«В історії літератури зустрічаються твори, на які прийнято увесь час посилатися...»

«В історії літератури зустрічаються твори, на які прийнято увесь час посилатися, але які давно вже ніхто не читає. Та, власне, і навіщо? Адже всі їхні теми, сюжети і мотиви розійшлися по іншим книгам, повторилися у десятках і сотнях літературних пам’яток різних епох і різних народів» (А.Д. Михайлов)

І коли все таки пересилюєш себе і сідаєш читати таку книгу, то це просто неймовірно. Це я закінчив «Історію бриттів» Ґальфрида Монмутського. Це було щось абсолютно неочікуване: і не історичний текст, і не художня література... Щось ніби стислої і лаконічної колекції сюжетів, історій, образів і легенд, які розійшлися сотнями лицарських романів, потім перекочували в авантюрний роман, потім в романтичну історичну прозу і поезії, ну і нарешті у фентезі і сучасну історичну чи псевдоісторичну художню прозу.

Подібне відчуття у мене вже колись було, коли я прочитав повне зібрання проповідей Григорія Богослова. Усі цитують і посилаються, але хто реально їх прочитав? А в тексті там же зовсім не те, що у висмикнутих цитатках. Там більше важить дух і загальний контекст, ніж окремі слова.

 Думаю, так у всіх інших подібних відомих-нечитальних творах, байдуже, що це - теологія, філософія, історіографія чи художня література. Мораль проста: читати це варто. І перекладати варто також.

Facebook, 16 липня 2017