Штучно завищений градус «братерства»

У чому шкода. Міф виправдовує застарілий моральний авторитет лише одного з центрів православної ієрархії, що перебуває на території сусідньої держави і є подекуди провідником її політичних та ідеологічних впливів.
 Міф православного братерства України і Росії до церковної історії має лише опосередкований стосунок, а до церковної філософії та високих богословських матерій – взагалі символічний. І міфом тут є не факт віросповідання значної кількості громадян двох поліетнічних країн, а, так би мовити, штучно завищений градус «братерства».
 Чи спільні наші святині?
Як і більшість малоприємних для українців ідеологічних конструкцій, міф про «братів-православних» виник за доби становлення російської імперії. У процесі «рубання вікна в Європу» Петро І повелів називати Московію Росією, щоб зробити її легітимною спадкоємицею давньоруської держави і, відповідно, давнім і повноправним учасником європейського життя з усіма його династичними шлюбами (руські князі родичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Священної Римської імперії, Швеції, Норвегії, Франції) та міждержавними відносинами. Звісно, в цій ситуації треба було зробити акцент на тому, що Київ – це «матєрь городов русскіх», а православ’я – чинник, який надає змогу претендувати на всі території, що за середньовіччя належали Русі. Нікого не бентежило, що на час хрещення Києва князем Володимиром (988 рік) православ’я ще не існувало, – християнський світ розділився на Східну і Західну церкви аж у 1054 році. Нічого, що Північно-Східні землі, на яких утворилася Московія, свого часу завзято виборювали незалежність від Києва і, щоб довести свою окремішність, князь Андрій Боголюбський у 1155 році здійснив похід на столицю, добряче її пограбував та серед інших трофеїв вивіз додому чудотворну ікону Вишгородської Богоматері. За легендою, вона була написана самим євангелістом Лукою, а Константинопольський патріарх свого часу подарував образ київському князю. Ікону «перейменували» на Володимирську Богоматір і її донині вважають захисницею Росії. Хіба не яскравий приклад «православного братерства»?
 Коли ж вести мову про специфіку православ’я в Україні часів Великого князівства Литовського та Московії, варто згадати про ставлення до візантійського іконописного канону. В Україні було дозволено зображувати все, що не заборонено, а в Московії – заборонено все, що не дозволено. Тому в XVII столітті Московський патріарх Никон завзято боровся з іконами «фрязького» (тобто італійського) та «польського» (насправді ж – українського) зразка: виколював ликам очі й розбивав дошки. Додамо також, що до кінця XVII сторіччя московити, на відміну від усього іншого православного світу, хрестилися двома, а не трьома пальцями. До всіх, хто молився до інших ікон і хрестився інакше, ніж вони, ставилися підозріло й навіть вороже.
 Велика рідня
 Утім, братерство православних народів таки існує. По-перше, православному світогляду насправді властиве поняття спорідненості за вірою: згадати хоча б православні церковні братства в Україні доби ренесансу, які вирішували не лише релігійні, але й цілком цивільні проблеми громади, до якої могли входити і серби, і греки, і волохи, і болгари. По-друге, протягом своєї історії Україна була міцно та в різноманітний спосіб пов’язана з низкою православних країн (держав, народів – потрібне підкреслити). Залишмо осторонь загальновідомі контакти князівської Русі з Візантією – тут усе зрозуміло. Але й після падіння імперії у 1453 році на її колишніх теренах залишилися потужні осередки православного богослов’я. Найважливіший із них – чернеча республіка на горі Афон у Греції. Саме звідти звертався до краян зі своїми саркастичними антиуніатськими посланнями Іван Вишенський, із Афона всім православним світом розходилася «мода» на манеру іконопису та сакральну архітектуру. До речі, сербські іконописці та монументалісти впродовж віків радо відвідували наші терени, а їхні впливи простежуються у мистецьких пам’ятках від Києва до Львова. Варто зауважити, що в давнину церковне мистецтво було не втіхою купки естетів, а тим, чим і мало бути за візантійським каноном – Біблією для неписьменних, і вона писалася спільною мовою для українців, сербів, волохів. У Московії ж – не без упливу запрошених італійців – розробили свій унікальний архітектурний стиль, свою мистецьку «Біблію»: неперевершену, але зовсім іншу, відмінну від стилю решти православного світу…
 Брати з берегів Дунаю
 Між іншим, при ближчому розгляді волохи (молдовани, румуни) виявляються найближчими православними «родичами» українців – ідеться саме про спільне віросповідання і пов’язані з цим культурні та політичні взаємодії, а не про етнічну спорідненість. Наші предки віками брали жваву участь у придворних інтригах Молдови, а запорожці часом відверто втручались у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи збройні вторгнення «захистом інтересів православних братів». Саме в результаті чергової подібної акції «братньої допомоги» потрапив ребром на гак славетний Байда-Вишневецький.
  З роду молдавських господарів походив київський митрополит Петро Могила, Богдан Хмельницький бачив найпростіший шлях до створення гетьманської династії у шлюбі свого сина з дочкою володаря Молдови Василє Лупу. Успенську церкву у Львові  (на фото) називають часом Волоською, оскільки на прохання львівського православного братства значну частину будівельних рахунків цієї споруди сплатив молдовський господар Олександр Лопушяну та його дружина Роксана. У багатьох українських містах є вулиці з назвою «Волоська» – колишні місця компактного проживання представників вищезгаданого народу, в Києві, зокрема, вона існує з давньоруських часів. А от Московська вулиця з’явилася в столиці допіру 1708 року, в процесі будівництва Печерської фортеці. Тоді, за наказом царя Петра І, киян повикидали з їхніх домівок, а коли після зведення на місці житла оборонних споруд (спрямованих, до речі, не назовні, а проти решти міста) постала нова вулиця, її заселили прибульцями з Московії.
 Угода проти сваволі
І, можливо, найголовніше: московське православ’я закріпило тип ієрархічних стосунків у суспільстві: «Бог – у всесвіті, цар – у державі, батько – в родині». Це докорінно відрізнялося від європейської традиції, де відносини будувалися за принципом угоди. Московське царство визнавало тільки одну схему: господар володарює, необмежено, і це безумовно, без будь-яких застережень і запобіжників. В Європі, до якої історично й ментально належала Україна, слуга, васал, підлеглий мав право розірвати угоду, якщо господар не дотримувався певних, заздалегідь обумовлених зобов’язань. У Московському царстві володар не мав жодних обов’язків, усі його піддані офіційно йменувалися холопами, а скасування договору сприймали як зраду. Утвердженням цих принципів послідовно займалося московське богослов’я. Цікаво, що коли ці культурно-ментальні розбіжності між Росією та Європою – з посиланням на велику кількість оригінальних текстів – дослідив 1981 року видатний російський культуролог Юрій Лотман, його роботу було сприйнято як дисидентську: влада чітко впіймала призначений їй сигнал.
Ось де слід шукати коріння непорозуміння між українською коза­цькою державою «від Богдана до Івана» та московськими царями: українці чекали від сюзерена обіцяного захисту та дотримання вольностей, а в Москві (згодом Петербурзі) щиро не розуміли, чого вони хочуть, адже влада за визначенням не може бути нікому нічого винна, а «зрадник» заслуговує анафеми...
Мабуть, значна частина конфліктів і між нинішніми Україною та Росією пояснюється саме різницею світосприйняття, яка бере свій початок у вельми відмінних одна від одної релігійних традиціях нібито єдиного православ’я.