Religion.in.ua > Рецензії > У пошуках єдності християн

У пошуках єдності християн


27 07 2009
Невизначеність позиції Католицької Церкви є ознакою того, що десятиліття обговорення «Декрету про екуменізм» так і не дали задовільного теологічного результату. Напевне, для створення сучасної еклезіології, яка була б прийнята хоча б католиками і православними, необхідна святоотцівська геніальність та осяяння Святим Духом. Залишається почекати. Кардинал Вальтер Каспер як найбільш видатний мислитель сучасного католицизму дійшов до межі власне людського мислення в цій проблематиці
Євгенія Чорноморець
У 2008 році київське видавництво «Дух і літера» видало збірник «У пошуках єдності християн»
У листопаді 2004 р. відбулася міжнародна християнська богословська конференція ««Декрет про екуменізм» Другого Ватиканського Собору: сорок років після Собору – еволюція та непроминальне значення, сучасний стан і майбутні перспективи», яка була організована та проведена Папською радою зі сприяння єдності християн Римо-католицької Церкви. За результатами цієї конференції було створено збірник «У пошуках єдності християн», який було видано англійською мовою в 2006 році.
Збірник складається із дуже різних виступів, які заслуговують на різний ступінь уваги читачів. Результатом ґрунтовного продумування теми екуменізму є лише половина доповідей. Інші ж матеріали за своїм змістом є результатом бюрократичного підходу до написання текстів і нагадують за власною безплідністю матеріали партійних пленумів.
Особливо цікавими є три вступні виступи, що представляють роздуми над «Декретом про екуменізм» Другого Ватиканського Собору із боку сучасних видатних мислителів, які представляють католицтво, православ’я і протестантизм.
Католицьку точку зору висловив президент Папської ради зі сприяння єдності християн кардинал Вальтер Каспер у доповіді ««Декрет про екуменізм», прочитаний заново через сорок років».
Першою турботою кардинала є намагання представити екуменізм як традиційну позицію Католицької Церкви. Між тим «Декрет про екуменізм», проголошений 1964 року, був радикальним поворотом в історії Католицької Церкви. Адже окремі екуменічні заяви понтифіків (Льва XIII і Бенедикта XV), що були «обережними лібералами» в порівнянні із іншими папами, не можуть переважити великої кількості заяв Католицької Церкви про фактичну неприйнятність екуменізму. До 1964 року із тези про те, що Католицька Церква є єдиною християнською Церквою як такою, папи Римські традиційно робили висновок про те, що замість екуменізму необхідне приєднання всіх інших християн до католиків. Замовчування радикальності повороту від фактичного засудження екуменізму до обмеженого його прийняття є поганим прикладом переінтерпретації історії.
Вчення про можливість спасіння за межами Католицької Церкви, висловлене в «Декреті про екуменізм», представляється В. Каспером як повернення до біблійного і святоотцівського розуміння Церкви. У цьому своєму твердженні кардинал має рацію. Адже згідно із еклезіологією Августина чи Максима Сповідника, взагалі некоректною є звична постановка проблеми про кордони Церкви. Церква як Тіло Христове не може мати жодних кордонів. Церква є реальністю нескінченною з містичної та догматичної точок зору. Можлива постановка питання про кордони, якими позацерковні спільноти відгороджують себе від Церкви. Але Церква не має при цьому кордонів із цими спільнотами, але долає їх. Як ясно вчить св. Максим у «Містагогії», Церква присутня в усьому людстві, але не все людство присутнє в Церкві. Ця елементарна богословська логіка була наново відкрита на Другому Ватиканському Соборі католицтвом під впливом православної еклезіології Миколи Афанасьєва. На жаль, кардинал Вальтер Каспер замовчує цей промовистий факт. Між тим, православні богослови сучасності не завжди перебувають на висоті святоотцівського мислення і вчать про те, що відсутнє в реальності – про кордони Нескінченності, якою є Церква як Тіло Христове.
