УПЦ (МП) і УПЦ КП обмінялися «люб'язностями»

1.    Інформація про те, що Священний Синод Української Православної Церкви нібито планував запросити до України Святішого Патріарха Кирила, що в результаті призвело б до протестів в українському суспільстві, із-за чого нібито візит мав би бути перенесеним до кримського Херсонесу, де мало б відбутися зібрання архієреїв Української Православної Церкви, які під тиском Кремля мали б обрати нового Предстоятеля – є неправдивою. На порядку денному роботи Священного Синоду Української Православної Церкви не стояло і не стоїть питання запрошення на святкування дня пам’яті святого князя Володимира Святішого Патріарха Кирила в цьому році. Розповсюдження цієї неправдивої інформації Українська Православна Церква розцінює як провокацію, свідомо влаштовану керівництвом УПЦ КП.

2.    Висловлюємо жаль, що такою неперевіреною і відверто провокаційною інформацією керуються представники державних органів, зокрема директор Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України В. В. Юшкевич, роблячи свої публічні заяви. Вважаємо, що такі заяви вносять напруженість як в суспільне життя, так і у взаємини між конфесіями, а також розцінюються як втручання у внутрішні справи Церкви, що недопустимо зі сторони профільних чиновників.

3.    Прикро, що офіційний сайт УПЦ КП стає місцем, де оприлюднюються чутки, плітки, неперевірена й провокаційна інформація, яка має на меті внести штучну ворожнечу й розкол в середовище Української Православної Церкви, а також спотворити в очах українського суспільства обличчя нашої Церкви. Впевнені, що для Прес-центру УПЦ КП публікація будь-яких відомостей з посиланням на анонімні джерела не є достойним методом подачі інформації. Вважаємо такі дії загрозою внутрішній безпеці й стабільності в українському суспільстві, чого не можна допускати, особливо в сьогоднішній складний для нашої держави період.

4.    Вважаємо, що інформаційна політика Прес-центру УПЦ КП аж ніяк не сприяє примиренню та налагодженню діалогу, до чого так активно закликає УПЦ КП, однак в дійсності робить навпаки. Створюється враження, що однією з головних цілей існування цієї конфесії є огульна критика Української Православної Церкви та всіх і всього, що з нею пов’язано.

5.    Зазначаємо, що Українська Православна Церква зі своєї сторони в своїх офіційних заявах, в публікаціях на офіційних інтернет-ресурсах, не дозволяла собі проявляти нездорового інтересу до внутрішнього життя як УПЦ КП, так і інших конфесій, а тим більше опускатися до рівня коментування чуток, пліток, та плекання інтриг навколо будь-яких релігійних організацій.

6.    Закликаємо українське суспільство та ЗМІ не поширювати провокаційної та неправдивої інформації з сумнівних джерел щодо Української Православної Церкви, а у випадках появи такої  інформації звертатися до офіційних представників Української Православної Церкви, які мають право коментувати ті чи інші події внутрішнього та зовнішнього життя Церкви.

Прочитавши «Заяву Відділу зовнішніх церковних зв’язків» УПЦ Московського Патріархату з прикрістю маємо констатувати, що вона в цілому витримана у стилі «найкращий захист – це напад».

1. Як відомо, засідання Священного Синоду УПЦ МП проходять у закритому режимі, повний перелік питань порядку денного до початку самого засідання часто не знають навіть члени Синоду. В таких умовах ані ВЗЦЗ, ані будь хто інший в УПЦ МП не може обґрунтовано спростувати опубліковані нами раніше відомості щодо плану під приводом святкування Дня Хрещення Руси організувати у Херсонесі (АР Крим) зібрання єпископів УПЦ МП, де під наглядом Патріарха Кирила провести зміни у керівництві УПЦ МП.

В минулому і Прес-центр Київської Патріархії, і Предстоятель та інші ієрархи УПЦ КП не одноразово повідомляли про наміри Московського Патріарха Кирила в той чи інший спосіб обмежити права УПЦ МП на самостійність в управлінні, поставивши її під жорсткий власний контроль. Остання спроба логічно вписується у ряд наведених нижче прикладів.

