Усім відомо, що нинішній глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) досить довгий час був Предстоятелем канонічної Української Православної Церкви.  

У нас сьогодні є можливість ознайомитись з тим, що і про що говорив колишній Предстоятель УПЦ, на чому він акцентував увагу віруючих людей, що хотів донести до українського народу...

 

Тепер він називає нашу Українську Православну Церкву «московською», «п’ятою колоною Кремля». Та коли Філарет ще був в УПЦ, то мав зовсім інші настрої та судження щодо питань самочинного проголошення автокефалії, існування УАПЦ, розколу, співпраці Церкви і держави, захоплення культових споруд, навіть мови богослужіння тощо.


У ті не такі вже й далекі часи тодішній митрополит Філарет дуже радів отриманню сучасного статусу УПЦ — «самоуправління з правами широкої автономії», називаючи очолювану ним тоді Церкву незалежною, самостійною, і протягом двох років всіляко оспівуючи цей важливий крок УПЦ в офіційних церковних ЗМІ. В жодному разі митрополит не називав керовану ним Церкву – «Московський Патріархат», завжди чітко акцентуючи на тому, що це саме Українська Православна Церква.

Інформаційна політика в Українській Православній Церкві за часів Предстоятельства митрополита Філарета була побудована таким чином, що УПЦ – канонічна частина Світового Православ’я, а УАПЦ – безблагодатні розкольники. (До речі, методи УАПЦ в кінці 80-х на початку 90-тих років минулого століття були такі ж самі, якими сьогодні активно користується УПЦ КП. Аналогічною є спрямованість пропаганди і риторики, адже УПЦ КП за своїм інформативним наповненням і стилем дій сьогодні є віддзеркаленням тодішньої УАПЦ).

У нас сьогодні є можливість ознайомитись з тим, що і про що говорив колишній Предстоятель УПЦ, на чому він акцентував увагу віруючих людей, що хотів донести до українського народу. Цінність для всіх, хто хоче знати всю правду, сьогодні представляє офіційне видання УПЦ – журнал «Православний вісник», який видавався щомісяця Київською Митрополією УПЦ. Цей журнал є свого роду попередником нинішнього офіційного сайту УПЦ, адже звідти ми можемо черпати інформацію про те, які рішення приймав Священний Синод, куди звершував візити Предстоятель і т.п. Також у цьому виданні увазі читачів пропонувалися звернення Священного Синоду і Предстоятеля УПЦ, інтерв’ю Предстоятеля, які він давав світським та церковним журналістам.

Хотілось би зупинити увагу читачів на окремих фрагментах з документу під назвою «Послання Блаженнішого Філарета, митрополита Київського і всієї України та єпископату Української Православної Церкви до кліру, чернецтва і всіх вірних чад Святої Української Православної Церкви з нагоди надання незалежності й самостійності в Її управлінні», опублікованого в першому номері журналу «Православний вісник» від січня 1991 року на сторінках 6-9.

***

«Чудесне провидіння Боже привело нашу Святу Українську Православну Церкву до того радісного історичного дня, коли Вона стала незалежною і самостійною в управлінні…»


Ось такі слова є в цьому історичному зверненні, під якими поставили свої підписи тодішній Предстоятель УПЦ митрополит Філарет та члени Священного Синоду УПЦ.

Що змінилось з тих років і до сьогодні в новому (для того часу) статусі УПЦ? Майже нічого. Однак важливим є не це, а те, з яким трепетом та піднесенням Священноначалля УПЦ під проводом Філарета в 1991 році сприйняло цей факт.

Сьогодні ж риторика вже лідера так званої УПЦ КП Філарета є зовсім іншою. Так, він визнає офіційний статус УПЦ, якому в 1991 році невимовно радів. Проте сьогодні постійно твердить, що ця незалежність є лише номінальною, а насправді УПЦ залежить від РПЦ.

Та в 1991 році він чомусь не робив подібних акцентів:

«Ці рішення (про надання нового статусу УПЦ, — авт.) Архієрейського Собору (РПЦ, —  авт.) свідчать про те, як сердечно піклується про нас Свята Мати Церква. Надавши незалежність і самостійність в управлінні, Мати Церква не залишає нас без своєї молитовної опіки, і ми – її діти – нерозривно єднаємося з Нею і всією Вселенською Церквою… Українська Православна Церква буде керуватися Божественними і священними канонами і тією багатою спадщиною та звичаями, які прийняті Нею від Святих отців Святої Вселенської Православної Церкви. Здійснюючи своє служіння, наша Церква завжди йшла і буде надалі йти дорогою праведного Авеля, а не дорогою Каїна, на яку хочуть штовхнути Її антицерковні сили».


Читаючи ці прекрасні піднесені слова, відчуваєш, що єпископат на чолі з тодішнім Предстоятелем митрополитом Філаретом цінує свою єдність з РПЦ, поважає канонічний устрій та голос Світового Православ’я.

