На Прикарпатті служить священик УПЦ КП, який не має обох ніг (ФОТО)

Ієрей Іван Теремко, священик Української Православної Церкви Київського Патріархату, який служить у церкві села Глушкова Городенківського району Івано-Франківської області, після втрати обох ніг неймовірними зусиллями зумів повернутися до повноцінного життя. Сьогодні його називають прикарпатським Маресьєвим, повідомляє "Релігія в Україні" з посиланням на Україну молоду та Стик.

Після закінчення Київської семінарії УПЦ КП і висвячення отець Іван удостоївся похвали ієрархів за невтомну, впродовж кількох років, душпастирську діяльність у столичній області. Йому пропонували залишитися на фінансово дуже привабливій парафії в «царському» селі, де мешкали відомі політики й бізнесмени, проте він забажав повернутися на рідне Прикарпаття. Тут довірили старовинну церкву святого архістратига Михаїла у Глушкові, розташованому неподалік райцентру Городенка. На парафію доїжджав із селища Чернелиця, де душа в душу жив із красивою і доброю дружиною Галиною, уродженкою цих місць. У сім’ї підростало двоє доньок — Людмила і Світлана.

Ніщо не віщувало біди. Та вона, як завжди, прийшла несподівано. Буття отця Івана Теремка поділяється на два різко контрастні періоди: до і після 1січня 2001–го. У перший день 2001–го трагедія сталася перед його 35–річчям. Під вечір того дня о. Івану зателефонував схвильований священик Дмитро Стефанюк, котрий не міг добратися до Чернелиці, і попросив виїхати йому назустріч кіньми. Отець Іван вирушив у дорогу, але знялася така хуртовина, якої ще ніколи йому не доводилося бачити. Коні по черево провалилися в болото, священик набрав повні черевики льодяної води, кінцівки ніг примерзли до взуття. "Спираючись на коліна й лікті, я повз, а куди — один Бог святий знає, - розказує о. Іван. - Почало темніти. Вибився із сил і зрозумів: це — кінець. Помолився востаннє і попросив: «Прийми, Господи, мою душу».

Після доби блукань засніженими безлюдними полями він ступив на поріг смерті. Але його знайшли, лікарі врятували життя, хоча змушені були ампутувати ноги. Довелося заново вчитися ходити.

"Та ще не знав, що хірурги, крім ніг, готувалися ампутувати мені й руки, обморожені на 85 відсотків, - каже священик. - І тут вочевидь уже втрутилося Боже провидіння. Тодішній завідувач опікового відділення Тарас Масляк вирішив трохи зачекати, і руки, на превеликий подив, почали відходити. Зібрався консиліум. Професори старшого віку переконували, що за своєї практики такого зцілення ніколи не бачили. Може, казали, це сталося тому, що я своїми руками багато разів тримав чашу під час Богослужіння. Що б там як, а руки вціліли. Правда, деякі пальці трохи покручені, але вони — свої, справжні. Роблю ними все, як до трагічного випадку".

Зціпивши зуби, священик спершу намагався встояти хоча б хвилину, потім — дві, три, п’ять. На четвертий день спустився з другого поверху клініки на перший. Виливав кров із протеза — і йшов. Через вісім місяців після страшної пригоди, на Спаса, відслужив усю службу Божу. Згодом почав косити сіно, копати грядки, сапати городину, вантажити на причіп мішки з картоплею, а коли виникала потреба — сідав за кермо легковика і їхав до Києва чи Одеси.

— Людська доброта найбільше зігрівала мою душу й зболене тіло, - згадує о. Іван. - Першим відгукнувся греко–католицький священик отець Ігор Левицький. Потім допомогу запропонували представники влади й бізнесу, парафіяни різних конфесій Прикарпаття і навіть із Київщини. Ліки коштували страшенно дорого, тому наші родинні заощадження «розтанули» відразу. Та й тепер мушу міняти протези через кожні півтора–два роки. Їх вартість — понад 4 тисячі доларів, а моя пенсія з інвалідності — 1005 гривень. Без допомоги добрих людей і Божої підтримки я б не підвівся з інвалідного візка.

Окрім сумлінного виконання обов’язків пароха, отець Іван диригує церковним хором, співає у відомому на весь район квартеті «Явори» й неодмінно привертає до себе увагу на конкурсах художньої самодіяльності. Глядачі часто й не здогадуються, що цей доброзичливий, сповнений енергії чоловік не має обох ніг.

— Те, що я пережив, допомогло глибше зрозумів суть слів Ісуса Христа: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною». Кожному випадають певні випробування — комусь легші, комусь важчі — які Бог дасть. І за те треба йому дякувати. Подолавши їх, людина по–іншому цінує радість життя, красу дарованого нам світу, - каже священик Іван.