Україна як свідчення краху Ялтинсько-Потсдамської системи вселенського православ’я

 

Матеріал створено для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».

Тетяна Деркач, релігійна публіцистка (ПЦУ)

Українська церковна криза зайшла в такий глухий кут, що, здається, її не можна вже розрулити без зовнішнього втручання. І таке втручання є – але, за дивним збігом, виглядає скоріше як підливання бензину в пожежу, аніж мудра та впливова модерація. УПЦ неодноразово посилала сигнали помісним церквам, що хотіла б обговорення ситуації на всеправославному зібранні. ПЦУ очевидно не зацікавлена в жодному зовнішньому посередництві, яке сприйматиме як тиск та втручання у внутрішні справи іншої помісної церкви – тобто, її самої. Вселенський патріарх – єдиний, хто таке зібрання може ініціювати та організувати, зв’язаний дуже недолугим та контрпродуктивним рішенням проводу УПЦ розірвати з ним канонічне спілкування – в помсту за томос, наданий ПЦУ.

А що ж інші помісні церкви? Вони демонструють торжество конфедеративної еклезіології, яка зараз досягла піку свого розвитку завдяки невпинній праці Російської православної церкви. Вселенське православ’я перетворилось на такий собі БРІКС, який молиться на ідола багатополярності, а насправді створює масовку лише одному гравцю – РПЦ.

Фактично світове православ’я, яке так пишно поминає своїх предстоятелів в диптихах, не пройшло тест на людяність та християнську принциповість – і не вперше. Та й диптихи в кожній церкві вже свої. Члени цього клубу викреслюються чи додаються начебто «виходячи з інтересів Церкви» - а насправді під впливом або ситуативно побитих горщиків, або кон’юнктурних інтересів. Ніхто вже не відчуває Вселенське Православ’я як єдине Тіло Христове. Так, час від часу спікери помісних церков посилають кудись у Всесвіт якісь грізні заяви, відтворюють огидним церковним канцеляритом якісь слова підтримки, посилаючись на Святе Письмо, і імітують страшенний біль від того, що в якійсь Церкві-Сестрі сталися якісь негаразди. Мовляв, якщо в Тілі болить один орган, погано всьому Тілу. Але після цих ритуальних звукових хвиль нічого не відбувається. Хворе тіло треба лікувати, а по факту зв’язана рука ставить лайки забитій нозі, або сліпе око підморгує розтрощеному хребту.

Що в такій ситуації можуть зробити помісні церкви, якщо, уявімо, їхні предстоятелі вилізуть зі своїх зон комфорту і таки зберуться в Стамбулі (або іншому місці), щоб «вирішити» українське питання? З великою долею ймовірності, кожен почне тягнути ковдру на себе, в умі прикидуючи, скільки плюшок своїй церкві можна виторгувати завдяки «посередництву». А якщо напряму вигоди не світять, то почнеться торг з головними вигодонабувачами вирішення української церковної кризи. Тобто, або Константинополем, або Москвою. І все під товстим шаром відстоювання примату канонів. На жаль, інтереси безпосередньо українських церков для цих «модераторів» будуть навіть не на третьому місці. Щоб не вийшло так, що по факту українцям доведеться мовчки прийняти таке «компромісне рішення», яке тільки забетонує розкол в українській церкві, суспільстві і залишить проблему наступному поколінню державних мужів (а кожне наступне таке покоління справляється з церковною кризою все гірше і все некомпетентніше). Адже не секрет, що церковна бюрократія в якості вихідного пункту бачить лише минуле: треба повернутись до того стану, як було раніше – і все одразу стане на свої місця. Факт, що від прокручування фаршу в м’ясорубці в режимі реверсу консистенція тільки подрібнюється, церковних мужів ніяк не засмучує. Значить, в м’ясорубці засіли вороги православ’я, і саме вони заважають зцілити рани Тіла Христового.

