Дуже рідко бачив, щоб російськомовні переходили на мову співрозмовника...

Я приїхала в Україну в 2010-му році. Як сталося: подзвонила до тітки, сказала, що мені нікуди подітися, таки справи, хоч скачи з дев‘ятиповерхівки. Тітка сказала — ну про що тут говорити, звичайно, приїжджай, розберемося.

В той час вона у Львові сама ходила за старими, немічними та хворими батьками, а в мами, моєї бабці, ще й мозок відмовив. Тож, можна сказати, що ми обідві впали одна одній в обійми, бо ми обидві потребували негайної рятівної операції.

Тож я відразу врубилася в тітчині проблеми, які стали й моїми і які допомогли забути про власні. Почалися "швидкі", лікарні, навіть з поліцією довелося спілкуватися, коли бабця втекла з хати, потім ще дальня родичка захворіла на рак мозку, то і нею ми опікувались, бо жила самотня, потім один за другим було три похорону, потім тітка звалилася з гіпертонічним кризом — знов "швидкі" кожних кілька днів, знов лікарні одна за другою.
То були дуже, дуже важкі часи для нас.

І весь цей час я спочатку спілкувалася з десятками, сотнями людей виключно російською. Потім поступово переходила на ламану українську. Потім поступово більш-менш засвоїла мову на побутовому, так би мовити, рівні. І тепер, коли доводиться розмовляти про щось сладніше, ніж "зважте, будь ласка", "скільки коштує" та "ви не підкажете, як мені знайти...", я часто-густо не можу підібрати слово або швидко пригадати, як це буде українською, тому беру його з російської.

І жодного разу я не почула в свій бік хоча би натяк на незадоволення, що я спілкуюся з українцямі (а це Західна Україна, не забуваємо) не українською або спаплюженою українською... Читати далі