Religion.in.ua > Версія для друку > Спектр: «Бог зневаженим не буває». Як і для чого на окупованих територіях України відбувається релігійна «зачистка» і всі християнські конфесії викорінюються заради РПЦ

Дмитро Дурнєв

Переклад з російської "Релігія в Україні"

На окупованих територіях півдня України відбувається ще одна окупація - окупація духовна. Християнські конфесії різного штибу та історії витісняються заради самотнього єдиновладдя РПЦ. Якщо коротко, ситуація в Мелітополі та Бердянську відрізняється від того, що відбувається в Донецькій і Луганській області, тим, що на південних окупованих українських територіях зачищено буквально всі церкви, крім громад УПЦ МП (Московського патріархату), які перейшли під керівництво Російської православної церкви, а північніше теж знищується будь-яка згадка про українське православ'я, греко-католиків і католиків, але подекуди все ж залишають можливість служити під контролем влади «нелегальним» або напівлегальним євангелістським громадам, які виявляють лояльність до РФ.

Кореспондент «Спектра» розбирався з тим, як окупаційна влада змінює релігійний ландшафт українського Приазов'я.

Буде тільки одна церква - Російська православна!

«У неділю, щойно почалося богослужіння - у нас в окупації в неділю тільки одне богослужіння почали проводити, о 10 годині, а раніше зазвичай було три, одне з молодіжною музичною групою - нас, можливо, через це звали в Мелітополі «веселими баптистами», - розповідає «Спектру» диякон церкви євангельських християн «Благодать» Веніамін Корбут. - Людей просто поменшало через півроку окупації, не набиралося на окреме молодіжне служіння, і ми розділили - цієї неділі спершу хор веде, а закінчує молодіжний музичний гурт, а наступної навпаки. Тієї неділі починав молодіжний гурт якраз нашою рідною мовою:

«В дому Божому гучно спів лунає

Славу Богові-Творцю віддаєм...»

Ну і в нас, як зазвичай, ця пісня світилася на великому екрані. А тут раптом увірвалися озброєні солдати, поклали чергового на підлогу, увійшли до зали, зупинили служіння, сказали: «Усім приготувати документи! Взяти дітей! Здати відбитки пальців!» - у нас також і недільна школа для дітей цього дня була. Потім сказали всім служителям церкви окремо зібратися в офісі, ну і питання - хто головний, хто чим займається в церкві?

Я був висвяченим дияконом і адміністратором церкви, на мені був порядок у Церкві, всі технічні працівники, всі рахунки, банки, комунальні служби, відповідальність за протипожежну безпеку, експлуатацію газу, техніку безпеки... І на той момент документи на Церкву теж були в мене.

Вони почали обшук, знайшли пакет із гуманітарною допомогою, почали допитуватися: «Хто привіз, звідки?» - потім знайшли книжку Олександра Турчинова (в.о. президента України у 2014 році є відомим проповідником євангельсько-баптистської церкви (ЄБХ), - прим. «Спектра») і взагалі понеслося! Почалися крики: «Та ви взагалі американська церква, звідки у вас усе це? Якщо будете мовчати, зараз викличемо чеченців, вони вас усіх тут покладуть!» - ну і почали по-всякому лякати і чеченцями, і «днрівцями...

Я запитав: «Чому ви закриваєте нашу церкву, адже євангельські християни баптисти на Росії вільно збираються, служать?» Мені сказали: «Це до пори до часу, буде тільки одна церква - Російська православна!».

У нас у Мелітополі закрили всі протестантські церкви, всі греко-католицькі, всі храми Православної церкви України... У нашій церкві зараз «міністерство культури Запорізької області» і жодну захоплену в церков будівлю не повернули.

Я думаю, що все це посів, але будуть і жнива, всі вони, кожен із них, пожне те, що вони сіяли!»

Третя закрита церква і перший спиляний хрест

«Ми були третьою церквою, яку закрили росіяни, першою була Мелітопольська християнська - їх атакували з бронетранспортерами, думали, що церква буде відстрілюватися, просто цирк! - каже «Спектру» пастор Церкви євангельських християн «Благодать» Михайло Брицин. - Потім закрили «Слово життя» з цікавим формулюванням - «у нас немає претензій до вашої релігійної діяльності, нам будівля потрібна!».

Ми дуже акуратно рахуємо з пастором закриті окупантами церкви Мелітополя - налічуємо їх 18: три Української православної церкви, дві Української греко-католицької, один костел звичайних католиків і всілякі громади євангелістів. Михайло не хоче, щоб у тексті звучали точні назви - можливо, люди зараз збираються на служіння по приватних будинках, можемо нашкодити! До списку пастора не потрапляли три церкви «Свідків Єгови» - їх не закривали росіяни. Ці громади, знаючи, що на них чекає на територіях, які потрапляють під контроль РФ, самі евакуювалися в перші дні вторгнення і закрили свої храми. Михайло знає, що в Мелітополі завжди існували громади, які не реєструвалися, своєрідні молитовні будинкові зібрання - вони, можливо, збираються і зараз. Говорячи про окуповану територію, пастор щосили намагається не сказати нічого корисного для співробітників ФСБ, які курують цю територію зараз.

Будівля Церкви «Благодать» першою втратила свій хрест - його просто спиляли і зробили з храму місцеве «міністерство», вкрили його полотнищами з обличчями «Мотороли», Владлена Татарського, Жоги і, можливо, «Гіві» - загиблих «героїв Русского мира», які загинули, переважно з числа жителів Донбасу. Місцевих загиблих «героїв» для полотнища поки що немає - голова окупаційної адміністрації захопленої частини Запорізької області Євген Балицький, який підписував «укази» про закриття церков, поки що живий.

«До того часу хрести у нас могли спилювати тільки сатаністи» - стримано коментує подію Михайло Брицин. Поки цей матеріал готувався до публікації, у Мелітополі не встояв хрест перед церквою «Слово життя» - його знищили, а на його місце силовики, що наразі займають будівлю храму, поставили своєрідну інсталяцію з сучасного російського мистецтва - горбатий «Запорожець» із мигалками.

Невідомий світ

Український релігійний світ - це завжди шок для всякого російського фахівця. Тут релігійні громади понад тридцять років жили за повної свободи віросповідання з квітня 1990 року, коли ще в УРСР було ухвалено абсолютно ліберальне законодавство. Згідно з ним будь-яка релігійна громада могла реєструватися, а могла й ні - все це за бажанням! Усім релігійним громадам, відповідно до закону, було надано повну свободу проповідувати, поширювати свою віру і підтримувати будь-які зв'язки із зарубіжними релігійними центрами! Мало того, згідно із Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» облік вірян було заборонено, оскільки віра - це особистий вибір кожного!

У всій Україні все це призвело до вибухового зростання кількості релігійних громад і храмів, але саме в Запорізькій області цей закон ліг на специфічну місцеву історію. Ці посушливі степи без води з давніх часів використовувалися спочатку для заслання православних церковних дисидентів, а потім для виділення земель під колонії дисидентів від релігії з Європи.

«Ця частина України, Таврія, була місцем вигнання - тут степ, немає води, тут століттями було Дике поле, - розповідає пастор Михайло Брицин. - Першими сюди заслали ще в 17 столітті духоборів, це такі православні, які вирішили жити за Біблією, але не дуже поважали посередників між собою і Богом - священиків. За ними сюди вигнали молокан - це така течія духоборів, які пішли далі за них, ці дисиденти від православ'я відрізнялися тим, що дуже поважали жінок. «Церква - не в колодах, а в ребрах! У тілі живе Святий Дух» - казали вони. Що духобори, що молокани вирізнялися великою порядністю, працьовитістю. Потім до нас у степи під Мелітополем прислали менонітів - це протестантська релігійна течія німців зі східної Пруссії, які вирізнялися жорстким пацифізмом. Їх вигнали звідти, а Катерина II їх сюди запросила - на безводні місця, де все одно жити ніхто не міг. Тут слідом ще були лютерани, хоча їх усе ж таки більше поїхало на Херсонщину, тут були переселені чехи гуттерити, караїми, кримські татари, ногайці...

Німці колоністи привезли з собою культуру розведення садів, хтось приніс культуру навчання - тому що скрізь, куди прибували так звані колоністи, насамперед вони будували школу, лікарню і церкву. У такий спосіб склалося унікальне релігійне розмаїття - на території Таврійської губернії за 200 років не трапилося жодного конфлікту на релігійному ґрунті - усім було тяжко, для всіх були однакові умови життя, і цю місцевість потрібно було розбудовувати теж усім, спільно!

Якщо додати такі місцеві феномени, як Запорізька січ і Махновська республіка, то можна зрозуміти, що хлопці тут були не прості - дуже вільнолюбні, мають численні горизонтальні зв'язки і знають, як тут виживати.

«Церква протистояла лицемірству і тому вона стала небажаною»

Церкву «Благодать» було засновано на початку 20 століття - тоді в Російській імперії переклали Біблію російською мовою, почали виникати гуртки з вивчення Біблії, один такий гурток у Севастополі розігнали, й одна сім'я звідти приїхала до Мелітополя і почала тут. 1910 року в Мелітополі було зареєстровано Церкву християн євангельського віросповідання, 1914 року вони побудували перший новий Дім молитви на Півдні - до того під потреби церков або перебудовували будівлі, або орендували. Такими були наші засновники. У 1936 році цю церкву забрали, служителів розстріляли - тоді багато кого розстрілювали. Люди розбіглися по домівках, але 1944 року після деокупації Мелітополя ставлення до християн трохи пом'якшилося, і люди попросили повернути їм церкву - її не повернули, але влада дала інший фундамент, де дозволила побудувати молитовний будинок. Його вже забрали 1948 року.

Ми почали будувати нашу Церкву 1991 року під час горбачовської перебудови і чергового потепління - був указ про можливість повернення культових споруд, і буквально за місяць до розвалу Союзу нам повернули нашу першу, побудовану 1914 року церкву.

У 2022 наше місто було окуповане в перші дні вторгнення, у нас не так багато зруйнованих будинків, як у Маріуполі, але вони є. Прийшли «визволителі», які відключили нас від нормального життя - відключили електрику, газ, зв'язок, здохла банківська система. У мене помер тесть - він після Covid-19 був на кисневому концентраторі, після трьох днів вимкнення світла він помер. Ховати не можна, нічого не працює, з міста не відпускають. Кілька днів у місті не ховали нікого, потім нарили ям біля старого кладовища - закопуйте! Не було хліба, було мародерство - бронетранспортером росіяни виносили торговий центр, брали, що сподобалося, а потім залишали людям решту. Перші місяці окупації було важко, бо насамперед нічого не було зрозуміло, але церкви працювали, йшли богослужіння, і всі включилися в гуманітарну допомогу. Спочатку ділили те, що залишилося - я дід, у нас двоє онуків, тому запас борошна в нас був, а в молодих нічого не було, купували собі щось на три дні, тим і жили. Тож уже за тиждень окупації були сім'ї, яким нічого було їсти, і ми почали скидатися тим, що в кого було, - самі розумієте, померти з голоду на півдні України ще треба зуміти! Але не було ліків - я пам'ятаю важкі рішення тих тижнів, у нас сотні дітей і кілька порцій парацетамолу, що залишилися - кому не дати? Ви ж пам'ятаєте той лютий, він був справді лютий! Потім почала надходити перша гуманітарка із Запоріжжя, дуже важко було її везти через усі блокпости.

Важко було з дітьми - дитині не розкажеш, що росіяни привезли прапори, але не привезли дитячого харчування - їй півроку, вона кричить, вона не хоче манки, вона хоче нормального дитячого харчування...

Уже з травня місяця діяльність церков стала дратувати росіян: «Ми ж вас звільнили! У вас усе має бути добре! Ах, ви ще й евакуацією звідси займаєтеся?!».

Почалися бесіди з озброєними людьми в масках: «Де у вас центр ухвалення рішень? Де у вас гроші? Хто у вас головний?». Через тиждень приходить наступний і все починається по-новому. Там не все просто - є ж комендатура військова, ФСБ в окремій формі, кадирівці, своя «ДНР»...

Ось «Слово життя» забирав, найімовірніше, військовий комендант - у нього є своя комендантська рота, будівля церкви - вона окремо стоїть, із підвалом, будівля вельми «смачна» для них, вони все там сіткою закрили зверху, щоб нічого не було видно. Нашу церкву потім уже забирали, а потім двох отців греко-католиків жорстко виганяли - вивезли їх на Василівку, кинули - і все! Нам же сказали по-іншому - ось вам два дні, через два дні тут залишатиметеся - прийдемо і вб'ємо. Це так звана «м'яка депортація», на контрасті з «жорсткою», як у греко-католиків, які ніяких речей із собою взяти не могли.

Розмов із людьми у формі було багато, вони почалися з травня 2022 року, були різні там люди, я бачив старшого - здорового такого дєтіна - і це він мені сказав: «Буде тільки православна церква! Ви всі сектанти, ви всі неправильні, залишаться тільки наші православні!» - але я розмовляв про свої питання з іншими священиками з Мелітополя, і їм щось докладно говорили інші люди у формі, наш греко-католицький священик залишив свідоцтво про те, що чув цю фразу, члени нашої церкви їздили через блокпости з допомогою, і їм теж говорили: «Ви не церква, ви секти, - тільки бабусь тут дурите! Це все не те - буде тут тільки Російська православна церква!».

Мені ж усе це конкретно говорили, тому що я сказав: «Послухайте, у Криму є протестантські церкви, у Росії є протестантські церкви, чому нас тут закривають?». Я отримав відповідь від цього «головного»: «Це все тимчасово, що вони є, буде тільки православна церква. Ми почнемо тут порядок наводити, а потім підемо вже туди!». Це якась методичка, якась ідеологія, яку повторювали різні люди в різних наших містах - коли я ходив і брав інтерв'ю у херсонських священнослужителів, говорив, наприклад, із греко-католиками, православними, протестантами, вони говорили, що такого пресингу тотального на церкви не було. До них чужі на служби почали приходити-спостерігати у вересні-жовтні, вже перед звільненням зовсім, ще ПЦУ там служила - російською мовою, так, але служили.

Це якось Запорізькій області так не пощастило, її якимось особливим чином обробляли.

Узимку 2023 року почалося масове закриття церков у регіоні - у Бердянську, скрізь! До літа десь закрили і центральну баптистську, і п'ятидесятницьку церкви, багато хто закривався вже й сам - корейська баптистська церква, вона була невелика, пастор кореєць дисципліновано виїхав до вторгнення на вимогу посольства, а решту церква ЄХБ зібрала й вивезла двома автобусами, людей 40 із дітьми. Без пастора корейця старші служили там, я приходив із проповіддю - ми всі дружили, а потім, коли зрозуміли, що закривають усіх, і доки є можливість, узяли й вивезли всіх парафіян. Взимку 2023 року забрали церкву в Мелітополі в п'ятидесятників. Багато малих церков закривалися самі - те саме «Нове покоління» заборонене в Росії, у нас вони зрозуміли, до чого йде, зібралися і закрилися відразу після «Свідків Єгови». Нас закрили під час богослужіння, когось посеред тижня - прийшли військові, вигнали сторожа і поставили там своїх людей, у селах ще простіше - там усі один одного знають, поставили свою людину росіяни, все село знає, до будівлі церкви вже ніхто не ходить.

Перші місяці в церквах пекли хліб, купували продукти - селянам потрібно їх якось збувати - ми їх скуповували і роздавали, але й богослужіння йшли перші місяці. Церква протистояла лицемірству і тому вона стала небажаною. Понад те, ми ж не тільки роздавали гуманітарну допомогу, ми ще стали молитися на площі - міжконфесійна рада Мелітополя працювала з 2009 року, і якщо в інших містах десь приїжджав якийсь народний депутат, збирав священиків, то в нас усі зібралися самі - це такий мелітопольський особливий стиль, місцевий присмак махновщини, «молоканщини». Ще 2014 року до нас перший раз хлинули біженці, і церкви допомагали біженцям, і люди з Донецька, Луганська, Макіївки круглими очима дивилися, як баптист тиснув руку православному батюшці і говорив: «У тебе це є? Мої привезуть, а у греко-католиків ще щось є!» - ніхто з приїжджих не розумів, як це? У 2014 ми вже пройшли загартування в ситуації, коли церква замінює в чомусь державу.

Окуповані території отримали радянські порядки

«У Мелітополі та Бердянську все (релігійне поле) зачистили дуже жорстко, жорсткіше навіть, ніж у Луганській області, - я б сказав так, що і там, і там діяли методами поліцейськими, а от у Донецькій методами КДБ, - розповідає «Спектру» вже донецький пастор Сергій Косяк. - Я знаю вірян із Мелітополя, які сидять зараз у Донецьку.

Але на Луганщині наїзд на євангелістів почався ще з 2016 року - там зажадали від усіх церков зареєструватися, всі здали всю необхідну інформацію, поіменні списки вірян, та й усе - і ніхто в підсумку не отримав реєстрації! Відтоді місцева «влада» має всю інформацію, а церкви євангелістів працюють нелегально, і за будь-якої підозри або невдоволення до них приходили з обшуками, «знаходили» тут же, підкидали заборонені книги, найчастіше «Хрест Гітлера», вона в них серед заборонених («Хрест Гітлера. Церква часів ІІІ Рейху», Ервін Люцер) - ну й усе!

У Донецькій області уповноважений у справах релігії, як і раніше, Сергій Гавриш, колишній співробітник СБУ і колишній уповноважений у справах релігії при Україні, за правління в області Партії Регіонів. Я знав його особисто, ми навіть дружили сім'ями, але 2014 року його затримали сепаратисти й посадили на 10 днів «на підвал» (тобто в одне з неофіційних місць тримання затриманих силовими структурами «ЛДНР», де застосовували тортури, - прим. «Спектра»), тоді мені дзвонила його дружина, розповідала про це, а потім він вийшов із цього підвалу вже перефарбованим: з іншою скоринкою та іншою посадою. Він діє методами спецслужб, спілкується, вербує, співробітники ФСБ сидять на всіх зборах євангелістських церков, і все слухають, такий ось «м'який варіант», якщо порівнювати з Мелітополем».

У цифрах і фактах різниця між окупованими частинами Луганської та Донецької областей і окупованим Півднем України в підсумку проста. У Донецькій області на вересень 2019 року було 36 зареєстрованих окупаційною адміністрацією громад євангелістів, після повномасштабного російського вторгнення їх так і залишилося 36 - нікого нового не реєструють.

До вторгнення на старих окупованих територіях у Донецькій області було кілька священиків, які живуть у напівпідпіллі і об'їжджали понад 30 громад ПЦУ, після - всі храми Української православної церкви скрізь, куди дійшла російська армія, були захоплені й передані РПЦ, священиків вигнано або заарештовано.

У Луганській області та на Півдні все простіше - заборонено все, крім Російської православної церкви, євангелісти звично існують у нелегальному статусі в Луганській області та в підпіллі відходять від погрому на Півдні. Ну і скрізь різко змінився статус Української православної церкви Московського патріархату.

У добре нам знайомій Церкві євангельських християн «Благодать» із Мелітополя виїхало приблизно 400 вірян із 600, на місці залишилися здебільшого люди похилого віку, не мобільні люди. Віряни протестантських церков іноді збираються на служіння по домівках.

«Нового нічого немає - за радянських часів люди по домівках збиралися, - каже «Спектру» пастор Михайло Брицін. - Мій дід за віру 6 років сидів з 1935 року по 1941 рік, після його не випустили - залишили вільнонайманим, і він ще 2 роки працював там. У мого діда вдома збиралася домашня група віруючих, сам він не був служителем, він був хазяїном хати просто, а ось керівником цієї домашньої групи був його брат - тому 9 років дали.

А от дід моєї дружини був пресвітером, він мав освіту духовну - вони із західної України, він встиг повчитися, здається, у Словаччині в духовному закладі ще в 1915-16 роках, а от при Сталіні він уже відсидів 16 років. Для старих нічого нового не відбувається, нам усе зрозуміло».

На територіях «ДНР» і «ЛНР» з 2014 року склалася своя особлива релігійна ситуація, яку диктувала географія лінії зіткнення і місцеві особливості. Православна церква України Московського патріархату при «ДНР», звісно, була «державотворчою», але водночас вимушено мімікрувала - частина єпархії того самого митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона (Шукало) перебувала на підконтрольних Україні територіях разом зі знаковими монастирями у Святогірську та селі Нікольське Волноваського району. Для церкви Московського патріархату територія Донецької та Маріупольської єпархії була неподільною, митрополит Іларіон перебував у Донецьку, і до пандемії та закриття лінії блокпостів священнослужителі щотижня збиралися на наради до владики, їх нарівні з інженерами компанії «Вода Донбасу» пропускали через блокпости без черги, а митрополит Іларіон на Великдень починав службу в Донецьку, а закінчував у Маріуполі, де його завжди радо приймали на рівні мера міста. Для митрополита Іларіона вночі (!) відкривали проїзд через лінію зіткнення, а навколо на добу за взаємною згодою сторін оголошували Великоднє перемир'я.

Митрополит Іларіон (Шукало) народився і перші 28 років свого життя прожив у Львові, закінчив Одеську духовну семінарію - ці факти біографії священнослужителя підкреслювали за часів «ДНР», коли голова єпархії, в принципі, не показувався ні поруч із «главою ДНР» Олександром Захарченком, ні пізніше з Денисом Пушиліним він теж поруч позувати не прагнув. На офіційних заходах «ДНР» обов'язкові служби вів єпископ Новоазовський, вікарій Донецької єпархії Варсонофій, який після цього, зрозуміло, на підконтрольній Україні території зайвий раз не з'являвся.

Як частина УПЦ МП Донецька і Маріупольська єпархія поводилася обережно - наприклад, не домагалася повного знищення «розкольників» - спочатку Православної церкви Київського патріархату, а потім, після об'єднання українських церков і отримання Томосу, Православної церкви України. Південь Донецької області - він дуже особливий - сюди за часів Сталіна під час операції «Вісла» масово переселяли українців зі східної Польщі, тих самих лемків і бойків. Як наслідок тієї депортації тут десятки суто українських сіл. Наприклад, сам районний центр Тельманове носив таке ім'я з 1935 року, до цього з 1869 року це було засноване німцями-євангелістами велике село Остгайм. Німців після другої світової війни тут не стало, і 1951 року сюди було депортовано понад півтисячі бойків із села Чорне (нині село Чорна в республіці Польща).

Ці люди дотримувалися всіх українських традицій, і ще з 90-х років тут, зокрема за допомогою меценатів із Маріуполя братів Сергія та Олександра Тарут, було збудовано три десятки нових церков Православної церкви України Київського патріархату, а в самому районному центрі Тельманове до війни, на 2014 рік, уже 17 років працював церковний єпархіальний притулок для літніх самотніх людей. На Донеччині південна її частина на церковній карті завжди була києвоцентричною.

Після 2014 року притулок у Тельмановому продовжував працювати, а продукти літнім людям сюди аж до закриття лінії блокпостів у березні 2020 року завозили через лінію зіткнення з Маріуполя. Кілька священиків ПЦУ спільно опікувалися своїми церквами в українських селах на окупованих територіях, пара храмів української церкви навіть причаїлася на околицях Донецька.

При тому, що були зачищені католики, греко-католики, частина «проукраїнських» управлінь мусульман і всіляких євангелістів, якщо релігійні громади виявляли відносну лояльність до проросійської влади, їх терпіли.

Після повномасштабного російського вторгнення всьому цьому відносно мирному співіснуванню прийшов кінець. Особливо опукло це проявилося під час окупації півдня Донецької області.

У Маріуполі в місяці штурму міста було розбомблено шість православних храмів Православної церкви України, у Волновасі вже після захоплення міста було спалено унікальний дерев'яний храмовий комплекс, збудований місцевими жителями спільно з громадами з Волині.

Митрополит Донецький і Маріупольський Православної церкви України Сергій (Горобцов) родом із Донецька, довго служив у 90-х як священик на півдні Донеччини, у березні 2022 року зміг виїхати з розбитого Маріуполя разом із 9 людьми.

Нижче ми публікуємо розповідь митрополита Сергія «Спектру» про долю ПЦУ на окупованих територіях Донецької області:

- З 2014 до 2022 року на тимчасово окупованій території було кілька наших священиків, вони проводили богослужіння, займалися благодійною допомогою, у нас у Тельмановому продовжував працювати єпархіальний хоспіс, Дім милосердя, він допомагав людям, які через війну втратили кінцівки, і просто самотнім літнім знедоленим людям. Але перед самим вторгненням 2022 року росіяни щільно зайшли в Тельманівський район і закрили наш Дім милосердя, захопили приміщення, вигнали священиків, обслуговуючий персонал...

І після цього дуже сильно почали тиснути на тих священиків Православної церкви України, які залишилися на тій території. Я як керуючий єпархією говорив тим священикам, щоб вони виїжджали, але частина з них прийняла в мене благословення залишитися там, оскільки, по-перше, частина мала прикутих до ліжка батьків, коли паралізовані батько чи мати - важко виїхати, нереально просто. Друга категорія священнослужителів просто сказали, що якщо вони поїдуть від своїх храмів, то люди зовсім розчаруються в церкві. І вони, ці священики - кілька протоієреїв, один архімандрит - вони обслуговували понад 30 парафій Донецької єпархії Православної церкви України...

Але прийшов лютий 2022 року, почалися обстріли Волновахи, Маріуполя, і я дав розпорядження по єпархії про виїзд наших капеланів, духовенства, і щоб у парафіях зачитали людям це розпорядження і моє благословення, щоб упродовж тижня всі віряни теж виїжджали з прифронтових сіл та міст, бо там стало небезпечно для життя - почалися потужні килимові бомбардування та обстріли того ж Маріуполя.

Капелани виїхали раніше, я вже виїжджав з Маріуполя з усіма людьми в березні, пізніше за всіх покинув місто настоятель кафедрального собору імені Петра Могили отець Уар Перетятько. Це була така перлина сходу цей храм - він був повністю розписаний петриківським розписом. Упродовж 2022-23 років співробітники ФСБ викликали на бесіди наших священнослужителів, які залишилися, спочатку пропонували «золоті гори»: фінансування церков, усіляку допомогу за те, щоб вони публічно покаялися, відмовилися від української церкви й офіційно приєдналися до РПЦ.

Другим етапом пішли приїзди співробітників якогось Департаменту з релігії, я тут не сильний у правильних назвах окупаційних органів, там є така людина на прізвище Гавриш, і вони почали лякати - якщо ви найближчим часом не перереєструєте громади, то сядете за порушення законів РФ або законів «ДНР» з питань релігії. Священики наші відмовилися і цього разу.

Тоді першого заарештували отця Андрія (Чуя), він був секретарем єпархії. Другим заарештували намісника монастиря в селі Кам'янки Волноваського району отця Христофора (Хримлі). Російський суд присудив їм штраф, а крім того, їх утримували у в'язниці більше ніж півроку - там теж на них тиснули, щоб вони написали якийсь пасквіль на нашу церкву, нашого предстоятеля, на мене як керівника єпархії. Казали їм: «Ви напишіть те, що ми вам скажемо, і відразу відпустимо!» - багато чого пропонували, різні варіанти листів. Священики від усього відмовилися, жодних документів не підписували. Їх довго схиляли до РПЦ, ідеології «Русского мира» і врешті-решт, можливо, вже зрозуміли, що це марна трата часу, - суд у підсумку ухвалив депортувати їх «за межі Російської Федерації». Їх депортували через Верхній Ларс до Грузії.

Там наші представники були, їх зустріли, нагодували, обігріли - священики змарніли, їх до пуття не годували, у отця Андрія і Христофора були нервові зриви, але вони вірили, що не залишаться на чужині до останнього, що їм допоможуть. Хочу одразу сказати, що дуже допоміг наш омбудсмен Дмитро Лубінець і його команда - ми одразу після арешту наших священиків сповістили про це СБУ, депутатів Верховної Ради, всі займалися цією проблемою.

Одразу після арештів стало відомо, що всі ті храми, які ми будували разом із нашими меценатами і мирянами, за підтримки російської армії захоплені РПЦ.

Можу навести приклад храму Успіння пресвятої Богородиці села Мічурине Тельманівського району, зараз він Бойківський район. Якщо я не помиляюся, я заснував цю церкву 1994 року, там особливе село, там жили українці, депортовані з Польщі під час операції «Вісла», одне з таких місцевих справжніх українських сіл - спілкувалися мовою, дотримувалися традицій, колядки різдвяні співали, я викладав християнську етику в місцевій школі, крім того, у нас була недільна школа при храмі. За двадцять років там і хрестив, і вінчав, і відспівував стільки людей - це був такий осередок українського православ'я. Останнім часом у цьому храмі служив отець Андрій, секретар нашої єпархії.

Так от, на другому тижні після арешту отця Андрія туди привезли московського попа, попередньо була команда окупаційної влади про збір усіх місцевих та обов'язкову присутність голови сільської ради, усіх фермерів і так далі. І ось на цьому зборі приїжджий священик оголосив, що «ваш отець Андрій виявився лиходієм», ваш митрополит Сергій, він уже не митрополит, у нас тепер тільки один митрополит Іларіон, який належить Російській православній церкві, і, якщо хочете, щоб у вас тут продовжувалися служби, то ви зобов'язані зректися отця Андрія та митрополита Сергія просто зараз. Ну і він читав якусь молитву, чи то не знаю, що, що закінчувалося словами: «Отрекаюсь, отрекаюсь, отрекаюсь...»

Відсотків 60 людей одразу ж вийшли з храму, а відрікалися ті, вигнані, хто в нього ніколи не приходив, чужинці або взагалі не воцерковлені місцеві. Зараз та церква стоїть напівпорожня, ніхто не ходить, а на Великдень пасочки люди святили по домівках, самі...

-Скільки було таких церков ПЦУ навколо Маріуполя?

- У Тельманівському районі до 30 релігійних громад, але діючих із них було до 25. Нині всі вони захоплені РПЦ, і там призначені священики завезені як із Донецької області, так і люди Московського патріархату, які виїхали на окуповані території з України - всі вони підпорядковані митрополиту Іларіону (Шукало), який нині перейшов до РПЦ.

Усі храми під силовим контролем росіян. Наведу такий приклад - телефонує мені наша парафіянка, яка прислуговувала при кафедральному храмі імені Петра Могили в Маріуполі. Під час штурму міста в наш храм прилетіла частина снаряда, але не зруйнувала його, потім, коли приїхали ФСБ-шники, вони опечатали наш храм і заборонили заходити на його територію. Але парафіянка наша з вірянами все одно приходила, прибирала, підмітала двір, чекали люди, коли все це закінчиться. Її знайшли, привезли до храму і сказали, що вона має показати, де лежить облачення митрополита Сергія - була ціла група: хтось із Москви, військовий священик російський. Вони взяли моє облачення і вивезли в Москву як трофей у якийсь музей війни - що в них у голові?! Принесли нам розруху, знищують автентичність української православної церкви, кидають до в'язниць священиків як «екстремістів»...

Все що вони роблять обернеться проти них, повірте, це сто відсотків. Бог зневаженим не буває!

За підтримки Медіамережі