Religion.in.ua > Версія для друку > Українське християнське академічне товариство актуалізувало «живий екуменізм» та загальнохристиянські досягнення

У 2021 році українські католики відзначають 75-ту річницю Львівського псевдособору 1946 року, який призвів до ліквідації УГКЦ. Однак переслідування за віру зазнали всі українські конфесії за часів СРСР. У в’язницях і таборах християни жили в єдності навколо Христа, де конфесійні бар’єри часто стиралися, а забобони та стереотипи щодо представників інших конфесій зникали. Вони стали свідками «живого екуменізму», який є спільною спадщиною усіх християн, адже їхні вчинки віри – це прецедент християнської єдності.

Зазначался, що цей досвід не відображено, ані впроваджено у міжконфесійні відносини пізніше, коли надано свободу, ані після перебудови, ані за часів незалежності України. Одним із завдань цього семінару було з’ясувати, чому і що завадило його актуалізації. Чи може цей досвід бути життєво важливим для налагодження відносин між українськими конфесіями в наш час? Наголошувалося, що важливо витягти пам’ять про переслідування та мученицьку смерть за віру з шаф кожної окремої Церкви та сприймати це як загальнохристиянське досягнення. Останнє може стати джерелом натхнення у пошуку миру та взаєморозуміння між українськими конфесіями, які досі часто поневолені упередженим ставленням одна до одної.

Д-р Олег Турій, проректор із зовнішніх зв’язківУкраїнського католицького університету (УКУ), директор Інституту історії Церкви, завідувач кафедри церковної історії Українського католицького університету, передав історичну парадигму мучеництва: «Історія XX століття в Україні забарвлена в багряний колір. За дуже приблизними оцінками на цих землях, які американський дослідник Тімоті Снайдер назвав «кривавими», насильницькою смертю на цій землі загинуло до 17 мiльйонiв людей. І особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу, в якому не було б місця для Бога. Складовою частиною кривавої трагедії насилля в Україні стало навмисне переслідування релігії та насадження атеїзму. Прагнучи утвердити своє тоталітарне панування, комуністична влада не могла терпіти існування структур, які відстоювали інші, гуманістичні цінності. Боротьба з релігією стала державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль, не гребували засобами. Як наслідок — зруйновані, спалені, сплюндровані храми; розстріляні, арештовані й депортовані в сибірські ГУЛАГИ священики й вірні, православні і католики, представники інших спільнот і релігій; переслідувані, загнані в підпілля або повнiстю знищені цілі Церкви. Все це печальні «здобутки» того «реального соціалізму», який на крові й кістках мільйонів утвердився у цій частині Земної кулі».

Він продовжив, що «Історія XX століття в Україні — це не лише історія цілеспрямованого й методичного насилля «власть придержащих» чи безнадійної агонії приречених. Це насамперед історія мужньої витривалості та героїчного спротиву, незламності духу та величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки здобув перемогу в нерівному двобої Добра і Зла, хто дочекався світлого Празника Воскресіння своєї Церкви. Завдяки непохитності владик, стійкості духовенства, вірності мирян, сотень відомих і безіменних мучеників та ісповідників віри, УГКЦ вистояла в період офіційної «ліквідації», організувалася в підпіллі, породила нові покоління церковних лідерів і вірних, живлячи в їхніх серцях іскру надії у краще прийдешнє. Впродовж майже півстоліття ця Церква залишалася не лише найбільшою репресованою християнською спільнотою в світі, але й найбільшим організмом суспільного опору тоталітарній системі СРСР».

Д-р Олег Турій підсумував виступ цитатою з Послання до 60-ліття Львівського псевдособору: «За колючими огорожами концтаборів, у непрохідних лісах і снігах сибірської тайги, під пронизливими вітрами казахських степів явилося нам ще одне чудо єдності – єднання людей різних Церков і конфесій. Католики, православні й протестанти жили між собою як справжні брати і сестри. Їх єднав у одне Тіло хрест Христа, їх робило солідарними спільне страждання. Навіть більше, у нерівному двобої з безбожною владою поруч опинилися усі ті, для кого єдиною зброєю спротиву було натхненне Слово Творця. Цей “екуменізм ҐУЛАҐУ” мав би стати духовною скарбницею, з якої повинні б черпати усі ми – не тільки етнічні українці, а й росіяни, поляки, євреї та кримські татари; віруючі та невіруючі. Наше завдання не просто зберегти пам’ять про це духовне єднання, а покласти його в основу нашого сьогодення, ще більше розвинути його. І тоді Україна – наш спільний дім – перетвориться у благословенний край, у якому тісно переплітатимуться закон і благодать, гарантуватимуться основні громадянські права і свободи, пануватимуть мир і злагода».

Про православну перспективу бачення історії мучеництва доповідав д-р Костянтин Сігов, директор Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера». Як приклад обрав свідчення життям о. Олександра Глаголєва та о. Олександра Меня. Д-р Костянтин Сігов вкотре наголосив на відомій цитаті о. О. Меня, що «лише короткозорі люди можуть вважати, що християнство вже було. Євангельська стріла націлена у вічність. Тому історія християнства тільки починається». Він також наголосив: «Долати прірву ХХ ст. можуть дві академії: академія небесна і академія земна. О. Олександр Глаголєв, Йосип Сліпий і о. Олександр Мень зі своєї небесної академії посилають особливий дощ до академій земних – відвагу долати інерцію, страх, схильність до закритих форм православ’я. Пригадаю, що на Пасху 1990 року (Перебудова, гласність) баптисти збирали великі зібрання на стадіоні «Олімпійський», патріархія відмовилася брати у цьому участь, а о. Олександр Мень пішов в білому облаченні і говорив до людей. Багато-хто закидав, що він просуває реформацію православ’я, але йшлося про щось зовсім інше…».

Історію мучеництва подав д-р Михайло Черенков, проф. Українського католицького університету, віцепрезидент з питань стратегії Міжнародної християнської асоціації «Місії Євразія»: «Без досвіду спротиву Церкви ми мали б іншу ситуацію в країні, мали би значно залежнішу від держави Церкву, мали би митрополитів у погонах, християнство у погонах, без спротиву і боротьби. Це – благословення! Завдяки історії страждань маємо сьогодні сильнішу Церкву і, навіть більше, маємо сильніші Церкви... Досвід спротиву формував християнську єдність, яка ставала аксіомою. Досвід страждань та боротьби приготував і очистив Церкву до служіння суспільству в умовах незалежності, але чи скористалася Церква цим досвідом?». Професор пригадав слова свого батька: «Сину, не говори ніколи про представників інших традицій, начебто вони не знають Христа, не мають Духа Святого». Він також запропонував будувати нову спільноту опору байдужості.

Отець д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій Українського католицького університету, звернув увагу на послання Йосипа Сліпого «Про поєднання в Христі», цитуючи: «Народе український, стань же раз собою! Нас єднає рідна Київська традиція. Ми, греко-католики і православні, сядьмо врешті разом і перекладаймо літургійні книжки, щоб ми одним серцем і одними устами ісповідували Христа». А до протестантів він каже: «Може би ми сіли за спільний переклад Біблії та обмінювалися нашими поглядами про оправдання, про ті речі, які Лютер кинув як виклик Католицькій Церкві? Ми знаємо, що в 1999 році Католицька Церква проголосила, що наука про оправдання, на яку чотири століття казали, що то є анатема, відповідає католицькому віровченню. Між нашою Греко-Католицькою та Православною Церквою немає жодної догматичної різниці. І ви знаєте, що два митрополити і один єпископ з діаспори написав телеграму зі запитанням, чи Ви справді так написали? А нині знаємо, що папа Франциск теж так стверджує».

ХІV Екуменічний соціальний тиждень «Плекаючи спільне благо: разом до сталого розвитку суспільства» відбувається у Львові 5–9 жовтня. Ініціатором та організатором Всеукраїнського суспільного форуму є Інститут екуменічних студій Українського католицького університету.