Religion.in.ua > Версія для друку > Відбулася презентація дослідження «Україна після Томосу: контекст подій, виклики та екуменічні перспективи»

У зв’язку з тим, що в січні 2019 року Православній Церкві України з рук Константинопольського патріарха Варфоломія було надано томос про автокефалію, у конфесійному полі України відбулися істотні зміни, що несе з собою потенційні виклики, але також і перспективи, що можуть відкритися у царині міжконфесійних стосунків. З цього виникла ідея проаналізувати нову ситуацію, особливо через призму екуменічних стосунків.

Дослідження складається з трьох частин. У першій проаналізовано конфесійне тло України до і після томосу у світлі соціологічних даних; далі розглянуто відносини між українськими конфесіями у зв'язку з новими обставинами та перспективи розвитку цих відносин, а також є спроба дати відповіді на питання, як конфесійні зміни в Україні відіб'ються на міжнародному рівні; третя частина присвячена перспективам, що їх відкриває нова конфесійна ситуація.

Модератором онлайн заходу був Дмитро Горєвой, релігієзнавець, директор ГО «Центр релігійної безпеки», керівник проектів та програм Інституту релігії та суспільства УКУ. Презентували дослідження наукові співробітники ІЕС Тарас Курилець та о. д-р Роман Фігас. В обговоренні взяли участь зокрема: Андрій Смирнов - канд. історичних наук, доцент кафедри історії ім.. М.П. Ковальського Національного університету "Острозька академія", о. д-р Ігор Шабан - голова Комісії УГКЦ з міжконфесійних та міжрелігійних відносин, та о. Георгій Коваленко - ректор Відкритого Православного університету Святої Софії-Премудрості (Київ). До дискусії та обговорення долучилися фахівці та зацікавлені релігійною ситуацією в Україні.

Тарас Курилець під час презентації підкреслив головні висновки дослідження: скоріш за все, різких змін на конфесійному полі України у ближчій перспективі не буде, а тому потрібно звикнути, що в Україні будуть присутні дві великі канонічні православні Церкви з різною юрисдикційною приналежністю. ПЦУ та УПЦ (МП) будуть змушені знайти в Україні певний modus vivendi. Ця обставина може стати джерелом міжконфесійних конфліктів, ворожнечі. Проте, якщо не забракне доброї волі двох українських Церков, тоді з часом ця ситуація зможе, навпаки, стати джерелом порозуміння, примирення та співпраці.

У результаті перипетій, пов'язаних з отриманням томосу, майже половина з тих, хто визнав себе православним, складають групу «просто православних», тобто тих, хто декларує себе православними за віросповіданням, проте без чіткої конфесійної приналежності. Наявність такої групи підказує поле для майбутньої праці Церков: треба думати, як цю групу залучити у церковне життя.

Секуляризація в Україні прогресує, особливо серед молоді, про що свідчить статистика останніх років, і потрібно бути готовим до того, що вплив Церкви в суспільстві буде зменшуватися. Українські Церкви повинні активно долучатися до вирішення нагальних суспільних проблем, налагодити капеланське служіння серед студентства, катехизацію. Інакше їх чекає неминуча маргіналізація.

У відносинах між ПЦУ та УГКЦ настала - після періоду взаємних декларацій про налагодження співпраці - певна пауза, що пов'язано перш за все з інтенсивним процесом внутрішньої розбудови церковних структур ПЦУ. Однак в екуменічному відношенні це багатонадійне поле, і згадані Церкви не повинні втратити цей шанс, особливо в сфері спільного служіння суспільству – у «діалозі любові».

Оскільки процеси в міжнародному церковному середовищі певною мірою залежні від процесів політичних, визнання ПЦУ як з боку світового православ' я, так і з боку світової християнської спільноти залежатиме від становлення держави Україна на міжнародній арені.

Отець Роман Фігас, зокрема, зазначив, що цінність документу є в аналізі різновекторних релігійних процесів, які відбувалися і все ще продовжують відбуватися у контексті надання томосу про автокефалію для ПЦУ, з точки зору екуменічної перспективи розвитку стосунків між Церквами. Творці тексту намагалися висвітлити не лише загрози і труднощі, що виникають у переформатуванні релігійного ландшафту, їхні причини та наслідки, але намагалися відчитати перспективи та нові можливості, які відкриваються для українських християн у цій новій ситуації.

Щоб накреслити екуменічні перспективи та можливі шляхи розвитку стосунків між Українськими Церквами автори звернулися до ще свіжого тексту 10 тез, які свого часу накреслили ініціатори як плани та завдання для розвитку новоствореної ПЦУ. Ці ідеї та завдання, викладені у тексті, є актуальні для більшості Церков в Україні та відкривають нові екуменічні обрії.

На завершення о. Фігас зазначив, що В Україні склалася цікава релігійна ситуація, де жодна із конфесій не може претендувати на абсолютну більшість, диктуючи таким чином іншим деномінаціям свої умови. Різноманітність є свого роду даром, яким конфесії ще повинні навчитися користуватися, бо вона змушує бути відкритим на діалог та йти на зустріч одна одній. Розбудова лишень своєї деномінації в ізоляції від інших приречена на невдачу, а конфлікти, що виникають навіть в одній спільноті, несуть загрозу для усіх конфесій. Лишень відкритий діалог та співпраця уможливить прогрес кожної окремої деномінації, а також стабільний розвиток українських Церков.

Сьогодні українські християни мають унікальні шанси, яких ще не мали десятиліття раніше. Якщо Церкви зуміють зробити правильні висновки, відійти від суперництва до творення спільних проектів та завдань, Україна може стати “лабораторією екуменізму», де будуть відкриватися нові можливості для досягнення так бажаної християнської єдності.