З кожним роком світ ревнителів древлього благочестя звужується. Перед старообрядцями, як і за часів гонінь, котрі залишилися давно позаду, стоїть те саме завдання: вижити. Воно значно складніше. Опиратися доводиться не режиму, а часу, що посилає старовірам нові випробування.

Але тут, крім загальних викликів, які кидає XXI століття, глобалізації та бездуховності, є приватні, суб’єктивні чинники, котрі впливають на збереження культури, звичаїв і традицій цієї самобутньої групи.

Державна політика в питаннях національних меншин, що сформувалася після краху соціалізму в країнах Східної Європи, закріпила нинішнє становище старообрядців і визначила на роки їхню подальшу долю. На кожній землі, яка три століття тому прихистила старовірів, вона своя.

«Пускай нас гонят в Туркестаны,

пускай на Север нас сошлют…

Но наше счастье не отнимут

Оно внутри нас завсегда…»

(Из духовных стихов
старообрядцев Верхокамья)
Світ старої віри

Старообрядницькі поселення і парафії розкидані по всьому світі. Їх можна зустріти в Молдові, Польщі, Болгарії, країнах Балтії, США, Канаді, Австралії, Китаї і навіть у Південній Америці.

За приблизними оцінками, у світі налічується близько двох мільйонів послідовників старообрядництва. Скільки в Україні, точно ніхто не скаже. Їх у нашій країні офіційно не рахують. Статистика лише повідомляє, що церковні громади старовірів є в 13 областях, Криму, Києві і Севастополі. Найбільше в Одеській, Вінницькій, Чернівецькій.

Дослідники культури і традицій старообрядців-липованів називають загальну цифру по регіону Нижній Дунай (Україна, Молдова, Румунія і Болгарія). Тут проживає більш як 100 тисяч людей. Офіційні цифри дає лише Румунія. За останніми даними перепису населення, у країні налічується 35,7 тис. російських липованів.

Забутий острів древлього благочестя
За останні роки на тему старообрядництва проведено силу-силенну досліджень. Написано сотні статей. Щорічно в країнах, де живуть старовіри, проходять наукові конференції, зустрічі. Інтерес до вивчення цього унікального явища не згасає. Роботи, пов’язані з історією, вірою, побутом, способом життя, мовою, звичаями, традиціями, культурою, представили і маститі вчені, і молоді дослідники.

Історики, етнологи, мистецтвознавці сьогодні глибше вивчають старообрядництво. Здається, немає такої грані їхнього життя, яке сьогодні не досліджували б. Це житло, одяг, прізвиська, народний календар, повір’я, духовні вірші, говірка, ділові риси, похорон, поминки, богослужіння, навчання грамоти, діяльність священнослужителів, культурні пам’ятки, приміром книга «Цветник». Загалом, можна перелічувати дуже довго.


Старообрядництво завжди привертало увагу учених своєю самобутністю, виразністю. Але в останні роки зроблено спробу комплексного вивчення. Проблема лише в тім, як устигнути. Вчені, можна сказати, по краплині збирають рештки старовини, щоб описати і зберегти для наступних поколінь. Бо дедалі менше залишається істинних поборників древлього благочестя. Разом із ними зникають традиції, говірка, культура.
Степ та степ навкруг

Старообрядництво часто порівнюють з островом, але в Україні це радше низка маленьких, роздрібнених, забутих і занедбаних острівців. До них немає інтересу ні з боку колишньої Батьківщини, ні з боку нової.

Дозволю собі ці особисті суб’єктивні оцінки, оскільки сама зі старовірів. Рідне старообрядницьке село Велике Плоске (офіційно Великоплоске) на південному сході Одещини, колишнього Тираспольського повіту Херсонської губернії за роки радянської влади так осучаснилося, що залишилася незмінною лише стара віра з її обрядами і частина традицій.

Пам’ятаю, як мій дід Ілля ходив у підперезаній косоворотці навипуск, жив за юліанським календарем, ревно дотримувався посту, любив слухати останні новини по радіоточці і читати газету «Известия». Телевізор у нашому домі з’явився у 60-ті роки. Дідусеві тоді було під вісімдесят. Але хоч як ми його вмовляли бодай одним оком подивитися програму «Время», він так і не наважився глянути в телевізор до самої смерті. А бабусю Степаниду, свою дружину, котра любила фільми про війну, сварив, примовляючи: «Біс сопатий».

Дід Ілля пробув у полоні всю Першу світову війну — вдома й чекати перестали. Коли повернувся, почав збиратися до Москви. Вночі прадід спалив усі документи — не заохочувалося відриватися від рідної землі, від рідної хати.