Маємо констатувати: це покоління церковних функціонерів має критично низький рівень емоційного інтелекту і нездатне до продукування креативних, нелінійних рішень, які б служили славі Православної Церкві і Бога. Якби конфедератів цікавили інтереси УПЦ, вони б не стали так вперто штовхати митрополита Онуфрія в обійми патріарха Кирила, лише підігріваючи в віруючих УПЦ хворобливу непозбувну бентегу. Вони б знайшли в собі волю визнати, що кіріарх повівся по відношенню до підпорядкованої йому церкви не як батько, а як наймит та розбійник, і його рішення підтримати геноцид українців матиме катастрофічні наслідки для всього православ’я, якщо не дати цьому спільну моральну оцінку. Це той саме випадок, «коли тільки рука твоя, чи нога твоя спокушає тебе, відітни її й кинь від себе: краще тобі увійти в життя одноруким або одноногим, ніж з обома руками чи з обома ногами бути вкиненому в огонь вічний» (Мф.18:8).

Але, здається, Всесвітня Православна Конфедерація йде шляхом всіх Ялтинсько-Потсдамських міжнародно-правових інституцій, які вирішили силу бюрократії протиставити силі реваншистської диктатури – і виявились неспроможними зупинити агресора. Втім, за великим рахунком, вся ця Конфедерація і є частиною того Ялтинсько-Потсдамського договорняка, який виник після Другої Світової війни як глобальна система компромісів заради недопущення нової війни. Але термін придатності «порядку, заснованого на правилах» вже закінчується. А значить, що по мірі розпаду старої міжнародної системи буде відбуватись і перезбирання вселенського православ’я. Інше питання – які принципи та цінності будуть покладені в фундамент нової системи. А це залежить від того, на які центри сили будуть орієнтуватись лідери помісних церков.

Світ стрімко скочується в постліберальний соціал-дарвінізм, а значить, Всесвітня Православна Конфедерація як ніколи буде потребувати відродження інституту хрестоносців, тобто, таких покровителів православ’я, які мають владу, авторитет та ресурси. При цьому їм не обов’язково мати моральні чесноти, ідеальну християнську віру (ба навіть віру в Бога) та високі гуманістичні принципи – адже соціал-дарвінізм підніме на поверхню не аристократів духу, а їх антиподів. Вони не гребуватимуть загравати з церквами, апелюючи до найбільш фундаменталістських, архаїчних рухів або реваншистських ідей, тим самим заштовхуючи церкви у дуже вузьку нішу, де за другим законом термодинаміки єдиною розвагою віруючих стане внутрішня ентропія. Один з першопрохідців – Йосип Сталін, відтоді, як намагався скликати Всеправославний собор 1948 року. Саме йому неприховано наслідує президент Росії Володимир Путін, якого Єрусалимський патріарх Феофіл ІІ (зі слів Сербського патріарха Порфирія) назвав «козирем всіх православних». Ще один такий хрестоносець без хреста – президент США Дональд Трамп. Ближчий до наших реалій приклад – канадсько-американський юрист Роберт Амстердам, якого взагалі від церковних справ краще було б тримати на відстані пострілу снайперської гвинтівки при шквальному ходовому вітрі. Зустрічаються і гібриди хреста та гаманця, на кшталт політика та бізнесмена Вадима Новинського, якому навіть дали ключ від кодового замка соціального церковного ліфту. І чим більш турбулентним становитиметься для церков оточуючий світ, тим більше будуть заробляти на паніці різні «рішали»  сумнівного походження та світогляду. Ті ж, кого Святе Письмо називає «дорослими», що «мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євр.5:14), будуть попереджати, що такі ситуативні симбіози з хрестоносцями без хреста призведуть лише до апостасії. Але церковні бюрократичні структури, які сотеріологію підмінили над-ідеєю самозбереження, а церковних вахтерів та ліфтерів зробили охоронцями віри, оголосять «дорослих» ворогами православ’я.

