Богослів’я під прицілом: радниця Офісу Президента про релігійний вимір російської дезінформації

Виступ Віти Титаренко, радниці заступника керівника Офісу Президента України, релігієзнавиці, науковиці та військовослужбовиці Збройних Сил України на форумі “Стійка Європа: Форум протидії російській дезинформації та пропаганді”, який проходить 7–18 грудня 2025 року в Брюсселі, у приміщенні Європейського соціально-економічного комітету (European Economic and Social Committee)

Джерело Софійське братство

Про те, що Росія становить головну загрозу у духовно-релігійній сфері, українські релігізнавці алярмували давно. Навіть тоді, коли така пропаганда носила приховану форму – це десь з початку 90-х років. Ми кричали, ми стукали, але, на жаль, держава тоді нас не чула. Тільки в 2014 році, коли ця агресія і пропаганда набула більш агресивних форм, вона постала у більшому фокусі уваги. Далі, в 2022 році, саме релігійний чинник став також одним із тих мотивів, які проголошувала Росія при нападі на Україну. Вони «йшли захищати своїх православних братів». Це теж один із аспектів російської пропаганди.

А православних братів ніхто не утискав. І скажу вам, що виконуючи свій обов’язок в 109-й Донецькій бригаді, в 2023 році Донецький напрямок, місто Покровськ, (я помітила, що – ред.) співвідношення церков ПЦУ і УПЦ МП було 1:8. В рамках виконання обов’язків офіцера групи цивільно-військового співробітництва я займалася оцінкою цивільного середовища, серед іншого і його релігійної складової. В 2023 році вже йде війна. І на цих теренах, ще лунали проповіді про «смутниє врємєна», про «братів», і таке інше – лежали матеріали, книжечки з Росії і так далі. Тобто – 2023 рік. Я ще раз хочу сказати, що Україна запізнювалася в своїх реакціях. Дуже хочеться, щоб Європа не повторювала ці помилки, а робила висновки.

Далі. Україна фактично стала полігоном, на якому відпрацьовується релігія як інструмент впливу. Ви прекрасно розумієте, що на полігоні відпрацьовується зброя, яка потім застосовується далі. І ті наративи релігійного штибу, які сьогодні вже озвучувалися на попередніх панелях. Я тільки додам, що ці наративи набувають дещо більш вираженого характеру щодо Європи. І саме в листопаді (патріарх РПЦ – ред.) Кирил на одному із своїх зібрань вже заявив про те, що прийшла пора «денацифікувати сознаніє» європейців. Ви готові до цього? Мабуть, що ні. Так от, досвід України в цьому вже є. І ми готові ним ділитися. Тому що саме в такий спосіб, ви бачите, що озвучуються геополітичні цілі, які завертаються у духовну місію.

Як же реагує Європа? Теж запізнюється у своїх реакціях. Однак не можна не визначити як позитив той факт, що вже на початку грудня Конференцією європейських церков нарешті було засуджено єретичні вислови Російської православної церкви, яка вже давно втратила своє релігійне підґрунття. Нарешті вже стало сміливості засудити ці єретичні вислови про «дарування вічного спасіння російським військовикам», які прийшли воювати з Росії. Про те, що Росія приміряє на себе роль катехона, продовжуючи знову ж таки цю історичну псевдоспадковість, мовляв, «Москва-Третій Рим» і так далі. Тобто вже на європейському рівні є відчуття і розуміння того, що богослов’я також може бути зброєю. Дуже би хотілося, щоб таке розуміння поширювалося, тому що, на жаль, це не є інституційним рішенням, це рішення Конференції. 94 церкви підтримали цю резолюцію, підтримали це засудження.

На жаль, Всесвітня рада церков, як екуменічний майданчик, до складу якого входить Російська православна церква, не має такої сміливості. І у питаннях, які там були, в питаннях викрадених дітей, вони сором’язливо мовчали, зате у питаннях того, що нібито «порушуються права вірян» і «придушується релігійна свобода» на теренах України щодо афілійованої з РПЦ Української Православної Церкви – це от звучало. Це, до речі, теж один із пропагандистських наративів, який дуже чутливий для Європи і, зрештою, для Сполучених Штатів – утискання віри.