Сім’я у старообрядців була міцною, можна сказати, вічною — ніхто не розлучався. Жили разом аж до смерті. У дитинстві пам’ятаю всього один випадок у селі, коли розійшлися люди літні — батюшка дозволив. Ну а тепер — як і скрізь, як у всіх. «Час такий настав», — кажуть селяни.

Революція, насильницька колективізація та безбожні радянські роки поламали вікові підвалини і завдали старообрядництву непоправної шкоди. В останні роки, вже в незалежній Україні, село постаріло і помітно зубожіло.

У будинку, в кожній кімнаті на видному місці в кутку стояли ікони. Але «любителі» старовини та легкої наживи зробили свою брудну справу. Крадіжки змусили людей ховати образи та богослужебні книги по горищах і прикомірках, де вони вкривалися пилом не один рік, а потім продати майже задурно заїжджим спекулянтам.

І навіть величезна сільська церква тепер наповнюється тільки по великих святах. Але служба з поодинокими бабусями правиться щодня. А на початку минулого століття в селі стояли три храми і два молитовні будинки. Після страшних 30-х років уціліла одна церква.

Пам’ятаю, як у брежнєвські часи в нашій школі допитувалися, чи носимо ми натільні хрестики. А якось у найголовніше в селі свято Великодня вчителі оголосили неділю навчальним днем. Село в ті роки було величезним: близько дев’яти тисяч населення, три школи — прийшли одиниці. Після цього невдалого випадку таких експериментів у нашому селі більше не проводили.

Старообрядницькі села протягом трьох століть, в умовах гонінь, переслідувань і всіляких заборон, були островами древлеправослав’я, хранителями духовних і культурно-національних традицій. Нині села вимирають, нове покоління старообрядців давно подалося до міст, де загубилося серед загального одноманіття...

Велике Плоске, вивищуючись над безкрайніми полями, що плавно впираються у розцвічений вогнями, тепер уже чужий, Тирасполь (який переманив міським життям не одне покоління плосківських старовірів), мов самотній острів, поки ще зберігає традиції предків. Але що буде через десять-двадцять-тридцять років?..
По обидва боки Дунаю

Такі ж питання ставлять і наші дальні сусіди — румунські липовани (так називають старообрядців, які оселилися в Бессарабії, Добруджі, Буковині). Але в них усе інакше. Старообрядницькі села теж старіють. Молодь їде до міста по краще життя, до інших країн — у пошуках роботи. Але зі спадщиною предків, звичаїв і традицій ситуація інша.

Румунське село Сарикьой, про яке в Плоскому ніколи не чули (а в Сарикьої — про Плоске), відоме тим, що тут мешкають старообрядці-некрасовці. Козаки-втікачі, котрі не прийняли нової віри, а тому, гнані, оселилися в Добруджі в першій половині XVIII століття. Тоді ці землі належали Османській імперії, відтак у села турецька назва: у перекладі «жовте», «сонячне». В інших старообрядницьких поселеннях назви слов’янські — Журилівка, Переправа... Але до наших днів вони збереглися не в усіх: Новенька нині — Гіндерешть, Соколинці — Липовень, Мануїлівка — Маноля.

Село Сарикьой — майже таке ж велике, як рідне Плоске. Люди розмовляють так само на акаючому російському діалекті. Так само вдягнені. Такі ж будинки і вулиці. Але в них чотири церкви. Тут не було наших сталінських 30-х років. Їх за комуністів навіть не закривали. І вигляд вони мають інакший: маленькі, з розписаними стінами.

У липованів доля склалася не так, як у старовірів Новоросії. Останні осіли на околицях Російської імперії і спочатку натерпілися від царської влади, потім — від радянської. На початку XIX століття царська влада перетворила старообрядницькі села Херсонської губернії на військові поселення, запровадила в них єдиновірство (підпорядкували панівній церкві, але дозволили молитися за старими книгами). Чимало людей змушені були покинути обжиті місця й утікати в незаселені, безводні степи Північного Причорномор’я. Так виникло село Плоске, яке з роками розрослося.

Напевно, порівнювати ці два села не зовсім слушно. Але якщо взяти села «румунських» та «українських» липованів Нижнього Дунаю, то й між ними нині прірва. «Українські» липовани теж осіли за межами Російської імперії. Ці землі кілька разів змінювали політичні кордони, але їх не зачепили лихі тридцяті. Тому тут теж уціліли старі храми. А після приєднання Південної Бессарабії до Радянського Союзу на окраїнних і прикордонних територіях у питаннях релігії влада поводилася стримано.

