«Думки вголос»: Церква і державність: як українське православ’я переосмислює національну ідентичність

Матеріал створено в межах міні-проекту «Думки вголос» для спільного проєкту «Софійського братства» та німецького фонду «Renovabis» «Сучасне Українське Православʼя: руйнування міфів заради примирення православних в Україні та консолідації українського суспільства». «Софіське братство» може не поділяти позицію авторів, також окремі думки представників братства, висловлені в рамках проєкту, можуть не представляти консолідовану позицію «Софійського братства».

Протоієрей Віталій Кузьмич, Софійський братчик

Джерело офіційний сайт «Софійського братства»

У сучасних умовах війни та боротьби за свободу Україна переживає не лише політичне чи воєнне оновлення, але й духовне переродження. Особливо це стосується Православної Церкви, яка дедалі більше усвідомлює свою місію — бути поруч із народом, служити правді й єдності.

Православ’я в Україні: між імперією та нацією

Історія українського православ’я нерозривно пов’язана з драматичними сторінками боротьби за самобутність. Після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові у 1686 році українська Церква фактично стала інструментом російського впливу.

Лише в новітню добу, завдяки довгій боротьбі за автокефалію та визнання, Православна Церква України отримала Томос у 2019 році — подію, що відкрила нову сторінку української церковної історії.

Виклик війни — виклик Церкві

З початком повномасштабної агресії Росії в лютому 2022 року українське суспільство очікувало від Церкви ясної позиції. Православна Церква України чітко стала на бік народу: молитви за перемогу, капеланське служіння, гуманітарна допомога, благословення захисників.

Натомість УПЦ (в єдності з Московським патріархатом) опинилася в кризі довіри. Попри формальне проголошення «незалежності» в травні 2022 року, багато архієреїв уникали публічного засудження агресора, що лише поглибило розкол у суспільстві.

Суспільний запит на єдність

Миряни, священники, молодь, капелани — дедалі більше православних українців прагнуть не конфлікту, а єдності. Духовна спільність важливіша за адміністративні бар’єри. Відтак поступово розпочинається діалог — не завжди публічний, але реальний.

Діалог ПЦУ та УПЦ: перші кроки порозуміння

Попри складну спадщину, діалог між ПЦУ та УПЦ не лише можливий — він уже відбувається на місцевому рівні. Частина духовенства УПЦ підтримує Україну, шукає спілкування з ПЦУ, бере участь у молитвах за військових, звертається до національної символіки.

Ці процеси — повільні, але невідворотні. Вони руйнують старі уявлення про «вічний розкол» і відкривають шлях до внутрішнього церковного оновлення.

Софійське Братство: місія — єднання

У цьому процесі особливу роль відіграє Софійське Братство — спільнота священників, богословів та активних мирян, що стоїть на засадах Київської традиції. Братство послідовно виступає за духовне примирення між православними українцями, підкреслюючи:

«Єдність не може бути нав’язаною, але має визріти у спільному болі, молитві, покаянні й правді».

Софійське Братство організовує богословські обговорення, ініціює листування між священниками, веде публічні й приватні розмови, де панує не осуд, а бажання почути іншу сторону. Це — реальний духовний шлях, на якому сьогодні відновлюється довіра.

Національна ідентичність: не ворог, а контекст віри

Православ’я в Україні більше не сприймає національну ідентичність як загрозу. Навпаки, нація, мова, культура стали природною частиною церковного життя. Молитва українською, вшанування героїв, спільне служіння в дні скорботи — усе це є справжнім богослужінням сучасності.

Висновок: єдність через хрест, а не через наказ

Майбутнє українського православ’я залежить від здатності Церкви служити не ідеології, а людині; не владі, а правді; не минулому, а воскреслому Христу в реаліях сьогодення. Діалог — це не слабкість, а сила. Єдність — це не компроміс, а покликання.

Україна змінюється. І Церква має змінитися з нею — або залишитися в минулому. Завдяки зусиллям таких середовищ, як Софійське Братство, є шанс, що ця зміна буде не примусовою, а благодатною.