Тут є ще один нюанс: відбувається такий собі розпад в розпаді. Втрачає силу не тільки післявоєнний «порядок, заснований на правилах», але й завершує свій життєвий цикл одна з його засновниць – Радянська імперія, яка, власне, і почала війну для того, щоб загальмувати свою смерть. І українська церковна криза опинилась в епіцентрі цього подвійного розпаду. Як відомо, всі імперії починають сипатись з окраїн. Як тільки російська пропаганда свій «хартленд» - Україну – принизливо назвала «окраїною», процес деградації самої Росії як «окремої, унікальної цивілізації» вступив у незворотню стадію. За правилом Ленца Росія, загнавши себе у замкнений контур, почала виробляти такий «індукційний ток» власної цивілізаційної апології, який пригнічує «магнітний потік», що, власне, і створив цю цивілізацію. Помісні ж церкви, до яких так відчайдушно звертається УПЦ за допомогою та співчуттям, мають свою «історію успіху», що колись починалась з протидії імперії, але теж, як не парадоксально, стали на бік колапсуючої Радянської імперії, штучно прирікаючи УПЦ на болісні страждання.

Здавалося б: якщо якась помісна церква потерпає від війн, репресій, поневірянь, вона має зробити все, щоб сестринська церква як мінімум не потрапила в таку халепу, а як максимум знайшла 100 і 1 спосіб знайти вихід з глухого кута. Але ж що ми спостерігаємо? Ніхто не хоче бачити когось вільним і щасливим. Ми страждаємо – страждайте і ви. Якщо хочете нашого співчуття – ось вам комплект непосильних тягарів, брязкайте цими веригами час від часу на камеру, щоб ми бачили, що ви ще в програмі. Говорите, що патріарх Кирил благословив «священну війну» Кремля проти України, і це є приводом для розриву з патріархом? Але за патріархом стоїть головний «козир православ’я» Володимир Путін, який не жалкує інвестицій в імітацію нами розквіту духовності, - тому смиряйтесь. Одне з найжорсткіших розчарувань – усвідомлення, що «всеправославна солідарність» перетворилась на пластмасовий міф з елементам пасивно-агресивної зловтіхи, завуальованої під зітхання.

Як же так сталось? В традиційному розумінні будь-яке право (включаючи канонічне) є не стільки відображенням реальності, скільки її упорядкуванням, не даючи суспільству скотитись в архаїку. Канонічне ж право, встановивши в пізній античності та ранньому середньовіччі дуже високі стандарти церковного управління, тут же винайшло клапан випуску пари у вигляді ікономії. Але сьогодні, в контексті есхатологічних очікувань, ікономія вважається радше проявом слабкості, аніж християнської раціональності, причому до канонічного буквалізму закликають ті, хто ікономії має поставити пам’ятник. Нинішня ж реальність вражає своїм цинізмом: православний світ по факту живе «за понятіями». На жаль, РПЦ вдалось нав’язати Всесвітній Православній Конфедерації саме понятійний модус операнді, який базується на неписаних правилах мафіозної держави, корисна площа якої не перевищує розмірів Аргентини.

Вже тільки сліпий не бачить, що ззовні все робиться саме для того, щоб український розкол перетворився на нову нормальність і остаточно став точкою відліку взаємно протилежних історіософій та ідентичностей двох конкуруючих українських православних церков. Не можна сказати, що самі українські церкви не вклались в такий статус кво, але, схоже, у всеправославній кімнаті не знайшлось жодного «дорослого», хто б припинив ці «голодні ігри». Навпаки: помісні церкви не проти отримати приємні бонуси від підтримки тієї чи іншої сторони.

Отже, якщо українці не хочуть бути пішаками в чужих брудних ігрищах, вони мають знайти консолідоване рішення всередині України. Є підозри, що легалізувати його у зовнішніх спостерігачів зі співчутливими обличчями буде набагато простіше, аніж потім намагатись виконати умови сепаратної «мирної угоди», підписаної на церковному «Титаніку».

Цей контент цілком згенеровано за допомогою людського інтелекту.