Нинішні липованські села України і Румунії — це два окремі острови, однакові і такі різні. Їх розділяє не просто річка, а українсько-румунський кордон, за яким залишилася спільна двохсотлітня історія. У новітній — все по-новому. «Українським» старообрядцям про таке можна лише мріяти.

Російські липовани в Румунії мають статус національних меншин (звідси — багато прав). У них є свій представник у палаті депутатів парламенту Румунії. Сьогодні цей пост обіймає Мирон Ігнат. Він же очолює і громаду російських липованів Румунії, що є, можна сказати, гарантом збереження традицій старообрядців. Створена 1990 року після краху соціалізму, сьогодні ця потужна структура має свої підрозділи в містах і селах, де компактно проживають липовани, свої культурні центри, офіси. Має свій Російський дім у Бухаресті.

Окрім спонсорської допомоги, громада щорічно отримує урядові субвенції. Тому в неї великий спектр діяльності. Вона проводить фольклорні фестивалі, круглі столи, конференції, наукові симпозіуми, олімпіади. Маючи своє видавництво, випускає книги з історії, релігії, етнографії липованів, збірники наукових доповідей. А ще — двомовну щомісячну газету «Зори», яка виходить у Бухаресті, і журнал «Китеж-град» — у Яссах.

У Києві три роки тому старовіри теж зробили спробу видавати свою газету «Святые истоки». Але через брак коштів її випуск було призупинено.

Старообрядницька церква в Румунії є офіційно визнаною інституцією, має статус автокефалії, отримує допомогу від держави. Архієпископ прирівняний до вищих чиновників державної влади і має право виступати в парламенті. Більшість священиків — під опікою державної скарбниці.

До появи громади церква для старообрядців Румунії була єдиним помічником у справі збереження мови, звичаїв, традицій. Вона була єдиною об’єднуючою ланкою, їхнім духовним центром, стрижнем, основою їхньої самоідентифікації. Для старообрядців України, які не мають своїх цивільних інституцій, як у Румунії, церква залишається такою і донині. Особливо для їхніх нащадків, котрі проживають у великих містах. Тут вона є єдиним критерієм їхньої самоідентифікації. І тут велика проблема. Річ у тім, що в сучасних умовах старообрядницькій церкві в Україні не до снаги впоратися з цією роллю.
Свій Єрусалим

У містах старообрядницьких храмів удень зі свічкою не знайдеш. Їх або немає, або вони туляться в непристосованих приміщеннях. А ті, що збереглися, ледь тримаються. Сухі цифри офіційної статистики говорять: в Україні 56 храмів Російської православної старообрядницької церкви Білокриницького согласія. Але реальність набагато сумніша.

У Харкові старообрядницька церква тулиться в підвалі Української православної церкви Московського патріархату. В Одесі — у будинку колишньої синагоги (без купола і церковного дзвону), затиснутого житловими висотками та занедбаними дворами. Зовні вона схожа на молитовний дім. Одна відома в місті комерційна структура навіть хотіла її знести і побудувати натомість житловий будинок — місце надто прибуткове, біля Привозу. Громаді довелося вдатися до допомоги преси, аби змусити владу втрутитися й ухвалити рішення на користь вірян.

У Сімферополі взагалі немає жодної церкви.

У Києві — один-єдиний діючий храм на вулиці Почайнинській. І той в аварійному стані. Пам’ятка архітектури, за оцінками фахівців, відновленню не підлягає. Виділено землю для будівництва нового. Парафіяни багато років збирали гроші на його спорудження. Але коштів дуже мало. І старообрядці бояться, що землю, за оренду якої вони сплачують великі суми, взагалі можуть забрати.

Немає грошей і на те, щоб упорядкувати іншу унікальну старообрядницьку пам’ятку, котра дісталася Україні. На її території розташована Біла Криниця — у минулому духовний центр старообрядництва. Це місце, де 1784 року старовіри-втікачі заснували поселення, назване ними так через білу воду в колодязях, потім чоловічий монастир, а згодом і жіночий. Саме тут старообрядницька церква здобула свою ієрархію. 1846 року з найвищого дозволу австрійського імператора заснували митрополію, котра проіснувала тут майже століття. З приходом радянської влади 1944 року її перевели до Румунії. А на початку XX століття на гроші московського купця Овсянникова старовіри збудували в цьому селі багатий, витриманий у традиціях московського зодчества Успенський собор.

Тепер усе це стоїть пусткою, як і село, де залишилося не більше 60 дворів.

Для України Біла Криниця — пересічне прикордонне село в Чернівецькій області, де доживають свого віку етнічні росіяни. Щоправда, у регіональної влади є плани відродити цей світовий духовний центр старообрядництва шляхом створення в селі туристичної інфраструктури. Біла Криниця могла б стати місцем для паломництва і міжнародного туристичного маршруту. Але немає грошей.