Але давайте мислити об’єктивно. Днями на сайті управління Верховного комісара ООН з прав людини з’явилась заява від експертів ООН про переслідування УПЦ в Україні, де так і написано: «свобода думки, совісті та релігії не підлягає відступу навіть під час збройного конфлікту». Тобто, вже вкотре в голови європейців вкладається ідея, що національна безпека не є підставою для обмеження прояву цієї свободи.

Знаєте, перше, куди я потрапила, будучи в Брюсселі, це ваш головний собор. Прекрасний, просто вражаючий. Там шикарні вітражі. І от уявіть собі, що в Києві перлина нашої храмової культової споруди, – Миколаївський собор, – втратив свої вітражі після обстрілу. Як би відреагував Брюссель, якби ці прекрасні вітражі перестали існувати? І тому дуже боляче, говорю щиро, що Бельгія блокує можливість використати заморожені російські активи в якості репарацій для України. Тому що зло повинно бути покарано. Інакше непокаране зло породжує нове зло. Маховик розкручується, і тоді він зачепить Європу набагато сильніше. Ми зараз маємо, мабуть, один із останніх унікальних шансів об’єднати наші зусилля протидії російській пропаганді, зокрема, і через такий інститут, як церква.

Шановні пані і панове, на теренах Європи діють сотні закордонних церков Російської православної церкви. В Україні було розкрито цілу агентурну мережу, яка працювала під прикриттям Російської православної церкви в Україні, якою є УПЦ. Порушено більше 200 кримінальних впроваджень. Пред’явлено близько 33, здається, звинувачень до кліриків і навіть вищих, високих кліриків Української Православної Церкви. Які їм інкримінували злочини? Не за віру! Не за православну віру, а за те, що виправдовується війна, підтримується війна, за те, що проголошується, підтримуються тоталітарні ідеології. І третє, найважливіше, як на мій погляд, -  це і висока зрада. Тобто це пряма здача представниками УПЦ точок оборонних споруд, інформація про Збройні Сили України і так далі. Це дуже серйозно.  І як би там не казали «УПЦ не така одноманітна, є ще й інші люди», я скажу так: можливо не всі в УПЦ злочинці і колаборанти, але що не колаборант – той із УПЦ. Така от ситуація.

Тому, завершуючи, цей свій виступ, я би просто хотіла сказати, що Європі треба звертати увагу на ті інститути, які працюють під релігійним дахом, під релігійною парасолькою. Тому що релігія – це такий тонкий інструмент, який проникає прямо в свідомість людей, долаючи територіальні, національні і мовні кордони. І тоді ми бачимо те, що релігійна ідентичність підміняється іншою ідентичністю. Людина мислить себе не як православна, а як людина, яка під православ’ям розуміє прийняття «русского міра», «русского» православ’я. Тобто там, де підміняється вже і її громадянська ідентичність. І це, шановне панство, дуже небезпечно. Тому що воно не так очевидно, як ракети, не так очевидно, як куля, але воно має набагато глибший вплив і набагато більш складні наслідки.

Отже, що б, зрештою, я, як релігієзнавець, пропонувала на розгляд високої сьогоднішньої аудиторії? По-перше, дивіться, яким шляхом пішла Україна. Попри все, вона не заборонила Українську Православну Церкву. Вона пішла більш складним шляхом – шляхом відмежування. Вона дала їй вибір: будь ласка, або об’єднуєтесь з Православною Церквою України, або ідете під омофор Вселенського патріарха, чи залишаєтеся в статусі незареєстрованих громад. В питанні канонічності це тоді виключно ваш вибір.

Тобто, що цінно буде, як на мене, і для Європи? Потрібні не заборони, потрібні чіткі маркери. Скажімо, в тих чи інших організаціях, братствах, екоменічних якихось об’єднаннях, які їдуть під релігійною парасолькою, чи є зовнішній центр контролю? Чи транслюється політична лояльність іншій державі? Чи виправдовується насильство, війна, геноцид? Чи замінюється громадянська ідентичність так званою «цивілізаційною»? І якщо на ці питання ви відповідаєте ствердно, будь ласка, знайте: це не культура, це не релігія, це – диверсія.

Дякую за увагу.