідньою залою для духовенства. Ми лише показували страви, прагнучи дослідити та зберегти нашу культуру», — виправдовувався кухар. З’ясуватити, хто саме консультував Клопотенка, не вдалось. Як би там не було, але ніколи ченцям Лаври не прийшло би в голову вживати обрядову їжу, присвячену язичницьким богам. «Напередодні Різдва я прагну, щоб якомога більше людей дізналося про справжні традиції цього світлого свята». Дякуємо, пане Євгене, ми б так хотіли забути про ці ваші «справжні традиції», але ви їх таки витягнули на світ Божий.

Як би там не було, але цей експеримент подолав навіть розкол між УПЦ та ПЦУ: в обидвох конкуруючих церквах було більше негативних відгуків. Заповідник на критику зреагував типово по-чиновницьки: списав на російське ІПСО і обурився, що ніхто не оцінив той факт, що «у межах події проводилася зйомка соціального проєкту 1+1 “Здійсни мрію”, який втілює мрії дітей загиблих воїнів». До речі, залучення в музейницькі проєкти кейсу реабілітаціх військових – одна з головних його родзинок. Але в цьому контексті прикривати свої епікфейли військовими та їхніми дітьми – не найкращий вибір. Судячи з тональності офіційної реакції заповідника на критику цієї передачі, чиновники не визнали претензій суспільної думки і не збираються робити жодних висновків. Якщо для радянської влади Лавра була лише музеєм, то для нинішніх «відновлювачів української ідентичності», не обтяжених молитовним досвідом, це такий собі церковний аналог вишиванки, етнографічний раритет, набитий такими ж символами української ідентичності, як прапор і герб. В цьому контексті підношення Дажбожичу корочуна – такий же маркер української ідентичності, як і Пересопницьке Євангеліє або Конституція Пилипа Орлика. Що ж, тут є куди розвиватись: езотерично-язицницької етнографії в Україні за бажання можна знайти дуже багато. І в кращих традиціях постправди потім представити ці всі артефакти чимось справжнім, оригінальним, забутим, або – популярний маркетинговий хід! – украденим у нас московитами.

Але таке утилітарне ставлення чиновників від культури до церковних святинь не взялось нізвідки. Подивимось правді в очі: невід’ємною частиною сакрального храмового простору з деяких пір стали такі профанні артефакти як сльозогінний газ та болгарки. На цьому фоні голубці Клопотенка виглядають скоріше як символ примирення, аніж конфлікту, хоча і з язичницьким душком.

Cui prodest?

Але не корочуном єдиним. Навколо Лаври завжди існувало багато комерційних та некомерційних організацій, більшість з яких належала представникам УПЦ, яка користувалась Лаврою. Після розірвання договорів про користування у заповідника почали з’являтись альтернативні спонсори. Під їхню діяльність було придумано проєкт «Духовне відродження культурою», який, зокрема, включає культурно-духовну реабілітацію військових.

В першу чергу мова про благодійний фонд «Антонія і Феодосія Печерських» (код ЄДРПОУ 45654874) зареєстровано 20.06.2024 року. Серед засновників – Розов Денис Леонідович, він же помічник народного депутата від «Слуги народу» Микити Потураєва. Як відомо, саме Потураєв (фігурант СурковLeaks, «точка входу» російського впливу, консультант Олександра Вілкула часів Януковича) є драйвером «обнулення» УПЦ через механізм афіліації з РПЦ, встановлений Законом від 20.08.2024 № 3894-IX «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». На сайті фонду вказано, що його «основною цінністю є відродження та зміцнення національної ідентичності через відновлення історичної справедливості».

Судячи з офіційних релізів, через 2 місяці з моменту створення цей фонд вже уклав меморандум про співпрацю з національним заповідником «Києво-Печерська Лавра» і має в планах реалізацію низки проєктів – інвентаризацію лаврської дендрофлори, духовну підтримку військовослужбовцям-ветеранам російсько-української війни «Духовне відродження культурою», створення каталогу «Скарби Києво-Печерської лаври», видання книг про лаврські скарби та реалізацію продуктів для маломобільних громадян.

Проєкт «Духовне відродження культурою» також спонсорує благодійний фонд «Українська лавра» (код ЄДРПОУ 45097152, створений 02.06.2023 р.), з яким заповідник теж уклав меморандум.

Наразі у заповідника вже багато таких меморандумів, в яких, втім, ніде не прописуються жодні сумми робіт або послуг. Опис видів співпраці при цьому – дуже обтічний. Ось як бачить заповідник свою співпрацю з Управлінням туризму і промоцій КМДА: «розвиток туристичного потенціалу міста Киева, просування позитивного іміджу Нaцioнaльнoгo заповідника «Києво-Печерська лавра» (далі Заповідник), збільшення кількості відвідувачів Заповідника та розвитку масового туризму міста шляхом створення сучасного туристичного продукту, промоції туристичних дестинацій, нових туристичних маршрутів». Інакше кажучи, організація «активного, культурного відпочинку i змістовного дозвілля мешканців та гостей міста Києва». Зрозуміло, що в цьому пакеті – класика бюджетопоглинаючого жанру: «науково-практичні конференції, семінари, круглі столи, тренінги, семінари, бізнес-форуми, ділові зустрічі, круглі столи з представниками посольств, торгово-промислових палат, міжнародних урядових та громадських організацій, бізнес структур».

До речі, шоу Клопотенка, за словами представників Мінкульту, було благодійне – «враховуючи гуманітарну складову» проєкту. Тобто, заради популяризації язичництва Мінкульт не взяв грошей з шоу-менів. Наштовхує на неприємні висновки.

Духовність на обліку 

Якщо повивчати інтерв’ю наших чиновників, то виглядає так, що вони в принципі б не проти перехопити у церков всі типово релігійні проєкти (наприклад, паломницькі тури) і зав’язати все на себе. Наприклад, т.в.о. голови Мінкульту Ростислав Карандєєв фонтанував ідеями про «маршрути пілігримів» на кшталт «Шляху св. Якова» (паломницька дорога до могили апостола Якова в іспанському місті Сантьяго-де-Компостела) з видачею «сертифікатів пілігрима»... В церкві – паломники, у держави – пілігріми. Відчуваєте різницю?

Очевидно, ми маємо звикати до того, що церковні священні артефакти та предмети поклоніння на папері будуть називатись «музейними експонатами». Вперше в історії незалежної України музейники Національно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» взяли на облік мощі, що спочивають в Троїцькому храмі Чернігова – святителя Феодосія, преподобного Лаврентія і Філарета Гумілевського. Поставили на облік – і закрили доступ для віруючих, допоки не вирішать, хто має бути належним користувачем храму (спойлер – вирішувати не поспішають). Як раніше анонсували співробітники Києво-печерського заповідника, також мають бути проінвентаризовані мощі Києво-Печерської лаври.

Сказати, що лексикон музейників при цьому не ріже вухо, було б неправдою. Для них лаври – не більше аніж «спадщина» після покійника, яку радісні  онуки тут же виставили на аукціон. Скориставшись суспільною ситуацією, вони повернули головну святиню країни під свій контроль, але навряд чи вони зможуть заповнити її тими сенсами, для яких вона будувалась з самого початку.