Старообрядницький архієпископ Київський і всієї України Саватій із жалем зауважив авторові цих рядків, що середовище старообрядницьке завжди славилося меценатами. «Були відомі династії благодійників. Але революція, потім войовничий атеїзм усе змели. Церква позбавлена підтримки меценатів і державою залишена напризволяще. Але Бог не покинув».

На жаль, в Україні, на відміну від Румунії, старообрядці можуть розраховувати тільки на Бога. Держава ж, покликана сприяти розвиткові всіх конфесій, рівні можливості для старообрядців забезпечила тільки на папері.
Про старообрядництво знають дуже мало

Прикро, що це відбувається на київській землі, звідки пішла віра православна, перейнята у Візантії. Саме цю віру, котра проіснувала на Русі шість із половиною століть, із хрещення Київської Русі князем Володимиром і до середини XVII століття, донесли до наших днів старообрядці. Саме так старовір’я, або древлеправослав’я, розглядають історики і дослідники старообрядництва. І в цьому сенсі старообрядництво для України — духовна спадщина Київської Русі. Україна ж зберігає її святині — собори, храми, монастирі. А носіїв віри, якою намолено Софію Київську, — мало сказати не помічає. Якось один український політик, дізнавшись, що я зі старообрядців, мовив: «А, це та сама секта»...

У цій до болю образливій фразі сконцентровано нинішній рівень розуміння та сприйняття старообрядництва в Україні.

Старообрядництво, як відомо, виникло в другій половині XVII століття в результаті розколу Російської православної церкви. Ідея зробити Москву третім Римом спонукала тодішнього патріарха Никона і царя Олексія Михайловича переписати богослужебні книги, переінакшити церковні обряди, правила та догмати, щоб усе було як у греків.

У спішному порядку виправляли богослужебні книги, ікони, обряди. Двоперстя замінялося триперстям, подвійне проголошення «алілуя» — потрійним, ходіння «за сонцем» при виконанні церковних обрядів — ходінням проти сонця, написання імені Ісус — на Іісус.

Частина духівництва і мирян навідріз відмовилася приймати виправлення. Відтак їх стали називати старовірами або старообрядцями і геть несправедливо розкольниками. А тих, хто смиренно прийняв церковні реформи Никона, — нововірами, новообрядцами або никоніанами. Останні назви давно стерлися в людській пам’яті. Адже нова православна віра після розколу стала панувати повсюдно, опікувана державою. А стара віра, або древлеправослав’я, вижило завдяки народу, котрий заплатив за неї високу ціну: прийняв мученицьку смерть і оберігав понад три століття. Старовірів, яких панівна російська православна церква анафемувала, морили голодною смертю, спалювали на вогнищах, четвертували, виганяли — усе йшло в хід проти зла, яким на Русі після 1654 року вважалося старообрядництво.

Для сучасної людини ці відмінності в обрядності, можливо, несуттєві деталі і навіть дрібниці. Але тогочасних глибоко православних людей, вихованих у древньому благочесті, це поспішне, насильницьке і невиправдане виправлення богослужебних книг і церковних обрядів за новим грецьким зразком, знищення старих книг та ікон насторожило і викликало цілком справедливий і зрозумілий протест.

Старовіри досі не сприймають нових обрядів. Триперстя називають хресним знаменням пучкою. А тих, кого хрестили в никоніанській церкві, — обливанцями. Священик не обвінчає молодих, якщо один із майбутніх членів подружжя — іншої віри. Тільки після того, як перехрестить за старим обрядом: тричі, в купіль, із головою...

З моменту розколу минуло більше трьох століть. Помісний Собор Російської православної церкви 1971 року зняв клятьби, накладені на старі обряди. Анафеми на пpибічників старих обрядів було визнано «яко не бывшими», а старі обряди — pівночесними та спасительними. 2000 року Архієрейський Собор Російської православної церкви за кордоном звернувся до старовірів із посланням, у якому випрошувалося прощення за заподіяні гоніння, за жорстокості влади «только за любовь старообрядцев к преданию, принятому от благочестивых предков, за ревностное хранение его».

Спроби залікувати наслідки церковного розколу — цю кровоточиву рану православ’я — і відродити єдину православну церкву, як відомо, робилися не раз. Такі заклики лунають і в наш час. У незалежній Україні особливо. Але при цьому голосу Російської православної старообрядницької церкви в нашій країні фактично не чути.