***

В останньому реченні дуже влучним є порівняння УАПЦ з Каїном, а УПЦ з Авелем, а згадка про антицерковні сили, які штовхають на дорогу брата-вбивці, є прямим натяком на ті організації, послугами яких свого часу активно користувались представники УАПЦ.

Однак коли Філарет стає предстоятелем УПЦ КП, всі ці слова йдуть у небуття. Він сам обирає шлях, який ще рік до цього вважав згубним, попирає канони, які так цінував, а в додачу до всього УПЦ КП у відстоюванні своїх інтересів тепер користується послугами тих таки антицерковних сил, з якими колись не гребували співпрацювати представники УАПЦ.

«От і сьогодні прихильники так званої «Української Автокефальної православної церкви», яка має всього лише 70-річну історію, об’єднавшись з греко-католиками східного обряду, при підтримці сил екстремістського характеру розривають не тільки хитон Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви, але сіють ворожнечу і братоненависництво серед українського народу. Так, у неділю 28 жовтня вони приїхали із західних областей України до Києва, обступили Софіївський собор, щоб не допустити служіння Божественної літургії з нагоди надання самостійності і незалежності Українській Православній Церкві… На жаль, цією ганебною справою керували деякі депутати українського парламенту».


Нічого не нагадує? Стійке відчуття того, ніби події повторюються у 1991, 1992 і 2014 роках, але з різними дійовими особами. Все те саме: об’єднання з неправославними конфесіями, підтримка сил екстремістського характеру, автобуси з інших міст/регіонів, недопущення до богослужіння в храм, підтримка депутатів…

Різниця лише одна: те, що відбувалось в 1991 році, було з ініціативи УАПЦ, а те, що було в 1992 році і відбувається тепер, ініційовано УПЦ КП на чолі з тим самим колишнім митрополитом Філаретом.

***

«У храмах нашої Святої Церкви ми молимося церковнослов’янською мовою, мовою святих слов’янських вчителів Кирила і Мефодія. Ця мова свідчить про те, що всі слов’янські народи віками стоять на основі молитовної єдності, це мова святого Володимира Хрестителя нашого, це мова, якою молились мужні українські козаки. Тому слов’янська мова для наших віруючих людей стала мовою традиційною, святою… Питання мови (богослужіння — авт.) повинні вирішуватися не самочинно і стихійно, як кому спаде на думку, а за архіпастирським благословенням».

Сьогодні одним із аргументів противників УПЦ є саме питання мови богослужіння. Як бачимо, тодішній митрополит Філарет не вважав церковнослов’янську мову «російською», «москальською», «староболгарською», а називав її традиційною і святою.

І так само питання визначення богослужбової мови на парафіях тоді відносилось до компетенції єпархіального архієрея.

***

«Як можна молитися, причащатися Тіла і Крові Христових, відколовшись від Його Святої благодатної Церкви?»

Таке запитання міститься в зверненні і адресоване воно до представників УАПЦ. Не порожніми для митрополита Філарета були поняття благодатності і приналежності до канонічної Церкви. Але якби ж тоді він знав, що сьогодні те ж саме запитання можна буде задати йому особисто та його прихильникам?

«…Давайте разом будемо… будувати самостійну і незалежну Українську Православну Церкву на канонічних основах. Розділення і зрада – це великий гріх, який, за словами святих отців, не змивається навіть мученицькою кров’ю».

Будування незалежної та самостійної Церкви на канонічних засадах – це саме те, до чого сьогодні представники УПЦ закликають всі православні конфесії України. Однак у колишнього митрополита Філарета нині кардинально змінились приорітети. УПЦ КП постійно наголошує на тому, що УПЦ не має зважати на думки Помісних Православних Церков світу і просто, не зоглядаючись на канони і устави, повинна об’єднатись з цією конфесією.

***

«Яка може бути святість там, де немає благодаті Божої, а лиш одна назва? Так звана «Українська Автокефальна православна церква» постала не на канонічній основі, а на розколі та в зв’язку з політичною ситуацією в Україні. Для самостійного і незалежного життя нашої Церкви ми отримали найголовніше, тепер успіх управління Церквою в наших руках».

Тими ж словами сьогодні можна запитати всіх тих, хто каже, що визнання в православному світі нічого не варте, що Святий Дух «дихає там, де хоче», а канони – непотрібні пережитки минулого.

***

Так звана УПЦ КП сьогодні активно використовує політичну ситуацію в Україні, хоча в 1991 році для тодішнього митрополита Філарета такі методи були неприпустимими. Тоді він визнавав статус УПЦ достатньо самостійним для існування Церкви. Що змінилось з того часу для Філарета, всім добре відомо. Однак невже ми можемо поставити вищезгадані слова звернення Священного Синоду і тодішнього Предстоятеля УПЦ в ніщо? І невже всі ті принципи, які сповідуються в цій чудовій промові, тепер стали для людей порожнім звуком?

Оrthodoxy.org.ua

Теги: