В Україні відбувається зіткнення двох еклезіологій – Вселенської та конфедеративної

Доповідь представлено 29 квітня 2025 р. на Круглому столі «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства» організованому «Софійським братством» за підтримки фонду «Renovabis». «Софійське братство» може не поділяти позицію спікерів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».

Протоієрей Володимир Вакін, ректор Волинської православної богословської академії, ПЦУ

Джерело офіційний сайт «Софійського братства»

Дороге священство, дорогі колеги, друзі!

Перше питання для обговорення – це візія майбутнього православ'я у богословській та канонічній площині.

Я б хотів би спочатку звернути увагу на існуючу тенденцію, коли ми пропонуємо «узаконення» одночасного існування в Україні двох або більше юрисдикцій, як належного стану речей, а не як явище тимчасової аномалії.

Це небезпечно в тому аспекті, що зараз в межах України відбувається не тільки зіткнення цивілізаційних цінностей, а зіткнення двох еклезіологій.

Одна еклезіологія базується на розумінні вселенської, універсальної природи Церкви, що має глибоку святоотцівську традицію. Як говорив владика Василій Кривошеїн (архієпископ Брюссельський та Бельгійський РПЦ, патролог – ред.), ми повинні розуміти кафоличність та помісність у троїчній перспективі. За такою аналогією передбачаємо, що подібно до Трійці Вселенська Церква має одну природу, а помісні церкви - це «іпостасні особистості». Ми не можемо собі дозволити подумати, що одна іпостась може не спілкуватися з іншою, будучи з нею однієї природи. Це одна модель.

Інша модель, де цілком можливо, щоб не спілкувалися між собою помісні церкви — це аналог конфедерації. У такому випадку приналежність до Православ’я  носить досить загальний характер, а кожний суб’єкт самодостатній сам у собі. Найгірше, що таким чином Євхаристія стає ознакою наявності дипломатичних міжцерковних стосунків, а не визначальною рисою самої еклезіології. Неважко розпізнати, які саме помісні церкви схиляються до  різних моделей.

Як на мене, це дійсно великий ризик, коли ми заради уникнення конфліктів чи пониження градусу протистояння будемо ствердно погоджуватися на паралельне існування двох православних юрисдикції в межах України. Відтак, нам необхідно визначились, яку саме модель еклезіології ми прагнемо сповідувати. Якщо ми зупинимося на першій моделі,  тоді нам необхідно чесно визнати, що існує проблема розділення, є рана, яка кровоточить. Ми говоримо про аномалію заради її подолання, але в ніякому випадку «не узаконюємо».

Існує гарна еклезіологічна метафора отця Кирила Говоруна, я хотів би її використати. Він говорить, що Церква подібна до будівлі, що відображає її природу, а риштування навколо будівлі – це традиції, які нашаровуються і до природи не належать. Якщо ми візьмемо за основу дану  аналогію, то концепт конфедерацій до сакрального простору однієї споруди добудовує внутрішні перестінки та перетворює її на зразок малосімейного гуртожитку. Це була поширена практика радянського часу.

Як пропозиція виходу з існуючої ситуації, нам потрібні перехідні періоди, які матимуть свою хронологію. Ми маємо якісь терміни, і в тих термінах прагнемо реалізувати певні речі, і в цьому контексті нам дуже необхідний посередник. В контексті цієї моделі роль посередника якнайкраще виконують Вселенська патріархія й інші помісні церкви.

На жаль, на противагу ми маємо візит патріарха Сербського до Росії з дуже небезпечними заявами, які саме підтверджують прихильність до моделі конфедерації. Мало того, вони були висвітлені в контексті майбутньої політичної архітектури Європи, на порозі якої ми зараз стоїмо. Нова архітектура в Європі, відповідно, буде мати сильні впливи на церковні інституції.

І другий блок, на який я хотів би звернути увагу: повернення до виміру київської традиції соборності. Бо слід визнати, що всі юрисдикції мають фантомні болі адміністрування московського стилю, і щоб ми не повторили РПЦ-2.0, ми повинні на різних рівнях говорити про соборність. Ми бачимо, як тяжко імплементується в життя такі питання як попередні експертні чи суспільні обговорювання порядку денного, тексту документів, кандидатів на єпископство та ін. Оскільки не існує даної культури та ще дуже сильні впливи московської автократичної моделі управління, потрібен час та зусилля. Коли ми говоримо про культуру, то культуру обов’язково потрібно прививати. Таким чином,  про це потрібно говорити, дискутувати, плекати, щоб культура соборності нарешті по-справжньому відродилась.

В цьому контексті, звичайно, важлива роль саме і богословів, і священнослужителів, і вірян. Дієва залученість до всіх аспектів життя церкви та спільна відповідальність є яскравими ознаками традиції української соборності. Відтак, я думаю, що ці речі нас мають об'єднувати і надавати здоровий імпульс розвитку помісної церкви. Сподіваюся, це вдасться.