Тим часом РПСЦ вважає себе єдиною спадкоємицею Святої Христової Апостольської церкви, оскільки зберегла всі її догмати, правила та устави, що їх Русь при хрещенні прийняла від Візантії. Святі, чиї мощі перебувають у Києво-Печерський лаврі, були двоперсниками і молилися за древніми уставами та книгами, за якими і тепер відбувається божественна служба в старообрядницькій церкві. Тому вихід у нинішній ситуації, коли православ’я в країні розділене на кілька патріархій, старообрядницька церква бачить у відродженні в Україні—Русі єдиної Православної Апостольської Кафоличної церкви з єдиним патріархом.


Пропущені сторінки

Слід гадати, проблема в тім, що так і не дано оцінки церковному розколу. Багато людей називають це трагедією, котра розділила російську православну церкву і душу російського народу. Саме так. Однак старообрядництво сьогодні не можна розглядати лише як трагічні сторінки в історії російської церкви. Це історія православ’я. І тут питання в тому, чи зрозумілі до кінця відмінності між православним старообрядництвом і панівним православ’ям, відмінність духовна, а не обрядова, «відмінність думки і життя, а не зовнішніх випадкових шат». Це питання турбувало завжди. Воно актуальне й сьогодні.

До того ж неприяйняття церковної реформи було соціальним протестом проти панівної церкви, держави та їхньої ідеології. Це був потужний рух непокори. Тому старообрядництво вивчають як найбільший прояв народного духу. І тут немає перебільшення. Вдумайтеся, три століття в умовах гонінь, заборон, численних обмежень, старовіри ревно берегли віру предків — вони вистояли.

На жаль, коли в Україні говорять про трагічну історію українського народу, то мають на увазі лише українців. А як бути з іншими етносами? З їхньою трагічною долею? Історія будь-якого народу закінчується там, де закінчується його пам’ять. Це до питання і про те, як бути з історичною пам’яттю в багатонаціональній державі. Старообрядці вважають себе хранителями духовної спадщини Святої Русі. Вони цю спадщину зберігали три століття. І тепер це надбання тих держав, на території яких вони осіли і живуть три століття.

Відсікаючи старообрядництво, Україна таким чином відсікає не лише частину своєї духовної спадщини, а й збіднює свою ж історію. Адже в старообрядництва вона своя, трьохсотлітня. Це історія поселень старовірів на землях, які прихистили їх. На українських у тому числі. Ці землі давно стали їхньою другою батьківщиною. І це вже новітня історія України.

Старообрядницькі поселення виникли на землях чернігівського Стародуб’я, на Поділлі, на напівпорожніх землях Південної Бессарабії, Нижньому Дунаї, у північній частині Новоросії, на Буковині, Волині. У різний час ці території перебували під впливом різних держав: Польщі, Австро-Угорщини, Румунії, Туреччини, Росії. Вони й визначали політику стосовно старообрядців-переселенців, дозволяючи їм з обмеженнями або без утисків сповідувати древлеправослав’я, дотримуватися своїх обрядів, традицій, будувати православні храми з куполами, із дзвінницею, мати священиків і свою митрополію. Наприклад, вони отримали свободу віросповідання при турках, а її не дали жодній з християнських конфесій, які існували в Османській імперії. А в Країні Рад втратили те, що мали. До революції 1917 року на території України було близько 20 старообрядницьких монастирів і скитів — не залишилося жодного.

Більше того, наука, яка послідовно впродовж багатьох років вивчає старообрядництво, розглядає цей феномен не лише з релігійної точки зору, а й з ідеологічної, історичної, культурної, етнічної, соціальної. І сучасне становище старообрядців у різних країнах якраз і залежить від ставлення держави до цієї самобутньої групи як соціокультурної, етноконфесійної спільноти. І тут, здається, все просто і ясно.

На жаль, старовіри на українських землях як жили на задвірках, так і продовжують жити. Тут, звісно, багато в чому провина самих старовірів. У Києві в 2001-му і 2004 роках активні представники зробили спробу створити національно-культурне об’єднання старообрядців України для відродження древлеправослав’я, споконвічних традицій і культури християнства. Тоді ж старообрядці заявили про себе як про прибічників і хранителів старої віри та духовних традицій, котрі сягають корінням у Київську Русь. Заявили про те, що старообрядництво слід розглядати не лише в староруському контексті, а й древньоукраїнському і навіть староболгарському, у чому й полягає його цінність.

Старообрядці спробували таким чином заповнити пропущені сторінки в сучасній історії України. Але ідея про всеукраїнську організацію з низки причин так і не була втілена в життя. І тут можна тільки розвести руками: в Україні для збереження духовної та культурної спадщини старовіри можуть розраховувати лише на власні сили.

Теги: