Інтерв’ю Митрополита Московсько-Богородського Адріана (УПЦ КП) було надане головному редактору «Xpress» Олександру Гвоздику 31-го березня 2013-го року.
Інтерв’ю Митрополита Московсько-Богородського Адріана (УПЦ КП) було надане головному редактору «Xpress» Олександру Гвоздику 31-го березня 2013-го року.
Запитання: Владико Адріане! Де і коли народилась Руська Православна Церква Московського Патріархату і чим вона відрізняється від Російської Православної Церкви теж Московського Патріархату?
Відповідь: Зовсім недавно російський політичний оглядач із Москви Станіслав Бєлковський розпочав сповіщати на всю Росію про те, що сучасна Руська Православна Церква Московського Патріархату не є спадкоємницею Російської Православної Церкви теж Московського Патріархату, яка народилась ще при Борисі Годунові у 1589-му році, і проіснувала до 1943-го року.
Руська Православна Церква Московського Патріархату народилась у 1943-му році за ініціативою і диктату Й. Сталіна з тією метою, щоб із свідомості людей СРСР "викорчувати" всякі поняття про традиційні назви: Російська імперія і Російська Православна Церква. Тому Й. Сталін задався ціллю, щоб майбутній новий радянський Патріарх Сергій (Страгородський) носив титул не Російського Патріарха, а Руського, тобто колишнього Київського.
Значить з цього виходить, що сучасна Руська Православна Церква (МП) має своє нове народження, як пише С. Бєлковський, у 1943-му році, під час Великої Вітчизняної Війни завдяки Й. Сталіну.
Запитання: А коли ж народилась Руська Православна Церква Київської Митрополії Константинопольського Патріархату?
Відповідь: Як свідчить історія, що у 988-му році, у Києві, а не у Москві, якої тоді ще й близько не було, в двох річках Почайні і Дніпрі при Великому князеві Київському Володимирі (старший онук Великої княгині Київської Ольги), відбулось святе Хрещення всього руського народу, тобто українського. Але, оскільки древня Руська Православна Церква мала свій адміністративний центр у Києві, то й Митрополит Київський знаходився тут, і звідціля керував всією Церквою, яка мала кордони однакові з державою, від польської Вісли до Волги й від Чорного моря до варягів. Тому й була повна назва нашої Церкви: Руська Православна Церква Київської Митрополії. Але оскільки вона була донькою –Вселенської Церкви, то й належала до Константинопольського Патріархату.
Запитання: Так що ж виходить, що сучасні Українські Православні Церкви УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ є правонаступницями древньої Руської Православної Церкви Київської Митрополії?
Відповідь: Звичайно ж. Київська Русь і Україна, це є древні назви нашої єдиної держави. І невипадково, що наші предки називали Києво – Руську вітчизну Країною, Вкраїною і Україною, оскільки кияни, будучи високоосвіченими людьми, направлялися до всіх древніх міст Київської Русі, які формувалися великими Київськими князями та їх синами, як Ярославль – великим князем Ярославом Мудрим, Суздаль і Володимир – великим князем Володимиром Мономахом, а Москва була народжена – великим князем Юрієм Долгоруким і так далі.
Й тому, із Києва до цих та інших міст, як до Великого Новгороду та Нижнього, до Турова (Білорусь) та Смоленська, Твері і Ростова направлялися священнослужителі для звершення хрещень та богослужінь, а також архієреї, у якості керуючих єпархіями, ченці, літописці, переписувачі церковних книг, архітектори по будівництву соборів, храмів, монастирів і палаців та інші діячі творчості і державності.
І ось, коли вони поверталися до Києва, то часто з них не говорили, що направляємось до Києва, а до Країни, Вкраїни або до України. І ці вислови появились ще в ХІ-му столітті за існування Київської могутньої Русі, про що й писали літописці.
Тому й зараз Україна, український народ, українське суспільство, українська свідомість, українська історія, освіта, культура, наука, мистецтво –належать до історії Київської Русі, як до європейської частини світу і її цінностей.
Хто може заперечувати в тому, що ще діти великого князя Київського Ярослава Мудрого одружувалися на королівнах і княгинях Європи, а його доньки виходили заміж за королів: норвезького, угорського і особливо, за Французького короля Генріха І, за якого була віддана старша донька Анна.
Але світова політика так завжди складалась, що на ці національні і церковні історичні цінності ніхто не звертав уваги, за винятком чесних і порядних людей.
Нажаль, в Україні іноземці завжди заважали українцям жити в спокої, в мирі і в злагоді. Хоч би взяти українське середньовіччя козацько-запорозьких часів, де Україну роздирали між собою Варшава і Москва, а Київ весь час був осторонь, бо ці названі столиці завжди вирішували долю України і українського народу без його участі. Тому й не сподобався Петру І та всьому Кремлю український Гетьман Іван Мазепа, який боровся за звільнення України від московського гніту.
А стільки зла надали нашій Вітчизні кримські татари і турки. Адже ж кримські татари не є корінним населення Криму, оскільки вони там поселилися після участі в татаро - монгольському нашесті, тобто з XV-XVIII-го століть. Бо Крим завжди належав нашим предкам: скіфам, сарматам і киянам, а не Москві, хоча в середині XVIII-го століття Катерина ІІ своєю волею і без згоди українців, приєднала Крим до Росії. І тільки М. Хрущов у 50-ті роки ХХ-го століття повернув знову Крим Україні, виправивши історичну справедливість.
А вже у 80-ті роки ХХ-го століття, дружина Михайла Горбачова – Раїса Горбачова, татар знову повернула до Криму.
Тепер візьміть початок ХХІ-го століття. В чому ж змінилось ставлення іноземців до України? Майже ні в чому. Москва залишилась на своїх старих імперських державних позиціях, на базі «Руського миру», а польську Варшаву замінили інші західноєвропейські країни, як Німеччина і Франція. Саме вони робили і роблять перешкоди нашій Україні у входженні до Євросоюзу, а при Ю.А. Ющенку заблокували всякі рішення України щодо блоку НАТО, щоб не забезпечити їй безпеку від агресивних держав.
Ці та інші країни не дають Україні вийти на арену, як рівний партнер з рівним членом. І це було при Л. Кравчуку, Л. Кучмі, В. Ющенку і теж саме відбувається й при сучасному Президенті України В.Ф. Януковичу.
З одного боку, Євросоюз бажає єдиної євро системи в своїй політиці. І разом з тим, Європа не допомагає Україні бути з усіма рівною державою. Навпаки. Багато з представників цих країн бажають розбити український народ не тільки на політичні клани або національні різні партії, але й зацікавлені у розбраті православного українського народу.
Чомусь Німеччина має дві основні релігійні християнські конфесії: католицизм і лютеранство, але вони є національними Церквами цієї країни.
Вони між собою нічого не ділять, бо живуть, як цивілізований народ. А ось православних в Україні майже 90%. Але замість єдності, у нас постійна, якась там, релігійна боротьба, нав’язана ззовні, бо українці живуть не по-християнськи і щось постійно ділять… Звичайно ж земне, а не духовне, тимчасове, пусте, матеріальне, гниле, затхле і т. д. Бо до небесних скарбів їм не дотягтися, оскільки не вистачає в них віри в Бога, і боязні Його, а також терпіння, любові, витримки, поваги один до одного, бо роз’єднує їх соціальне положення: я ж багатий, а ти бідний. Хоча цей же сучасний «багатий» архієрей, чи священик, чи новоспечений політик або бізнесмен чи корупціонер, вчора були теж бідняками, «попрошайками», а сьогодні вони вже стали мільйонерами і навіть, мільярдерами за рахунок грошей парафіян – жертводавців або прихованих матеріальних державних цінностей та від продажу своєї душі і совісті.
Невільно хочеться аналізувати відношення сучасних Предстоятелів Українських Православних Церков: УПЦ КП, УПЦ МП і УАПЦ, які по-різному ставляться до необхідності в об’єднанні названих Церков в єдину. Бо деяким з них заважає і лякає їх імперська православна Москва. А лякає тим, чим не залякала у свій час, весною 1992-го року Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського Філарета.
Влітку 1992-го року навіть, так званий Харківський Собор УПЦ, на чолі з Митрополитом Никодимом (Руснаком, нині спочилим) не зупинив розвиток Української Православної Церкви Київського Патріархату.
І так, вже пройшло більше 20-ти років, а УПЦ МП все топчеться на одному місці. Тільки одні слова, хвальби та вимоги до УПЦ КП у якомусь там покаянні з-за виходу її зі складу РПЦ МП. Вони завжди «забувають», як відбувалось у 1945-му році, по вказівці Й. Сталіна приєднання українських греко-католиків до РПЦ Московського Патріархату. Воно було без ніякого покаяння і без перехрещування. Особливо, духовенство УГКЦ приймалось в сущому сані. А тепер, на початку ХХІ-го століття УПЦ МП, хоче жити незалежно від Москви, і разом з тим, живе по московським земним канонам, боячись її проклять і анафем.
Де це бачене було у світі, щоб одновірці воювали між собою тільки з-за одних імен своїх Предстоятелів?
Хіба не є для нас, українців, повчанням святого апостола Павла, який писав в своєму Першому Посланні до Коринфян, глава 1, стихи 10-13: «Тож благаю вас, браття, Ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, і щоб не було поміж вами поділення, але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! Бо стало відомо мені про вас, що між вами є суперечки. Кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів. Чи ж Христос поділився? Чи ж Павло був розп'ятий за вас? Чи в Павлове ім'я ви хрестились?»
Так і в Україні. Одні кажуть, що ми «філаретівці», інші кажуть, що вони «сабоданівці», а треті твердять, що вони «алексіївці», а четверті, що вони є «кирилівці». Але ж Патріарх Алексій ІІ вже помер і про нього всі забули, а Христос є вічним Богом і Небесним нашим Архіпастирем.
Та хіба ж ми можемо забути 90-й рік ХХ-го століття, коли Московська Патріархія обирала собі нового Патріарха після смерті Патріарха Московського Пимена. Спочатку члени Синоду обрали Митрополита Київського Філарета місцеблюстителем Московського Патріаршого престолу, і всі думали, що він й буде Патріархом Московським.
Потім, на Помісному Соборі стикнулися три перші члени Священного Синоду РПЦ МП в боротьбі за цей престол: Митрополит Ленінградський Алексій (Рідігер), Митрополит Ростовський Володимир (Сабодан) і Митрополит Київський Філарет. Тобто у виборах в Патріарха Московського приймали участь один естонець і два українця.
Але обрати треба було одного з цих трьох. Що ж відбулося потім між ними? Один став Патріархом, другого поставили керуючим справами РПЦ МП, якого потім перевели до Києва для боротьби з Митрополитом Філаретом, а третього «розіп’яли» і прокляли, оголосивши йому так звану «анафему», яка до нього та до всієї УПЦ КП так і не приклеїлась, як це було в IV-му столітті зі святителем Іоанном Золотоустом; в XVI-му столітті з Митрополитом Московським Філіпом та з видатним вченим греком Максимом, а в кінці XVІІI-го століття з Митрополитом Ростовським Арсенієм (Мацієвичем), якого «синодали» прокляли на своєму Святійшому Синоді РПЦ під диктовку Катерини ІІ і відправили його, як простого «мужика», навіть і не як ченця, до естонських земель для каторги. Так російська імперія розправилася з Митрополитом українського походження, який чесно служив російському народу і Святій Церкві.
Зараз Патріархом Московським є Кирил (Гундяєв). Він в останній час розпочав свою церковну лінію більш зважену і обережну по відношенню до України, щоб не нашкодити і не завдати глибоких хворих ран православним українцям, які ще з далекої старовини є членами Христової Церкви, тобто з І-го століття після Різдва Христового, завдяки першому апостолу Христа Спасителя, Андрію Первозваному.
Запитання: Що собою є Українська Православна Церква в Росії, яка її структура, підпорядкування, і як складаються стосунки між нею та РПЦ?
Відповідь. Нам, будучи українцям в Росії, не все подобається в стосунках РПЦ МП до Української Православної Церкви, як це є в Україні, в якій РПЦ МП всім керує: і Церквами і Державою. Але все одно, ми віримо і сподіваємося, що прийде благодатний час і для України, і для українців у діаспорі, бо обов’язково будемо мати свою Помісну Православну Церкву, яку наші православні предки мали до 1686-го року. Але й кожна сучасна Помісна Православна Церква виборювала собі автокефалію. Це й грузини, болгари, серби, румуни, росіяни, греки, албанці, поляки та інші православні народи.
Звичайно, що Руська Православна Церква Київської Митрополії не зовсім була незалежною Церквою, оскільки входила до складу Константинопольського Патріархату, хоча мала набагато більше прав і свобод, ніж УПЦ має зараз, будучи у складі Московського Патріархату.
Сучасна УПЦ не є автономною Церквою, а лише напівавтономною у складі РПЦ МП, хоча більшість її архієреїв мріють про свою автокефалію і незалежність від РПЦ Московського Патріархату. Про це мріяли і добивались українські архієреї 20-х років ХХ-го століття, які належали до РПЦ МП. Це такі, як Архієпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський), Єпископ Кременецький Діонісій (Валединський, майбутній Митрополит Польський і Варшавський) та багато інших.
Але Вас цікавить Московсько-Богородська єпархія УПЦ Київського Патріархату з центром у м. Ногінську Московської області.
Як Ви пам’ятаєте, що перша парафія УПЦ КП появилась в Росії у грудні 1993-го року, коли мене, будучи архімандритом і настоятелем Богоявленського собору м. Ногінська було запрошено до Запоріжжя на зустріч зі Святійшим Патріархом Київським Володимиром (Романюком) та Блаженнійшим Митрополитом Київським Філаретом, де відбулась велика Всеукраїнська прес-конференція. На ній була дана мені пропозиція про прийняття мене до складу УПЦ Київського Патріархату з наступною хіротонією у Києві в єпископа Дніпропетровсько – Запорізького (Україна) та Богородського (Москва і Російська Федерація).
Таким чином, моя архієрейська хіротонія відбулась 6-го лютого 1994-го року у Свято-Володимирському кафедральному соборі м. Києва. Весною 1995-го року я був обраний членом Священного Синоду УПЦ КП, а восени цього ж року Святійшим Патріархом Київським Філаретом я був піднесений до сану Архієпископа. У 2002-му році я був підвищений у сан Митрополита, за що я завжди щиро йому дякую. У 2011-му році в жовтні місяці, під тиском невеликого оточення Патріарха, я був виведений зі складу Священного Синоду.
Усвідомлюючи своє рішення ще з 1991-92-го років у підтримці УПЦ Київського Патріархату і знаходячись на території РФ, мені здається, що як би я був до цього часу у складі РПЦ МП, то я б нічого корисного не зробив би ні для України, ні для її Церкви. Також мені здається, що якби я був би до цього часу у складі Священного Синоду УПЦ КП, то я б теж нічого вільного і критичного не написав би і не висловив би на своєму веб-сайті в адресу кар’єристів і ворогів УПЦ КП свої думки.
В своїх поглядах і відношеннях до загальноцерковної справи, я час від часу висловлюю свої власні судження про ті чи інші моменти життя Українських Православних Церков в Україні, в тому числі й в середині УПЦ Київського Патріархату.
Наприклад, Святійший Патріарх Філарет непомітно для себе, не коректно висловлювався про відродження Пентархії древніми Помісними Православними Цервами, на чолі зі Всесвятійшим Патріархом Вселенським Варфоломієм, яка в союзі п’ятьох Предстоятелів вирішувала всі питання, які стосувалися життя Вселенської Православної Церкви.
Але в ті древні часи до Пентархії належали 4-ри східних Патріархів і Єпископ Римський, тобто Патріархи: Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський і Єрусалимський, а також Предстоятелі Римської Церкви, які і в ті древні часи називали себе Папами (єпископами). Як і зараз Олександрійський Предстоятель є Папою і Патріархом, а Предстоятель Грузинської Православної Церкви є Католикос – Патріарх.
Тому, оскільки Римська Церква у 1054-му році вийшла зі складу Помісних Православних Церков, то у 2011-2012-му роках Патріарх Константинопольський Варфоломій вирішив ввести Предстоятеля древньої Кіпрської Православної Церкви до складу Пентархії. Але це рішення не сподобалось нашому Святійшому Патріарху Філарету. Як мов Кіпрська Церква, хоч і древня, але не мала права замінити Римську Церкву, щоб стати повноправним членом Пентархії.
Саме за це на Патріарха Київського Філарета дуже розгнівався Патріарх Константинопольський Варфоломій і, коли перший був в Канаді, то другий дав вказівку УПЦ Канади не дозволяти Патріарху Філарету відвідувати парафії цієї Української Церкви, за що навпаки зобидились православні члени української діаспори в Канаді на Вселенського Патріарха і на Предстоятеля УПЦ Канада Митрополита Юрія.
Слава Богу, все це налагодилось. Зовсім недавно Архієпископ Євстратій сповіщав в своїй статті про успішний візит Предстоятеля УПЦ Канади Митрополита Юрій (Каліщука) до Вселенської Патріархії і, що він мав дружні співбесіди з Патріархом Варфоломієм про допомогу Україні в об’єднанні трьох Православних Церков.
Але, зовсім недавно знову були перекручені вислови Патріарха Київського Філарета про сучасного Папу Римського Франциска, який, як мов, постійно демонструє своє лицемірне відношення до бідних людей. https://www.pomisna.in.ua/2013/03/lukavstvo.html
Хоча цей вислів був чисто людським, а не дипломатичним, оскільки Святійший Філарет має дуже сильну практику у відношеннях до тих чи інших керівників Церкви і держави. Особливо він проявив себе, коли був першим членом Священного Синоду РПЦ МП і виконував послух Церкви у виступах на Всесвітніх церковних конференціях, форумах, симпозіумах та зустрічах з багатьма видатними діячами.
Архієпископ Євстратій також пояснив в своїй статті про вислів Патріарха Філарета відносно нового Папи Римського Франциска,.
Звичайно, негативно висловлюватися проти Папи Франциска не можна, бо він цього не заслуговує. Та й Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Верховний Архієпископ Святослав (Шевчук) є людиною не тільки поважною до УПЦ Київського Патріархату, але й близькою особою до Папи Франциска, з яким він мав дуже дружні і службові відносини у Аргентині, де вони обидва несли архіпастирський послух. Хоча у Патріарха Філарета теж добрі братерські відносини до Архієпископа Святослава, належачи до різних юрисдикцій і віросповідань. Адже РПЦ МП католиків і греко-католиків завжди називала схизматиками. А тепер вона вважає, що ці названі католики і греко-католики не повинні ні в чому підтримувати УПЦ КП, роблячи вигляд, що все змінилось навпаки: УПЦ КП стала схизматичною Церквою, а римо-католики і греко-католики стали благодатними Церквами.
А хіба ж можна забути, як Й. Сталін зі своєю командою у 1945-46-му роках 5-ть мільйонів українських греко-католиків та більше 5-ть тисяч священиків і єпископів насильно перевів до складу РПЦ МП, а тих, які противились його рішенню, всіх відправив до сибірської каторги? Ось хто керував Московською церковною «благодаттю» протягом 30-ти років.
Продовження див. тут