Третьою турботою Вальтера Каспера є применшення радикальності тієї революційної тези «Декрету про екуменізм», згідно із якою єдина Церква «перебуває в» Католицькій Церкві. Ця теза була розцінена більшістю сучасників як пряме визнання Другим Ватиканським Собором того, що єдина Церква не тотожна із Католицькою Церквою. Це означало, що Католицька Церква є одним із історичних проявів Церкви як такої. «Декрет про екуменізм», ймовірно, мав на увазі те, що Єдина Церква очевидно «перебуває в» Православній Церкві та протестантських спільнотах. Кардинал намагається поєднати непоєднуване – визнання зазначених вище смислів із твердженням про те, що в Католицькій Церкві єдина Церква перебуває виключним чином, і есхатологічна Церква є саме Католицькою. Однак кардинал не наважується прямо зазначити, що Церква як Тіло Христове і є Католицькою Церквою. Тут Вальтеру Касперу далеко до сміливості православних теологів, які таке твердять про Православну Церкву. Невизначеність позиції Католицької Церкви є ознакою того, що десятиліття обговорення «Декрету про екуменізм» так і не дали задовільного теологічного результату. Напевне, для створення сучасної еклезіології, яка була б прийнята хоча б католиками і православними, необхідна святоотцівська геніальність та осяяння Святим Духом. Залишається почекати. Кардинал Вальтер Каспер як найбільш видатний мислитель сучасного католицизму дійшов до межі власне людського мислення в цій проблематиці, але не досяг потрібного результату.
За десятиліття, що минули із 1964 року, стало ще більш очевидним, що реальна перспектива Церковного єднання у католицтва існує лише із православ’ям. Вальтер Каспер довго розмірковує про особливості екуменізму із православними та протестантами і фактично визнає, що для єднання потрібне спільне євхаристичне причастя. А таке причастя можливе лише за умови визнання сакраментальної теології, яка б із всією серйозністю поставилася до слів Спасителя (Євангеліє від Іоанна, 6 глава) про те, що спасіння можливе лише для причасників Його Тіла. Ясно, що сакраментальна теологія не може бути нормативною для протестантів сьогодні, хоча в майбутньому можливий і певний світоглядний поворот, подібний до літургійного відродження в православ’ї двадцятого століття. На сьогодні православна і католицька еклезіології все більше стають вченням про євхаристійне єднання, а тому з’являється все більше можливостей для порозуміння саме на основі цієї еклезіології, православної за своїм походженням. Саме на це і натякає Вальтер Каспер, визнаючи за можливе лише таку еклезіологію єднання, яка ставила б у центр розгляду чудо євхаристії.
Православну точку зору представив митрополит Пергамський Іоанн Зізіулас в доповіді ««Unitatis redintegratio»: православні роздуми». Митрополит звертає увагу на кілька важливих положень еклезіології «Декрету про екуменізм», що мають бути розвинуті в католицькій теології незалежно від коливань у бік лібералізму чи консерватизму – тому що ці положення декрету були істинними з точки зору християнської православної теології. Іоанн Зізіулас вважає, що вчення «Декрету про екуменізм» визначалося розумінням Церкви як Таїнства, яке було представлене в іншому документі Другого Ватиканського собору – Догматичній Конституції «Світло народам». Ця думка є дуже дорогою для митрополита Іоанна, оскільки він сам розвивав аналогічну православну еклезіологію. А саме, в його  книзі «Буття як спілкування» центральною думкою є положення про те, що Церква є Таїнством, і надприродним особистим, і боголюдським способом життя. В усвідомленні Церкви як Таїнства «мається на увазі, що Церква за своєю сутністю є божественною реальністю, вживленою в історію і тому величнішою за свою актуальну історичну форму» (с. 32).
Церква як Тіло Христове присутня і за канонічними межами Церкви. Визнання цього факту є цінним із погляду митрополита Іоанна ще й тим, що общини, які перебувають за канонічними межами Католицької Церкви, оцінюються по-різному. На думку Іоанна Зізіуласа, в «Декреті про екуменізм» «Православні Церкви без вагань називаються Церквою в повному розумінні цього слова» (с. 40). Протестантські общини визнаються як такі, що неоднаковою мірою зберегли елементи церковності. Митрополит зазначає, що православні займають фактично дзеркальну позицію, визнаючи Католицьку Церкву за Церкву в повному сенсі слова і оцінюючи протестантські деномінації як різною мірою віддалені від церковної єдності. Позиція православних навіть більш консервативна, оскільки деякі Православні Церкви ще залишають чинними канонічні постанови про невизнання католицького хрещення. Іоанн Зізіулас має надію на виправлення цих канонічних постанов, які не можуть бути виправдані традиційним канонічним правом і сучасною та святоотцівською теологією.
