Діяльність митрополита Фотія та проблема розділення Київської митрополії між Московською державою та Великим князівством Литовським

Саме на початок XV ст. прийшлося особливе загострення конфліктної ситуації, що на певний час призвело до існування двох митрополитів Київських і всієї Русі – Фотія у Московії та Григорія Цамблака у Русько-Литовському князівстві.

Суперечки навколо Київського митрополичого престолу, згодом розділеного на Київський та Московський, стали однією з нагальних проблем історії Руської Церкви в XIV-XV століттях і одним з ключових моментів у біографії знаного східнослов’янського книжника грецького походження, митрополита Київського і всієї Русі Фотія. Ми розглянемо діяльність Фотія у світлі проблеми розділу Київської митрополичої кафедри на початку XV ст. між Великим князівством Московським та Великим князівством Литовським у працях українських та російських дослідників. Саме на початок XV ст. прийшлося особливе загострення конфліктної ситуації, що на певний час призвело до існування двох митрополитів Київських і всієї Русі – Фотія у Московії та Григорія Цамблака у Русько-Литовському князівстві.

Київська митрополія відчула певне відсторонення архипастирів від управління місцевими справами ще з XIII ст., після розгрому Київської Русі та зруйнування Києва монголо-татарами. З самого початку правління митрополита Кирила III (був предстоятелем Руської Церкви з 1242 до 1281 рр.) виявляється найбільш характерна риса його керування митрополією – він майже не буває в кафедральному зруйнованому Києві, але присвячує більшу частину свого часу поїздкам по Русі. Наступником Кирила на Київській кафедрі був святитель Максим, грек, котрий у 1299 р. вирішив перебратися із розореного Києва на північ Русі, до Володимира-на-Клязьмі, залишаючи за собою титул митрополита Київського як предстоятеля єдиної Руської Церкви.

Після Максима митрополитом Київським став святитель Петро, волинянин за походженням, який з 1322 р. практично безвиїзно живе в Москві. По суті, цей крок митрополита Петра поклав початок управління Київською митрополією безпосередньо з Москви та зростання Московії як потужної держави на півночі Русі, що зрештою й призвело до розділення єдиної Київської митрополії на Московську та Київську (а Руської Церкви, відповідно, на Російську та Українську). Саме після цих самовільних перенесень митрополичої кафедри, литовські, київські та галицькі князі, оскільки їх територія належала до окремої від Московського князівства держави, неодноразово намагалися здобути собі й окремого митрополита із осідком у Києві чи Львові.

Проблема розділу Київської митрополичої кафедри особливо гостро постала у першій половині XV ст., за митрополита Фотія. Цією проблемою у тій чи іншій мірі цікавилося багато дослідників. Одним із перших серед дореволюційних істориків увагу діяльності Фотія приділив митрополит Макарій Булгаков (1816-1882). З

сучасних російських дослідників слід виділити Геліана Прохорова, котрий уклав загальну біографію Фотія; Євгеній Ломізе досліджував те, як питання унії вплинуло на церковні розділення XV ст.; Олександр Бобров вивчав ймовірність того, чи був митрополит Фотій замовником літописного зводу 1418-1419 рр.; Анатолій Турилов висвітлив діяльність Фотія у контексті церковної політики XV ст.; процес розділення Київської митрополії на початку XV ст. також досліджував Вадим (Григорій) Лурьє. В узагальнюючих працях з історії Церкви та історії української літератури про діяльність Фотія писали українські дослідники Іван Власовський, Юрій Пелешенко, архиєпископ Ігор Ісіченко та Василь Ульяновский, а також російські історики Церкви Петро Знаменський, Антон Карташов, Євген Сумароков, Микола Тальберг та інші. Досить докладно діяльність митрополита Фотія висвітлив Михайло Грушевський в «Історії України-Руси».

Маємо зауважити, що постать митрополита Фотія, як і його опонента митрополита Григорія Цамблака, в історіографії вважається неоднозначною.

Як відомо, після смерті митрополита Київського і всієї Русі Кипріяна у 1406 р. гостро постало питання про вибори нового предстоятеля головної митрополичої кафедри. Карташов зазначає, що у самий рік смерті Кипріяна великий князь московський Василій посварився з очільником Великого князівства Литовського Вітовтом, й межи ними почалася війна [1]. Поміж князів не було й не могло бути згоди у питанні поставлення нового Київського митрополита, єдиного для обох держав, оскільки кожен з них волів бачити головну кафедру Руської Церкви (й її очільника) у себе, а не у супротивника. Як вказує Власовський, Вітовт був доволі байдужим до релігії й у відносинах до Церкви виходив з суто політичних міркувань [2]. Вочевидь, політичні мотиви були і в основі боротьби Вітовта за окремого православного митрополита у ВКЛ. Архиєпископ Ігор Ісіченко також вказує на те, що Вітовт прагнув унезалежнити Київську митрополію від політичного впливу Московського князівства [3]. Зрозуміло, московський князь Василій в боротьбі за перебування Київського митрополита у Московії, а не в ВКЛ, керувався не менш політичними мотивами, й у свою чергу прагнув унезалежнити митрополичу кафедру від політичного впливу Русько-Литовського князівства, підпорядкувавши Київського митрополита Москві. В боротьбі за Київську митрополію зіштовхнулися політичні інтереси двох досить сильних держав, які вважали себе спадкоємицями Київської Русі та, відповідно, заявляли своє право й на Київську митрополичу кафедру. В такій складній ситуації Київський митрополит мав займати політичний нейтралітет, стоячи як би «над сутичкою», в однаковій мірі проявляти архипастирську турботу щодо Литовської і Московської Русі та не приймати політичного протекторату жодної з протиборчих сторін. Чи так це було в дійсності?

Карташов вказуває на те, що призначення на посаду Київського митрополита саме Фотія – грека-візантійця – було дещо несподіваним, оскільки «весь хід подій схилявся до того, щоб остаточно закріпити практику возведення в митрополити кандидатів – обранців місцевої руської влади» [4]. В першу чергу, на факт обрання Фотія очільником Руської митрополії вплинув московський князь Василій, син Димитрія Донського; він безпосередньо звернувся до Константинопольського патріарха Матфія з проханням прислати митрополита із середовища греків. Перед тим литовський князь Вітовт сам обрав собі кандидата в митрополити – полоцького єпископа Феодосія, також грека, і відправив його до Царгороду, прохаючи: «Поставте його нам митрополитом, щоб він сидів на столі Київської митрополії за старим звичаєм і будував Церкву Божу по-давньому, як наш, тому що, волею Божою, ми володіємо тим містом Києвом» [5]. Проте, Константинополем було задоволено прохання московського князя, і на кафедру митрополита Київського і всієї Русі був поставлений Фотій. Ймовірно, помилка Вітовта полягала в тому, що він відправив до Константинополя заздалегідь обраного кандидата, свого ставленика, в той час як більш гнучкий і  дипломатичний Василій дав можливість грекам призначити власну креатуру. Для московського князя важливим був не конкретний кандидат на кафедру Київського митрополита, а сам факт того, що в суперечці Великого князівства Московського з Великим князівством Литовським Константинополь обрав Москву, а не Вільно. В Константинополі зрозуміли посил Москви і призначили Фотія, людину, цілком віддану інтересам візантійського імператора і Константинопольського патріархату, тим самим створивши прецедент на багато століть вперед, de facto затвердивши поділ Київської митрополії, яка, de jure, була ще єдина.

Рік народження майбутнього митрополита невідомий, проте достеменно відомо, що він походив із старовинного візантійського міста-фортеці Монемвасія (півострів Пелопоннес). Згідно його Духовної грамоти, ще з юності він відмовився від світського життя і постригся у монахи під духовним керуванням старця Акакія. У 1397 р. Акакій був поставлений у митрополита Монемвасії, а Фотій, зазначає Прохоров, «став при ньому чимось на зразок єпархіального чиновника» [6]. Як вказує дослідник, одного разу, перебуваючи за дорученням Акакія у Константинополі, Фотій «несподівано для самого себе і всупереч його супротиву 1 вересня 1408 р. був рукопокладений патріархом Матфієм у митрополита “Київського і всієї Русі”» [7].

Причиною відмови Царгородського патріарха Матфія та візантійського імператора Мануїла князю Вітовту історик вважає уявлення візантійців про те, що постання Києво-Литовської митрополії відділило б її від загальноруської (у Прохорова – «всеросійської») митрополії Київської і всієї Русі. На думку дослідника, за задумом Константинопольської патріархії Фотій повинен був підтримувати єдність Руської митрополії, незважаючи на політичне розділення території бувшої Київської Русі. Можливо, в Константинополі дійсно міркували саме так, виходячи з власної концепції церковно-політичної єдності Ромейської (Візантійської) імперії,

калькою переносячи свої уявлення на Русь, проте з тексту звернення Вітовта аж ніяк не випливає, що Вітовт задумав поділ єдиної Руської митрополії на дві частини, а руських архиєреїв в ВКЛ, які обрали свого кандидата на київський престол, єдність Київської митрополії не хвилювала. Окрім того, ідея «збереження єдності Руської митрополії» не пояснює цілком, чому Константинополь віддав перевагу Москві, а не Києву, тобто Московському князівству перед Русько-Литовською державою. У цьому протистоянні Константинополь не був нейтральним. Вибравши одну зі сторін, як уже було сказано вище, греки, свідомо чи ні, спровокували-таки поділ Київської митрополії, який незабаром і трапився.

Імовірно, саме з цієї причини (ідеї церковної єдності Русі), за наказом митрополита Фотія, – на думку Боброва – було створено загальноруський митрополичий літописний звід 1418-1419 рр. Як пише Бобров, «виконавцем роботи з написання ряду повістей для включення в цю видатну пам’ятку літописання був, вірогідно, чернець Троїце-Сергієвого монастиря Єпіфаній Премудрий, а “замовником” написання твору в цілому – митрополит Київський і всієї Русі Фотій, тому ми і називаємо його “Літописний звід митрополита Фотія”» [8].

Слід сказати, що думки дослідників у питанні датування подій значно розходяться. Це стосується передусім дати обрання Фотія Київським митрополитом: Карташов та Прохоров називають 1 вересня 1408 р. [9], Власовський – 1 вересня 1407 р. [10], Пелешенко – 1 вересня 1409 р. [11]

Через рік після висвячення на митрополита Фотій прибув до Києва – кафедрального міста Руської Церкви. Як вказують Власовський та Ісіченко, Вітовт спочатку не хотів приймати Фотія, проте згодом таки прийняв його як митрополита після обіцянки останнього проживати в Києві та опікуватися Православною Церквою в Литовській Русі [12]. Втім у працях Карташова та Прохорова цей факт не згадується. Українські дослідники зазначають, що Фотій обіцянки не дотримав і незабаром переїхав до Москви (Власовський вказує на місяць перебування Фотія у Києві [13], Ісіченко – на перебування Фотія менше одного місяця взагалі у Литві [14]). Власовський саме факт перебування Фотія в Москві, а не в Києві, ставить за одну з головних причин подальшого конфлікту [15]. Відповідно, дискусійним є й друге «хронологічне» питання – де і скільки часу провів Фотій до свого від’їзду до Москви. Так, Пелешенко вказує на перебування Фотія у Києві протягом семи місяців [16], Прохоров – близько півроку [17].

Першою справою, якою зайнявся Фотій опісля прибуття до Москви у квітні 1410 р. (Прохоров зазначає, що переїзд митрополита з Києва до Москви було приурочено до Великодня, який в 1410 р. святкувався у квітні), митрополит Макарій Булгаков називає піклування про паству, яка протягом чотирьох років була позбавлена архипастирського (тобто митрополичого, оскільки в Московській Русі не бракувало власне архиєреїв) окормлення [18]. Втім, паства в Литві не менш за московську потребувала митрополичого опікування, тому такий стрімкий переїзд митрополита до Москви, напевно, повинен пояснюватися не тільки пастирською турботою про вірних.

В контексті нашої теми не можна обійти увагою таке важливе питання, як тісні відносини, що існували поміж митрополитом Фотієм і Константинопольською церковною та світською владою; цієї проблеми торкались Ніколай Іоаннідіс та Геліан Прохоров. Зокрема, останній вказував, що в 1411 р. (або 1414 р.) за посередництва Фотія було укладено шлюб між дочкою московського князя
Анною та спадкоємцем візантійського престолу Іоанном, завдяки чому між Царгородом та Москвою встановився не тільки церковний та політичний, а й династичний зв’язок [19].

У праці «Відносини Константинопольської Церкви з Росією у XV ст.» грецький дослідник архимандрит Ніколай Іоаннідіс вказує на те, що під час підготовки унійного собору з питання об’єднання Західної та Східної Церков (який згодом відбувся у Флоренції) патріарх Іосиф ІІ сподівався на значну фінансову допомогу Москви [20]; більше того – Москва мала взяти на себе основну статтю витрат з православної сторони, і забезпечити це мав митрополит Київський і всієї Русі Фотій: «Бо приїде Фотій Російський з великими коштами і з сумою більше ста тисяч червінців, імператор з легкістю зможе отримати від нього з цих грошей п’ятдесят тисяч», – цитує Іоаннідіс слова патріарха Іосифа в переказі візантійського історика, диякона Сильвестра Сіропулоса [21]. «Безсумнівно … що візантійці сподівалися на допомогу митрополита Фотія, який, будучи греком за походженням … знаходився в тісних відносинах з Матір’ю Церквою та її видатними духовними постатями», – робить висновок грецький дослідник [22]. Вочевидь, такої допомоги від литовського князя Вітовта Константинополь очікувати не міг.

Згодом московський князь через посередництво митрополита Фотія віддячив імператору та патріарху й надав Константинополю великий грошовий дарунок, формально – для монастиря Пантократор, але з тим, щоб зять князя візантійський імператор Іоанн міг застосувати ці кошти для власних потреб. Ось як про це пише грецький історик: «Його прихильність Матері Церкві видно і з того грошового подарунка, який він зробив для монастиря Пантократор і завдяки якому імператор Іоанн VIII зміг приїхати на Флорентійський Собор в красивому дорогому екіпажі», і далі цитата з візантійського джерела: «Цар отримав багато золотих, які пан Фотій.

Руський пожертвував на [обитель] Христа Пантократора, використав на власні потреби й зробив собі вишиту золотом нашивку на кареті, а на ефетиріди своїх фургонів – вишиті золотом шати із хвилястої золотої тканини, щоб, прямуючи таким чином по Італії, придбати там славу великого государя» [23].

Прибувши до Москви, Фотій виявив, що митрополиче господарство перебувало у вкрай занедбаному стані, а після нашестя хана Едигея в 1408 р. ще й було значною мірою розкрадено й знаходилося у володінні князів та бояр. Тому відновлення на Москві митрополичого господарства було для нового митрополита нагальною задачею. Цікаво, що заради цього він не побоявся увійти в конфлікт з московським князем Василієм і навіть послав йому дві грамоти, в яких дорікав князеві в тому, що той «Церковь Божию уничижил … насилствуя, взимая неподобающая», ставлячи в приклад благочестивих візантійських імператорів, князів-предків та батька Василія – московського князя Димитрія Донського [24].

Митрополит Макарій, Карташов, Прохоров загалом позитивно оцінюють діяльність митрополита Фотія у цьому напрямку [25]. Макарій, приміром, зазначав: «Фотій із запалом приступив до збирання розкраденого, і опісля багатьох клопотів і неприємних сутичок із людьми сильними і знатними досяг бажаного, хоча і нажив собі багато ворогів» [26]. Як приклад можна вказати на повернення у 1413 р. до митрополії села Кудринське [27].

На думку цих дослідників, саме активна діяльність Фотія у справі відновлення московського митрополичого господарства й зумовила появу наклепів на митрополита, що призвело до загострення стосунків з великим князем Василієм, й навіть із правителем Русько-Литовського князівства Вітовтом [28]. Зокрема, у Никонівському літописі під 1414 р. про конфлікт з московським князем сказано: «Возсташа неблазии человецы на Фотия митрополита и сотвориша на него клеветы к сыну его великому князю Василию Дмитриевичу, многож клевет нанесоша Фотию митрополиту на великаго князя и ссориша их и сотвориша нелюбие» [29].

Конфлікт з Вітовтом докладно описують Грушевський, Власовський та Ульяновський [30]. Вони відзначають, що митрополит Фотій саме збором данини з русько-литовських земель підбурив проти себе великого князя литовського, головного ініціатора майбутнього розділення Київської митрополичої кафедри. Як зазначає Ульяновський, за часів Фотія на києво-руських землях «церковні справи занепадали, єпархії хиріли, зменшувалася кількість вірних, нагляду вищої духовної влади за справами духовними майже не існувало» саме через те, що Київський митрополит «сидів у Москві» [31]. Дослідник звертає увагу на той факт, що у Великому князівстві Литовському «українська й білоруська людність десятиліттями не бачила свого наставника. Разом з тим, митрополити з Москви збирали податок з литовської території, і це викликало незадоволення місцевої влади» [32], – не тільки світської, але й церковної. За таких обставин, митрополичого господарства, подібного до московського, у Києві не було і бути не могло, й місцеві мешканці розуміли, що їх кошти йдуть на зміцніння сусідньої, часом ворожої (адже події відбуваються під час війни між князями Вітовтом та Василієм), держави.

Так, у грамоті Вітовта написано: «Размотрели есмо издавна, штожь митропольи Киевской Церковь не строится, но скудеет: митрополитов колько было за нашу память? Церкви не строили, как было издавна. Но сколько церковных приходов поемлючи, на иная места носили и давали. Иконы честны, златом окованы и иная многа ценная, и всю честь церковную Киевской митрополии инде относили» [33]. Грушевський більш докладно подає відомості зі скарження великого князя: «позаберали й повиносили церковні річи й сьвятости: страсти Христові, скиптр і сандалії Богородиці, святі ікони золотом ковані, й инші дорогоцінні річи, всю церковну касу київської митрополії, що постарали ся й подавали Церкві давні князі на свою честь і память, срібло й убори церковні – хто зможе порахувати, кілько вони того повиносили?» [34] І далі, пише Грушевський, в грамоті звинувачено самого митрополита Фотія в тім, що він «хоч пообіцяв Вітовту, не жив у Києві, і ще гірше спустошив митрополію» [35].

Такий ретельний перелік церковного майна, що було вивезене митрополитом Фотієм та його попередниками з литовської Русі до московської, свідчить, на нашу думку, про те, що князю могли бути надані докладні реєстри «позабираного» разом зі скаргою місцевих єпископів та духовенства на московського ставленика. Все це означає, що не лише великий князь був обурений поведінкою Київських митрополитів й, зокрема, Фотія, який не дотримав свого слова і не зостався в Києві, а й самі литовсько-руські православні були невдоволені тим, що їх предстоятелі-митрополити, хоча й носили титул «Київських і всієї Русі», але турбувалися лишень про її московську частину.

Так чи так, але конфлікт між митрополитом Фотієм та великим князем Вітовтом продовжував наростати. У 1411-1412 рр. Фотій ще зміг безперешкодно відвідати Литовсько-руське князівство, де 8 вересня 1412 р. висвятив єпископа луцького Євтимія [36], деякий час перебував на Волині й Галичині [37], проте далі суперечності досягли критичної межі. Коли в 1413 р. Фотій захотів, як пише Прохоров, «або примиритися з Вітовтом, або піти до Константинополя для зустрічі з патріархом, його було пограбовано й відправлено до Москви» [38]. Власовський вказує саме на збирання Фотієм данини з українсько-білоруських парафій як головну причину його пограбування та відправлення до Москви. Вітовт, цитує Власовський Никонівський літопис, «не любив цього [збору данини], щоб з його області в іншу область данини виносили, і розгнівався на Фотія-митрополита та наказав зі всього його ограбувати та ні з чим на Москву відпустити» [39]. Вірогідно, це була «остання крапля» терпіння. Як пише дослідник, «поступовання митрополита Фотія викликало нову акцію князя Вітовта у справі створення окремої литовської митрополії» [40].

В 1414 р. Вітовт скликав Собор з русько-литовських єпископів (полоцького архиєпископа Феодосія, чернігівського Ісакія, луцького Діонісія, туровського Євтимія, смоленського Севастіяна, володимирського Герасима та холмського Харитона) для поставлення на Литовську Русь окремого митрополита. Питання легітимності церковного собору з поставлення для ВКЛ окремого від Москви Київського митрополита є найбільш дискусійним та неоднозначним.

Скликавши русько-литовських єпископів, як зазначають більшість дослідників, Вітовт відрядив послів до Константинопольського патріарха Евтимія (1410-1416) з проханням поставити Київським митрополитом Григорія Цамблака, якого хотів бачити на Київському престолі ще святитель Кипріян. Цікаво, що, приміром, Воскресенський літопис дещо інакше інтерпретує цю подію: «…и поставиша его [Григорія Цамблака], мєсяца ноября 15 день, не по правиломъ святыхъ, не шля къ Царюграду» [41]. Аналогічні дані подає також Софійський другий літопис [42]. Слід, однак, зауважити, що обидва літописи походять з Північної Русі й відображають офіційну точку зору великих князів московських та їх церковної політики. Як причину свого прохання Вітовт – мотивуючи свою просьбу «жалобами многими» на митрополита Фотія – вказував на те, що Фотій не опікувався справами русько-литовських єпархій і переносив до Москви майно Київської митрополії.

Свідчень про життєвий шлях Григорія Цамблака збереглося не так багато. Григорій походив із аристократичного роду Цамблаків, різні представники якого обіймали високі посади у Візантії, Болгарії та Молдові. Зараз переважною більшістю вчених прийнята думка, що майбутній митрополит народився близько 1364 р. у тогочасній столиці Болгарії Тирнові. У тому ж місті, як зазначає Пелешенко, він здобув чудову освіту, яку згодом, на думку дослідника, продовжив на Святій Горі Афон [43]. За викликом митрополита Київського і всієї Русі Кипріяна він поїхав до Москви, але коли Григорій Цамблак був у дорозі, Кипріян помер, і майбутній митрополит залишився у Литві, де здобув симпатії з боку Вітовта через свою вченість. Аналізуючи біографію та велику літературну (проповідницьку) діяльність Григорія Цамблака та ставлення до нього митрополита Кипріяна, Пелешенко пише: «не виключено, що літній митрополит вже попередньо домовився з князем Вітовтом про поділ київської митрополії на московську та литовську, а кандидатом на останню став саме Кипріянів земляк Григорій Цамблак» [44].

Цікавий факт подає Грушевський, покликаючись на один зі старовинних літописів: «Не обійшлося одначе без проби мирного полагодження справи. В одній з літописних компіляцій, під тим самим роком, де читається звістка про подорож Фотія на Литву – миритися з Вітовтом, стоїть записка, що Цамблак їздив до Москви. Порозуміння не удалося, і справа пішла проломом» [45].

Продовження див. тут