Religion.in.ua > Версія для друку > Наратив і реальність: аналіз природи релігійного міфу

Геннадій Христокін, доктор філософських наук, професор, професор кафедри міжнародних відносин Державного університету «Київський авіаційний інститут»

Джерело ютуб-канал «Софійського братства»

Доброго дня, шановні друзі, колеги, брати і сестри!

Сьогодні дуже важлива зустріч. Я сподіваюся, що ми зможемо як богослови, як віруючі християни, як православні винести важливі уроки для осмислення ситуації для подолання тих міфів, які, на жаль, надзвичайно поширені в українському православ'ї.

Я обрав цю тему не випадково, щоб спробувати заглибитися в осмислення міфу як методологічної та філософської проблеми. Я б хотів глибше показати ситуацію, яка нас всіх супроводжує. Ми постійно бачимо конфлікти, суперечки, дебати, батли, гострі дискусії між православними в соціальних мережах, конфлікти навколо храмів, бачимо як їх подають в мас-медіа. Ми самі приймаємо участь в обговореннях і бачимо, як дискутують православні та їх симпатики. Але ми не до кінця розуміємо, що з нами та іншими відбувається під час цих баталій. Ми в запалі говоримо те, що нам здається вірним, хочемо відповісти опоненту більш влучно і дошкульно, емоційно реагуємо на конфлікт, особливо не думаємо про істину, відстоюємо правду. Тому нам дуже важливо звернути увагу на те, що з нами відбувається в цей момент і що про це говорить філософія та психологія.

Ми маємо спробувати подивитися на ці суперечки не просто з позиції учасника. Кожна сторона має власну правду – власне бачення ситуації. Я пропоную подивитися на ці дискусії, як на конфлікт наративів (дискурсів), як на конфлікт міфів, як на конфлікт поглядів, який проводиться їх носіями.

Типи реального: дійсність та реальність

І розпочати я б хотів з питання, яке постійно піднімається, до якого апелюють сторони. Кожна сторона, кожен учасник, так чи інакше, апелює до реальності і говорить про те, що його погляд відображає реальність. Учасник дискусій впевнений, що так як він бачить церкву, історію церкви, конфліктну ситуацію, сучасність і майбутнє своєї юрисдикції, оце і є насправді реальним баченням подій. І свідомо або не свідомо, обґрунтування всіх позицій виходить саме з посиланням на так звану реальність.

Що таке реальність?

І наскільки можна оперувати цією категорією свідомо й критично? Домовимося, що погляд, при якому людина переконана, що те, як вона бачить події минулого чи теперішнього, і є насправді реальністю, погляд, коли людина вважає, що вона має безпосередні знання про реальність, такий погляд в філософії називається наївним реалізмом. Цей підхід критично досліджений, достатньо серйозно і давно. І філософія, особливо філософія ХХ-ХХІ століть, зайняла критичну (аналітичну) позицію щодо розуміння реальності. Було запропоновано багато різних концептів, пояснень того, що ми можемо вважати реальним. І основний здобуток філософського знання полягає в тому, що реальність для нас не настільки самоочевидна, як ми думаємо. Лише некритичний погляд, достатньо стихійний, емоційний погляд вважає, що реальним є те, що ми бачимо в телевізорі, що ми прочитали в новинах, поговорили з другом, прочитали допис, почули якусь інформацію, свідчення людини, яка перебувала на місці подій. І у нас формується уявлення, що це є реальністю. Насправді реальність не так просто виявити, і нам для цього потрібно проговорити деякі категорії.

З одного боку, можна говорити про дійсність, про фактологічну дійсність, з якою ми постійно стикаємося. Ми бачимо навколо себе події, ситуації, відносини, трагедії. Вони справді є очевидними. З іншого боку, існує інша категорія – реальність. Вона більш складна, тому що передбачає додаткову присутність, крім конкретних подій, які справді відбуваються, певних емоцій, комунікацію, передбачає ціннісний вимір того, хто говорить. Це означає, що ми ніколи не можемо вилучити з нашого погляду на факти оцінки дійсності. З бачення реальності ми не можемо вилучити нас самих, наші уявлення, погляди, історичний контекст. Це неможливо, як свідчить сучасна філософська герменевтика. Тобто, відбуваються чи були раніше події, а ми їх маємо ще розпізнати як факти, і в цьому ми завжди обумовлені. Розуміння того, як впливає контекст, як впливають наші мотивації, оцінки, наша система ідеологій на інтерпретацію дійсності, це дуже важливий момент. І на цьому я спробую зосередитися, про це ми будемо сьогодні говорити.

Насправді, що ми можемо вважати реальністю? Гіпотеза мого виступу наступна, і я спробую її обґрунтувати: реальність – це не лише те, що ми бачимо, це не лише події та ситуації. Реальність не може бути зведеною до фізичної реальності. Коли ми говоримо про реальність, то нам краще говорити про реальності – фізичну, ідеальну, суспільну, внутрішню, уявну. В кожній реальності присутні дуже багато не фізичних і не емпіричних компонентів і вимірів. Ми переважно маємо справу з суспільною реальністю, яка постає не лише як чуттєва, а й як психологічна, історична, політична, моральна, релігійна реальність. Тобто ми, шановні друзі, постійно знаходимося в ситуації багатоманітності реальностей, які утворюють Реальність. Ми маємо це побачити і зрозуміти. Ми не можемо про це забути, коли намагаємося зрозуміти причину конфліктності.

Аналіз релігійної свідомості: проблема подолання когнітивних упереджень

В чому ж особливість релігійної свідомості? Часто представники релігійної свідомості, та й будь-якого іншого світогляду, теж підпадають під вплив наївного реалізму. Їм здається, що їхня віра, погляд конфесії, твердження традиції, позиція авторитетів, якими освячують істинність церкви, і є справжньою реальністю. Що це означає? Ми маємо врахувати, що коли ми говоримо про релігійну реальність, мова йде не просто про очевидні факти, перед нами особлива складна реальність, в якій присутні духовні, текстуальні, праксеологічні виміри реальності. Значну роль в релігії та й в інших сферах відіграє соціальна уява. Ми не бачимо безпосередньо духовні світи, а читаючи Євангеліє, ми говоримо про реальність через інтерпретацію текстів. Коли ми віримо в Господа і відчуваємо його благодать, то ми не маємо справу з чуттєвостями фізичного плану. В релігійній свідомості дуже багато речей, які залежать від нашої віри, від колективної уяви, від традиції в якій ми знаходимося, інституційних факторів, відповідно, від тих інтерпретацій, емоцій і цінностей, в межах яких перебуває наша свідомість.

Аналіз релігійної свідомості, так само як і політичної та іншої, демонструє схильність мислення людини до певних упереджень. Релігійна свідомість може перебувати в певних психологічних упередженнях, когнітивних викривленнях, логічних помилках, так само як і будь-яка інша свідомість будь-якої людини чи групи людей. Ми люди слабкі істоти, які постійно потрапляють під вплив багатьох психологічних і ментальних, політичних і мовних факторів, які нами до певної міри несвідомо маніпулюють, а ми цього не помічаємо. Тому треба розуміти складність релігійного феномену, релігійної реальності. Власне, релігійний феномен відноситься не просто до складних феноменів з психологічної точки зору, а він є складним феноменом з феноменологічної точки зору. Тобто перед нами феномен, який має багато структур і ярусів свого розгортання.

Як правило, будь-який релігійний феномен має юрисдикційний аспект, елементи віровчення, моральний аспект і має практичний і навіть фактологічний вимір. Але він має ще один дуже важливий глибинний вимір, до якого потрібно постійно звертатися, коли ми говоримо про релігійну реальність - ми маємо враховувати глибинний, комунікативний, ідеальний вимір релігійно-церковної реальності, який, найглибше і найсуттєвіше втілює християнські ідеали і цінності. Цей вимір включає в себе саму євангельську істину, самого Христа, цінності Христа і християнства: любов, відкритість, спілкування, прощення, мир. Цей вимір реальності, з якою кожна Церква і релігійна людина має справу, і є реальністю Церкви Христової. І тут ми можемо зустріти підміну реальності, коли реальність структур церкви підміняють собою реальність самої Церкви.

В чому ж проблема наївного реалізму, незалежно від того чи ми говоримо про людину, яка сповідує віру або не сповідує віру. Наївний реалізм створює спрощену картину реальності. Він уявляє її в спрощеному вигляді. І на формування такої картини впливає те, що вона наративна. Треба постійно враховувати, що наші уявлення про світ і Церкву є наративними, вони будуються як повідомлення, релігійні історії. Причому історій багато, у кожного є власна історія, і є історія спільноти. Це всі історії з своїми завданнями, цінностями, ідеалами. Це означає, що реальність постає для нас в наших поглядах, повідомленнях, віруваннях тощо. Тобто, реальність складна само по собі і вона має не одне значення, вона багатозначна по суті – ми надаємо їй значення.

Наївно реалістичні уявлення, як правило, будуються за моделью однозначного тлумачення дійсності, вони пропонують нам єдиний варіант тлумачення подій. Такий наратив будується за логікою «або-або», «або чорне, або біле», «або ми, або вони», «або з нами, або проти нас». Отака, однозначність, дуже тісно пов'язана з другою ознакою – бінарністю (поляризованістю) свідомості. Це впевненість, що правда може бути лише у одного, а у іншого правди не може бути. Правда іншого в наївному погляді залишається непоміченою, бо я цього не визнаю. Такий тип свідомості є ексклюзивістським (закритим), він не дозволяє мені побачити, що реальність складна, і, відповідно, у іншого, хоча б в якійсь мірі, теж може бути присутня правда. Інший так само може помилятися, як і я можу помилятися. І остання риса наївної свідомості – вона в більшості деструктивна, породжує деструктивні дії, деструктивні рішення і, відповідно, деструктивні наслідки.

Що можна запропонувати?

Варто запропонувати більш конструктивний підхід до вирішення складних означених проблем. Суспільно-політичні та релігійні феномени бувають однозначними тому, що суспільні феномени і події існують, але їх по різному сприймають та інтерпретують. Мені здається, що амбівалентне мислення є більш придатним до толерантності, до діалогу, до розуміння іншого. Логіка амбівалентного мислення передбачає логіку «і моє, і іншого». Врахування думки іншого – це дуже важлива ознака амбівалентного, неполяризованого мислення. Така позиція дозволить вийти за межі ексклюзивізму і стати свідомості інклюзивною (відкритою). Тоді таке мислення буде конструктивним.

Ми як філософи, богослови, і як експерти, відповідальні громадяни, маємо в собі плекати мислення про те, що завжди, крім мого наративу, мого повідомлення, крім моєї історії, яка для мене важлива та історії моєї церкви, і крім історій інших, існує надпозиція – мета-позиція, яка дозволить мені вийти за вузькі межі певного бачення історії та сучасності. І от тільки в цій точці метапозиції я можу зустрітися з іншою людиною, носієм інших сенсів і там можливий діалог.

Методологічний інструментарій

Які нам можуть тут допомогти засоби, інструменти, зокрема, філософські інструменти? Такими інструментами можуть бути дуже велика палітра конвенціональних методологій XX - XXI ст. Тут і дискурс-аналіз, який дозволить аналізувати наші висловлювання як дискурси. Тут і наративний аналіз, який дозволяє розуміти повідомлення нашої мови як соціальні конструкти. Нам важлива комунікативна філософія з її надбаннями в теорії комунікативної дії та етики та розумінні наших повідомлень як інтерсуб’єктивних. Нам може допомогти сучасна некласична онтологія Лакана і феноменологія. Я не буду зараз на цьому дуже акцентувати свою увагу, але в своїй доповіді я враховував всі ці методології і думаю, що вони дозволяють нам вирішити і методологічно продумати побудову можливої онтології миру. Нашим завдання і є обґрунтувати можливість онтології релігійного миру. Ми маємо думати як можливий діалог і мир в Україні?

Мета-наратив і міф як соціальні конвенційні конструкти

Хотілося б звернути увагу на деякі важливі концепти, без яких нам неможливо далі рухатися. Одним з таких концептів є мета-наратив, наратив, а другий концепт – міф. Всі вони мають символічну природу і є результатом колективної конвенції. Яким чином ці концепти насправді впливають на нас, або на ту реальність, яка стоять за цими концептами? Наскільки вони описують реальність в якій ми з вами перебуваємо?

Мета-наратив – це така глобальна історія певної групи (неважливо політичної чи релігійної), яка оцінює себе і позиціонує себе в глобальному, універсальному масштабі. Фактично, мета-наратив задає систему координат, цінностей, закладає сенси, в межах яких відбувається оцінка реальності. В чому особливість релігійних мета-наративів, великих історій, а будь-яка релігія формує такі великі історії (буддизм – свою історію, християнство – свою історію, іслам – свою історію)? Їхня особливість в тому, що вони, крім того, що вони глобальні, цілісні, вони складні. Їхня складність полягає в тому, що релігійні мета-наративи нагадують нам багатоповерховий будинок. В основі першого, поверхового шару, в релігійному наративі є більш глибший, а за ним ще більш глибший. Коли ми намагаємося подолати помилки і проблеми першого рівня, то представники релігійної свідомості одразу переходять до аргументації другого рівня, помилки яких важче виявити. За ним слідує більш глибший рівень – віровчення, яке загалом сприймається вірою. Далі, ще більш глибокий рівень наративу - євангельський. І зрештою, кожен релігійний мета-наратив заглиблюється в ідею нескінченого Бога. Таким чином, релігійний мета-наратив не має межі і тому він не може бути деконструйований до кінця.

Коли ми говоримо про аналіз релігійних наративів, мова не йде про руйнування релігійних вірувань, релігійних переконань християн. Ні в якому разі! Мова йде про те, щоб відділити в релігійних переконаннях мета-наратив – глибинний рівень християнських сенсів, і наратив – більш поверхневий шар, який конкретизує мета-наратив до певних історичної ситуації та міф – ілюзорне і когнітивне викривлення християнської ідеї.

Ми свідомо фіксуємо різницю між наративом і міфом, хоча в академічній науці та філософії вони часто тотожні. Ми робимо це для того, щоб відділити необхідне, важливе від ілюзорного, спекулятивного в релігійній свідомості. Проблема тлумачення в релігійно-наративному мисленні полягає в тому, що часто відбувається плутанина між глобальною ідеєю та її міфологічною (ілюзорною) проекцію. Якщо глибинна ідея християнського універсального мета-наративу - подолати смертність, дати можливість досягнути Бога, пізнати Бога, досягнути спасіння. Тоді цьому мета-наративу заважають міфи, які спрощують цю ситуацію, роблять її не такою складною і не такою глибокою. Прикладами локальних наративів можуть бути історії окремих православних церков, їх віра в у власну вічність, канонічність, або не канонічність інших, наративи важливості/не важливості націй для Церков, про державно-церковні стосунки (симфонія, автономія), історії про святих угодників тощо. А є міфи – це ілюзорні вірування в те, що УПЦ є «московською» та «фсбешною», а що ПЦУ «неканонічна», «націоналістична», що вона «політичний проєкт». Міфами є твердження, що всі священники УПЦ «запроданці», а в ПЦУ всі «налаштовані на діалог».

Мета-наратив, міф і дистанція з реальністю

Важливо підкреслити, що наративне мислення часто не враховує дистанцію між наративом і реальністю. Завжди будь-який наратив (особливо мета-наратив) є суспільним конструктом, результатом суспільної уяви, яка ніколи не може в повній мірі реальність пізнати, але здатна цю реальність створити. Краще сказати, що (мета)наратив добудовує, уявляє ту фактологічну, фізичну реальність в якій ми живемо. І нам не потрібно забувати про цей зазор, який постійно існує між наративом і реальністю.

Коли ми забуваємо про цю дистанцію, коли ми втрачаємо дистанцію між наративом і реальністю, тоді людина видає свій наратив за реальність. І тоді починає спрацьовувати поляризація, наслідком якої є категоричність, деструктивність, бінарність та інші наслідки. Тому нам потрібна релігійна культура. Релігійна культура і полягає в тому, щоб плекати відчуття дистанції між Богом і нашими уявленнями про нього, між духовним світом і нашими уявленнями про цей духовний світ. Це саме дистанція, а не розрив.

Наративи як мова і вираз життєсвіту

Будь-який наратив схожий на мову, яка дозволяє говорити і описувати дійсність. І люди, які ведуть безкінечні дебати за істину, нагадують людей, які говорять різними мовами. Тому зрозуміти іншого – це зрозуміти про що він говорить, що він хоче нам передати, який посил він за цим несе, які значення вкладає в слова. І так як потрібні перекладачі для мов, так само, мені здається, потрібні перекладачі для наративів. Власне, наше завдання, і зокрема цього вебінару, і наших подальших зустрічей, саме в тому, щоб сформувати можливість чути один одного і розуміти мову іншого.

Ми також маємо враховувати, що всі наративи знаходяться в умовах і є продуктами певних життєвих світів - реальності, яка виходить за межі наративів. І з цієї реальності народжуються наші історії, повідомлення, наші уявлення. І цією спільною для нас реальністю, зокрема тут, є життєвий світ України. Це наш спільний дім. Це той спільний простір, в якому ми можемо один одного побачити, почути, поговорити. Це не якась абстракція, це реальне спілкування, це реальне життя разом, це реальні трагедії разом, це реальна біль разом, це відчуття і переживання особистих драм. Це, врешті-решт, великий спільний досвід війни і переживання агресії. Тому для нас зараз оцей спільний дім України і є нашим життєвим світом, який більший за наші наративи, він і є справжньою реальністю, він і є тою суспільною реальністю, в якій ми знаходимося і яка нас об’єднує. Тому нам важливо плекати цю реальність, захищати цю реальність, любити і вдосконалювати цю реальність так, щоб наша спільна комунікативна дійсність була для нас спільним простором і щоб ми могли в нашому домі почувати себе як справжні діти і господарі.

Деструктивні міфи: хто активує конфлікти?

Чому в життєвих світах виникають конфлікти? Як правило, конфлікти ініціюються в моменти розломів життєвих світів, коли протиріччя між суспільними групами досягає критичної межі. І, звісно, дуже велику роль відіграють зовнішні фактори. До зовнішніх факторів можна віднести такі пропагандистські штучні міфи, які створюються не стихійно і не органічно, як у переважній більшості випадків, а створюються для того, щоб загострити конфлікти протиріччя між учасниками українського спільного дому, щоб ініціювати розломи життєвих світів.

Що таке стихійні, конструктивні та деструктивні міфи?

Міф (наратив), як я це розумію, це соціальний конструкт, у виникненні якого велику роль відіграє колективна уява та конвенція. І він має певні відмінності використання в сучасному світі на відміну від того, яким він поставав в античну чи давню індійську добу. Сучасний міф не є відображенням родової свідомості, але є відображенням масової споживацької свідомості. В сучасному міфі немає такої стихійності, як було в архаїчну чи давню добу, коли існували міфи з одним-єдиним поглядом на світ. Зараз міфи теж виникають стихійно, але вони існують у просторі інших історій.

Стихійні міфи – це результат соціальної уяви, і часом певного когнітивного викривлення, який так чи інакше виникає в спільнотах, але підстави для цього викривлення суто психологічні. Стихійні міфи не так загрозливі як міфи штучні, які створюються з пропагандистськими завданнями і мають чітку ідеологічну підоснову. Ці конструкти формуються з метою руйнування певних спільнот і, як правило, призначені для того, щоб робити мислення полярним, вони закриті, ексклюзивні. Наприклад, міфи про сучасних духоносних старців, про «святу Русь», або міф про «націоналістичну Україну», і владу «зрадників та корупціонерів», все це стихійні вірування певних спільнот.

Саме тому ми відрізняємо стихійний міф – стихійний продукт соціальної уяви призначений для впорядкування життя і штучний міф - конструкцію закриту, інклюзивну, поляризуючу наше мислення і наші дії та мета-наратив, який закладає глибинні основи, принципи і сенси існування людини. Прикладом штучних міфів є вірування Україну як «колонію Заходу», про президента, як «втілення зла», про релігійні гоніння та відсутність свободи в Україні тощо.

Окремо варто сказати, що так само існують конструктивні та деструктивні міфи (наративи). Прикладом конструктивного міфу є ідея української політичної нації, витоки якої сходять в сиву давнину, тоді як прикладом деструктивного міфу є ідеологія «русского міра», яка спрямована на руйнацію України.

Що ж до релігійної свідомості, то на моє переконання, в глибині християнський мета-наратив внутрішньо відкритий, інклюзивний, він дозволяє нам зустрітися з Богом, він дозволяє нам побудувати спільний простір Церкви. Стихійні, або конструктивні міфи постійно супроводжують нашу віру і життя, часто допомагають нам. Але деструктивні міфи, навпаки, нас ізолюють і примушують конфліктувати.

Підстави, з яких виникає деструктивність

Чисто стихійно люди завжди є носіями певних історій, релігійних, політичних переконань, і вони несвідомо схильні втрачати дистанцію між своїми поглядами і реальністю. І коли носії переконань вступають у конфлікт, тоді виникає своєрідний ефект «наративної сліпоти», коли те, що носій наративу бачить як реальне - інший бачить як міф, щось нереальне. Це своєрідне когнітивне викривлення, і це велика проблема. Те, що мій опонент бачить як реальність, я бачу як ілюзію. Це достатньо просто пояснюється різницею сенсів і значень наративних картин. Це ніби люди розмовляють не просто різними мовами, а різними сенсами. Часто конфлікти зумовлені різницею мов, коли я кажу про одне, інший думає зовсім інше, і навпаки. Але на цьому рівні ще немає непереборної проблеми, бо тут ще немає підстав для конфлікту.

Релігійний міф (наратив) може також виникнути, коли під впливом викликів сучасності відбувається руйнування мета-наративу. Сучасний світ робить умовні «дірки» в релігійних наративах (чи політичних ідеологіях), і так чи інакше в наших переконаннях. І коли ми бачимо ці лакуни, ми намагаємося їх залатати, але фактично виходить, що ми наново заповнюємо, добудовуємо наратив, намагаємося дати відповіді на його проблеми, коли він стикнувся з реальністю. І коли наратив ось так стихійно домальовується, то як правило, «латки» виходять дуже стереотипні і спрощені. Як правило, вони міфотворчі.

Ми можемо також побачити, що міф формується тоді, коли ми не розпізнаємо самого себе в словах іншого. Тобто ми чуємо, що про нас говорять люди, але впевнені, що це не про нас. Таке нерозпізнавання, або помилкове уявлення про іншого теж породжує міфи.

Нарешті, міфи породжуються в конфліктних історіях. Коли спільноти конфліктують, тоді вони для самозахисту народжують міфологію. Але це психологічні підстави для міфології.

Психологічна зумовленість наших когнітивних викривлень пояснена в науці і для сучасної психології не складає проблеми. Проблема виникає тоді, коли створюються спеціальні ідеологічні, пропагандистські конструкти, які всю складну реальність спрощують до банальної схеми і агресивно її проштовхують засобами мас-медіа. Наприклад, якщо ти будеш йти оцим шляхом, то дійдеш до такого результату, зроби вісім кроків і ти отримаєш істину. Якщо ти подивишся на своїх опонентів саме так, то тобі стане все ясно. Тут все вкладається в просту схему – вони однозначно чорні, а ми однозначно білі. Тому ми маємо право їх не любити і хейтити. Оце спрощення і є результатом штучних і маніпулятивних технологій.

Як вийти з ситуації в яку потрапило українське православ’я?

Щоб подолати обмеженість конфліктних наративів, потрібно вийти на мета-рівень. Вихід на мета-рівень передбачає звернення до тієї глибинної реальності, яка є для нас всіх православних спільною, для всіх християн є спільною, це ідеальна церковна реальність, яка включає комунікативний вимір глибинних християнських цінностей, ідеалів і норм. Тобто, мета-рівнем є спрямованість на ідеали церкви Христової. В цьому наше перше завдання. Я думаю, що ми можемо і маємо вийти на цей рівень, ця можливість присутня завжди, потенційно. Ми нею просто не користуємося. І друге, це вийти на рівень ідеальної суспільної комунікативності України як нашого життєвого світу. Для нас всіх Україна – це наш стильний дім, той життєвий простір в якому ми можемо знайти один одного і реалізувати себе.

«Софійське братство» виходить з того, що де-факто в Україні вже є така Церква Христова - ми всі є Христовими. На мета-рівні ми вже єдині. Друзі, це просто треба прийняти, усвідомити. Різниця поки залишається на рівні відмінності юрисдикцій. А поки ми перебуваємо на рівні своїх наративів, представники УПЦ на рівні своїх, ПЦУ на рівні своїх, але ми всі вже в єдиній Церкві, на мета-рівні - у Христа лише одна Церква.

Нам також дуже важливо, щоб роль гаранту мірного співіснування юрисдикцій відігравала українська правова держава, громадянське суспільство та дотримання міжнародних правових норм, які дозволять нам захистити наш світ. Нам важливо підтримувати Збройні сили України. Нам важливо мати мужність, з якою ми боремось проти нашого спільного ворога, який насаджує свої наративи, який руйнує наш спільний дім, на захист якого спрямовані всі наші зусилля. Нам важливо віднайти засади для онтології миру між православними юрисдикціями. І нам конче потрібно запропонувати об’єднавчий мета-наратив, який би зблизив дві юрисдикції в одній Церкві.

Для цього нам варто розуміти, що з нами відбувається, усвідомити залежність власного мислення від певних наративних конструкцій, помітити дистанцію між нашими переконаннями і реальністю, збагнути, що опоненти мають право мати і плекати власні історії (ідентичності), не абсолютизувати власні, виявляти наші і чужі деструктивні міфи, розвивати конструктивні, які допомагають Україні вижити і мати перспективу.