Іоанн Зізулас схвально відгукується щодо пропозицїю Другого Ватиканського собору розглядати православну та католицьку теології «як такі, що доповнюють одна одну» (с. 41). На думку митрополита, перевіркою істинності такої тези мав би стати синтез двох традицій (с. 42). Якщо цей синтез можливий – то можливе і об’єднання Церков. Митрополит вважає, що на шляху до такого синтезу православні мають переінтерпретувати в прийнятному для себе вигляді теологічні вчення католицизму, що виникли після великого розколу. А католики мають створити прийнятну для себе інтерпретацію рішень православних соборів XIV століття, що прийняли як норму церковного вчення паламізм. На нашу думку, такі переінтерпретації є справою, яку виконати неможливо, особливо стосовно паламізму. Останній завжди залишатиметься протилежним щодо традиційної католицької теології. Тому пошук прийнятних інтерпретацій мав би поєднуватися із відкритими дискусіями на кшталт середньовічних диспутів. А в рамках сучасних конференцій наявні суперечності скоріше «заговорюються», ніж «обговорюються». Думаємо, що теологічне переосмислення західної та східної традиції можливе саме сьогодні, і цим мали професійно зайнятися передусім православні теологи.
Нарешті, Іоанн Зізіулас звертає увагу на необхідність нового повернення до святоотцівської еклезіології – для того, щоб зрозуміти «якої саме єдності Церкви ми прагнемо» (с. 46). З точки зору митрополита, «еклезіолосія співпричастя» може зняти всю гостроту проблеми примату в Церкві, що розчистить дорогу до єдності. На нашу думку, завдання побудови більш глибоко продуманої еклезіології співпричастя належить до завдань, що стоять саме перед православною теологією. Досвід XX століття ясно вчить, що еклезіологічні ідеї мають народжуватися в межах православної теології, а потім вони будуть реципійовані католицькими мислителями і втілюватимуться у віровчительних документах Католицької Церкви. Тому сьогодні «м’яч на полі» православної теології. А оскільки православні та католики вже вичерпали майже весь потенціал еклезіології М. Афанасьєва, то католицькі теологи наштовхнулися на низку апорій у розвитку ґрунтованого на ідеях Афанасьєва вчення Другого Ватиканського собору про Церкву, то нову поглиблену неопатристичну еклезіологію можуть і повинні розробити православні богослови. І самотужки Іоанну Зізіуласу із таким грандіозним завданням явно не справитися.
Протестантську точку зору було висловлено в доповіді професора Джефрі Вейнрайта ««Unitatis redintegratio» з протестантського погляду». Д. Вейнрайт вважає за норми екуменічної теології документи Всесвітньої Ради Церков. Тому він хвалить «Декрет про екуменізм» за близькість до цих документів. Зокрема, для нього найважливішим є визнання протестантських хрещень з боку Католицької Церкви, що виявилося в «Декреті про екуменізм». Церква як Тіло Христове, з точки зору Джефрі Вейнрайта, – це саме єдність охрещених. Але для «Декрету про екуменізм» важливою є саме євхаристійна єдність, на тему якої Д. Вейнрайт фактично відмовляється навіть розмірковувати.
У «Декреті про екуменізм» Д. Вейнрайт вичитує визнання протестантських громад належними до Церкви, яка «дійсно перебуває» в них настільки, наскільки для них властиві «еклезіальні елементи» (с. 60). І таке визнання повністю відповідає сучасній самооцінці протестантськими церквами себе: адже згідно із їх еклесіологією, єдина невидима Церква проявляє себе в різних громадах, що сповіщають Євангелію. Д. Вейнрайт оцінює як непорозуміння заяву, що пролунала 2000 року, про те, що єдиною істинною Церквою (Тілом Христовим) і є Католицька Церква. Ця заява, зроблена в документі «Господь Ісус» кардиналом Ратцингером (сьогоднішнім Папою Бенедиктом XVI), звичайно, розвіює всі надії протестантів на дрейф католицької теології в напрямку до протестантського розуміння Церкви. Натомість цікаво, що консерватизм заяви 2000 року дзеркально відповідав тезі Ювілейного Архієрейського собору РПЦ про те, що єдина Церква як Тіло Христове і є Православною Церквою. Ця дзеркальність позицій може стати відправною точкою для нового діалогу католицизму і православ’я при згасанні екуменічних перспектив на напрямі співпраці із протестантами. Із останніми на сьогодні немає перспектив єднання і теологічної основи для прогресу в цьому векторі не проглядається. Що, фактично, і констатує Д. Вейнрайт, закликаючи визнати можливість «часткової єдності» як виконання заповіді Спасителя «будьте все єдино як Я і Отець». Важко назвати таку позицію чесним наслідуванням Євангелії, а тому пропозиції Д. Вейнрайта слід визнати об’єктивно незадовільними.
Другий розділ збірника «Ретроспективи екуменічної діяльності та сучасний стан» містить три доповіді членів римської курії, що висвітлюють історію екуменічних зусиль Католицької Церкви із часу прийняття «Декрету про екуменізм». Ці доповіді є типовим породженням бюрократичного стилю роздумів на теми екуменізму. В очі впадає відсутність живого мислення і богословського натхнення. Тому ми не можемо рекомендувати читачам збірника зупинити свою увагу на цих матеріалах.
Третій розділ «Майбутні перспективи» містить чотири доповіді, які за стилем є проповідями на теми екуменізму. Із цих доповідей-проповідей лише дві можна оцінити як цікаві і натхненні. Це доповідь К’яри Любіч «Духовність єдності в різноманітті» та Енцо Б’янкі «Духовний досвід спілкування. Єдність у різномаїтті». Особливого схвалення заслуговує думка Енцо Б’янкі про те, що «сьогодні, завдяки філософському внескові Мартина Бубера і Еманюеля Левінаса, ми в культурному вимірі краще підготовлені до сприйняття логіки співпричастя, оскільки розуміємо іншість як суттєву рису буття» (с. 183).
Останній розділ книжки «Висновки» містить «Заключне слово» кардинала Вальтера Каспера, текст «Декрету про екуменізм» та проповідь Папи Іоанна-Павла II, виголошену в останній день конференції. Заключне слово виправдовує обережний екуменізм доби Іоанна-Павла II як єдино можливий (с. 188-189). Між тим, керівники Католицької Церкви могли б думати і діяти більш сміливо, наближаючись до того розуміння Церкви та її єдності, що було характерним для часів апостольських та святоотцівських. Проповідь Іоанна-Павла II є повтором звичних сподівань на дієвість любові та силу Святого Духу, якими і має звершитися «повна єдність». Теологічною основою для цього пропонується зробити класичний принцип «у головному – єдність, у другорядному – свобода, в усьому – любов» (с. 219). Між тим, якщо дивитися «очима любові», то «головним» (суттєво значимим) є все. Для любові немає другорядного. І тому давній вислів, який цитував Папа, для сучасного християнства дещо застарів. Цей принцип є занадто раціональним і схематичним. Ніякі об’єднання на основі цього принципу сьогодні неможливі. Важливим для досягнення єдності є все і немає нічого другорядного. Тому необхідна якісно інша теологічна робота думки і серця, ніж та, що була продемонстрована на цій конференції, за результатами якої й видано рецензовану збірку.
Збірка «У пошуках єдності християн» є корисним читанням, оскільки відкриває важливу істину: католицький екуменізм перебуває лише на початку свого шляху. І сміливі кроки можливі лише завдяки цілеспрямованим майбутнім зусиллям. А останні, на нашу думку, можуть бути натхненні  через нове поглиблення розуміння природи Церкви, якого чекають від православної теології вже сьогодні.





Повернутися назад