В УГКЦ дискутують, чи варто псувати відносини з Православною Церквою через декількох тисяч можливих нових греко-католиків на Східній Україні

На сторінках наближених до УГКЦ інтернет-ресурсів недавно розгорнулася дискусія щодо греко-католицького прозелітизму серед православного населення України. Йдеться, насамперед, про статтю «Екуменізм по-православному»  о. Ореста-Дмитра Вільчинського та опонуючого йому українського греко-католицького богослова і публіциста Миколи Крокоша, який відповів публікацією «Католицизм – це не Антиправослав’я».

На сторінках наближених до УГКЦ інтернет-ресурсів недавно розгорнулася дискусія щодо греко-католицького прозелітизму серед православного населення України. Йдеться, насамперед, про статтю «Екуменізм по-православному» о. Ореста-Дмитра Вільчинського та опонуючого йому українського греко-католицького богослова і публіциста Миколи Крокоша, який відповів публікацією «Католицизм – це не Антиправослав’я».

Приводячи твердження о. Ореста-Дмитра Вільчинського, що звинувачення православними греко-католиків в прозелітизмі є «висмоктаними з пальця», М. Крокош не погоджується з цим твердженням, оскільки в УПЦ «готові навести конкретні приклади неекуменічної поведінки священиків нашої Церкви». Греко-католицький богослов впевнений, що «керівництво УГКЦ не має ціленаправленої прозелітичної стратегії, але деякі священики цієї Церкви, намагаючись всякими засобами збільшити кількість своїх овечок, не відмежовуються чітко від Православної Церкви, чим вводять в оману не надто свідомих її вірян».

Для того, щоб усунути ці недоліки, які спричиняють напругу між Церквами, М. Крокош пропонує «виробити кодекс чітких правил поведінки священиків УГКЦ на переважно православних територіях та в діаспорі, де є значна кількість православних заробітчан. Такі священики повинні мати правдиво екуменічну настанову до Православ’я і відноситися з належною повагою до домінуючої конфесії, щоб оминати непотрібні конфлікти з Православною Церквою. Екуменічна тактовність вимагає від них координації душпастирської діяльності з місцевим клиром православних Церков. Адже йдеться не про якісь там «місійні терени», а про нашу спільну християнську батьківщину, котра вже більш як тисячу років є християнською. Навіть якщо значна частина населення Східної України і є релігійно індиферентною чи радше недостатньо воцерковленою, то все ж треба брати до уваги непросту історію Православної Церкви – пік переслідування Церкви комуністичною владою припав на 20-30-ті роки, а тому Православ’я на Східній Україні ще й досі перебуває в стані відродження своїх церковних структур. Не можна міряти всю Україну галицьким, греко-католицьким церковним мірилом, адже на Західній Україні практично все населення завжди було воцерковлене, бо навіть в комуністичні часи до найближчого храму завжди було недалеко, тоді як там, де комунізм панував понад 70 років, храми були зруйновані, а тому й досі далеко не в кожному селі є налагоджене парафіяльне життя. Якщо ми як греко-католики хочемо відродження християнської України, то повинні сприяти відродженню Православ’я на його споконвічних теренах, а не використовувати важкого спадку комуністичної неволі як нагоду для поширення власної конфесії. Бо таким чином УГКЦ може непоправно погіршити відносини з православними Церквами, а це важить набагато більше, ніж кілька тисяч нових греко-католиків», - вважає греко-католицький богослов.

М. Крокош розповідає в статті про те, що кілька років тому йому самому “доводилося чути, як один із визначних священиків УГКЦ на прощі в одному монастирі на проповіді вголос мріяв про сотні й сотні греко-католицьких священиків, які мають заполонити Східну Україну”. “Такий менталітет треба терміново міняти”, - впевнений богослов. “Ціла Україна історично є християнською державою, а тому їй потрібне не окатоличення чи то пак обуніачення, а плідна співпраця всіх Церков для відродження святої України та на благо всього суспільства”, - переконаний він.