Під час першого свого візиту в Україну Патріарх Кирил намагався добитися від митрополита Володимира (Сабодана) згоди на офіційне чи неофіційне затвердження Московським Патріархом всіх кандидатів на рукоположення у єпископи, а також кадрових рішень щодо єпископів. Мотивувалося це тим, що «українські єпископи обирають Московського Патріарха, а Патріарх ніяк не впливає на обрання єпископів». Насправді ж якщо вплив на обрання Московського Патріарха українських єпископів не є вирішальним, а подія ця має місце приблизно раз на два десятиліття, то затвердження кадрових рішень УПЦ МП Патріархом у Москві зробило би єпископат УПЦ МП повністю залежним від московської волі.

Пропонувалося також створити у м. Києві так зване Патріарше подвір’я, яке би по суті виконувало як наглядові функції, так і функції прямої взаємодії особистих представників Московського Патріарха з органами влади в Україні і єпископами УПЦ МП – поза митрополитом Володимиром. Ознакою таких прагнень стала також практика Московського Патріарха Кирила проводити зустрічі з керівництвом України без участі Предстоятеля УПЦ МП.

У 2011 р. існував план перемістити на Харківську кафедру замість немічного митрополита Никодима (Руснака) праву руку Патріарха Кирила – митрополита Іларіона (Алфеєва), шефа церковної дипломатії Московської патріархії. Таким чином планувалося забезпечити його входження у Синод УПЦ МП та перетворення у спадкоємця митрополита Володимира. Завчасне оприлюднення цього плану завадило його реалізації. До речі, тоді теж було чути голоси про неправдивість повідомлень Прес-центру Київської Патріархії, хоча інформація нами була отримана з різних джерел і пізніше підтверджена з середовища УПЦ МП.

Широкого резонансу в УПЦ МП отримала спроба руками митрополита Донецького Іларіона через очолювану ним статутну комісію «привести Статут УПЦ у відповідність зі статутом РПЦ», тобто при збереженні форми незалежності в управлінні УПЦ МП ввести повний контроль Московської патріархії за її життям. Про цю спробу також ми багато писали. І тут з боку представників Московського Патріархату можна було би говорити про неправду наших тверджень, як це робиться зараз, якби не оприлюднення рапорту юриста Митрополії В. Ф. Волинця (за дивним збігом обставин недавно звільненого) на ім’я митрополита Володимира про негативну діяльність статутної комісії та інших документів з цього приводу, які повністю підтвердили достовірність нашої інформації.

Минулого року саме Прес-центр Київської Патріархії та особисто Патріарх Філарет публічно і на скільки це було можливо в тих обставинах викрили тиск на митрополита Володимира з метою змусити його подати у відставку, для чого під фактичний домашній арешт був посаджений його секретар архієпископ Олександр (Драбинко). Оприлюднені нині листи митрополита Володимира до В. Януковича та інших свідчать, що правда про тиск на УПЦ МП виявилася ще страшнішою, ніж можна було передбачати.

Це – лише побіжний перелік фактів, які  підтверджують, що оприлюднюючи інформацію про події в УПЦ МП Прес-центр Київської Патріархії оперує достовірною інформацією.

Зрештою, якщо наші слова – неправда, чому дехто в УПЦ МП (і в Москві) так болісно на них реагує, знову і знову вдаючись до виправдань і зустрічних звинувачень?

Переконані, що пройде час і ми всі будемо свідками повного підтвердження достовірності і цього оприлюдненого нами плану – як це відбувалося і в минулому з оприлюдненими нами планами Москви щодо України. Бо хіба ж даремно керівник адміністративного секретаріату Московської патріархії єпископ Солнєчногорскій Сергій нещодавно відвідував Крим, де на місці, оглянувши Володимирський собор у Херсонесі, займався плануванням візиту Московського Патріарха?

2. Прикро також бачити, що в умовах російської агресії проти України, – яку, до речі, ані Місцеблюститель, ані Синод УПЦ МП так і не визнають агресією, бо слідують в руслі кремлівської риторики про «внутрішній братовбивчий конфлікт», – офіційні особи УПЦ МП кинулися захищати Московського Патріарха від цілком обґрунтованих претензій до нього і його діяльності в Україні з боку офіційних представників української держави.

Коли не тільки в суспільстві, але і в середовищі самої УПЦ МП дуже багато є незадоволених лукавим мовчанням чи туманними заявами Московського Патріарха щодо кремлівської війни проти України – керівництво УПЦ МП не лише не закликає свого Патріарха вплинути на Кремль з метою зупинити агресію, але і відкрито вихваляє його за удавану «турботу про Україну». На жаль у дійсності для опису цієї турботи добре підходить народне прислів’я: «Любив вовк кобилу – лишив хвіст і гриву».

Разом з тим на жаль ВЗЦЗ та інші офіційні особи УПЦ МП ніяк не відреагували на хамський випад близького до Московської патріархії «правозахисника» Романа Сілантьєва, який назвав голову Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ протоієрея Георгія Коваленка «моральним виродком у рясі» лише за те, що о. Георгій публічно засудив діяльність попа Мерецького, який на Луганщині озброєний, з бандою поплічників зривав вибори Президента України.

Повторимося: нервова реакція як з Москви, так і з Києва на заяву Державного департаменту щодо небажаності візиту патріарха Кирила в Україну в час російської агресії проти нашої держави та окупації Криму – дуже яскраве підтвердження того, що в дійсності наміри щодо візиту, оприлюднені раніше Прес-центром Київської Патріархії, мали місце. Адже якщо Патріарх Кирил не збирається приїжджати в Україну цього року – навіщо так наполегливо дискредитувати керівництво Державного департаменту за його заяву?

3. Справжньою загрозою для єдності та стабільності українського суспільства є квазі-містична шовіністична доктрина «Русского мира», яку наполегливо просуває через структури Московського Патріархату, в тому числі в Україні, глава РПЦ Патріарх Кирил. Саме ця доктрина зараз взята на озброєння Кремлем у виправданні неоголошеної війни проти України. Розкриття ж правди про життя Церкви, навіть якщо це комусь не подобається, несе і для неї, і для суспільства користь та спонукає до очищення.

Розуміємо – правда буває болючою, в тому числі правда про сучасне внутрішнє життя УПЦ МП, про боротьбу за митрополичий престол і спадок Предстоятеля, про участь у цій боротьбі колишньої державної влади та «меценатів». Очевидно, що з офіційних джерел самої УПЦ МП таку болючу правду довідатися практично не можливо. Бо навіть Священний Синод УПЦ МП, розглянувши інформацію про тиск на митрополита Володимира з боку Януковича та його оточення, поклав її «під сукно», не винісши ніякого рішення – адже в Синоді засідають і ті, хто прямо зацікавлений у приховуванні цієї правди. Може ВЗЦЗ заявить, що Синод і цього питання не розглядав?

Зрештою, чи сама структура УПЦ МП в її нинішньому вигляді виникла не внаслідок так званого Харківського собору, який був плодом масованої кампанії з розповсюдження брехні, чуток і пліток про Предстоятеля УПЦ Блаженнійшого Митрополита Філарета? Тож перш, ніж шукати скалку в нашому оці, нашим братам варто пильніше придивитися до власної історії.

4. Дивно також читати посилання на діалог між УПЦ МП і Київським Патріархатом тих, хто дуже добре знає чому, через чотири місяці після оголошення, він не почався і вказівки яких митрополитів цьому перешкоджають. Прикро бачити, що не зробивши з кінця лютого жодного офіційного кроку в бік початку діалогу, представники УПЦ МП зараз намагаються перекласти свою провину за його зрив на Київський Патріархат.

Також маємо відзначити, що саме УПЦ МП протягом багатьох років будувала свою діяльність (а в окремих єпархіях це продовжують робити навіть тепер) на пропаганді ненависті до Київського Патріархату, розпалюванні ворожнечі проти його Предстоятеля, єпископів та духовенства, на задурюванні парафіян і суспільства розповідями про «неканонічність», «безблагодатність» і навіть «бісо-угодність» богослужінь в Київському Патріархаті.

Лише в останні роки завдяки мудрій позиції Предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира намітилося істотне поліпшення взаємних відносин, зроблені перші кроки до діалогу та порозуміння. Однак доводиться констатувати, що з відходом митрополита Володимира від активного керівництва в УПЦ МП знову посилюються тенденції до ворожнечі з Київським Патріархатом, відроджується риторика середини 90-х років, а всі, хто поділяв і підтримував курс митрополита Володимира на порозуміння і примирення, зазнають тиску з боку нового керівництва УПЦ МП. Прикладом цього є і сам ВЗЦЗ, з якого днями звільнили низку працівників.

Зрештою, хотілося би нагадати братам, що саме до Київського Патріархату про посередництво і захист звернулися керівники УПЦ МП, налякані приходом до стін їхньої резиденції в Лаврі обурених майданівців у лютому цього року. У відповідальний момент переходу влади до нового уряду Київський Патріархат своєю твердою і категоричною позицією несприйняття насильства щодо храмів УПЦ МП, засудженням будь-яких провокацій на релігійному ґрунті сприяв тому, що було збережено мир, не допущено погромів та ескалації протистояння. На жаль, дехто швидко забуває вчорашнє добро…

5. Київський Патріархат має достатньо відкриту інформаційну політику і добру комунікацію з українським суспільством. Тому нашому авторитету не зашкодили навіть десятиліття копіткої праці деяких і досі штатних працівників УПЦ МП, які зробили собі ім’я та кар’єру на збиранні та публікації чуток і пліток про нашу Церкву. Навпаки, авторитет Київського Патріархату в суспільстві зростає.

Однак ми не забули, яку роль у минулому відігравав ВЗЦЗ УПЦ МП у пошуку та плеканні зрадників у середовищі Київського Патріархату, наприклад таких, як колишній архієпископ Юрій Юрчик. Ми також знаємо про систему збору чуток (так званого компромату) на архієреїв та видних представників Київського Патріархату, яка налагоджена у Відділі зовнішніх церковних зв’язків Московської Патріархії ще з 1990-х років. Хотілося би вірити, що нинішні працівники ВЗЦЗ УПЦ МП не беруть участі в цій брудній діяльності та виконують вказівки лише керівництва УПЦ МП, а не накази з Данилового монастиря у Москві.

6. Дерево пізнається за плодами, а люди – за ділами. Бачимо, що українське суспільство здатне давати об’єктивні оцінки діяльності різних Церков. Хотілося би побажати і всім церковним керівникам навчитися чути і розуміти українське суспільство, а не замикатися у середньовічну шкаралупу зверхнього повчання про те, що люди мають думати та говорити, а що не мають думати та говорити про Церкву чи її провідників.

А щодо офіційних представників УПЦ МП, до яких мають звертатися за коментарями українські ЗМІ, то хотілося би побажати у цій справі більшої визначеності. Адже як простим журналістам зрозуміти, чи має офіційний статус структура під назвою «Прес-служба УПЦ» на чолі з В. С. Анісімовим, якщо Синодом вона не віднесена до офіційних церковних ЗМІ, але її керівнику дає інтерв’ю сам Місцеблюститель. Або чому на питання до діяльності Прес-центру Київської Патріархії береться давати коментарі не Синодальний інформаційно-просвітницький відділ, а Відділ зовнішніх церковних зв’язків?

З побажаннями Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП
(і їхнім старшим колегам в Москві) Божої допомоги у добрих справах –

Прес-центр Київської Патріархії