Територія без Батьківщини, або Ітака, якої не було

Нерв конфлікту між Заходом і Сходом України в тому, що перший розвивався за європейським циклом, другий – за циклом російським

Нерв конфлікту між Заходом і Сходом України в тому, що перший розвивався за європейським циклом, другий – за циклом російським

Одіссей вирушав у плавання. В невідому путь, з якої міг не повернутися. Десять літ блукань. Пережив найрізноманітніші пригоди. Але він марив Ітакою. Цією невидимою крапкою, що загубилася у хвилях Середзем­номор’я. Острівець Іонійського архіпелагу. Не сягає і 100 км2. Треба було втекти від Циклопа і Лестриґонів. Треба було випручатися з обіймів Цирцеї і сирен. Забути, звідки він родом, з’ївши лотос у Лотофагів, – і прийти до тями знову з думкою про батьківщину. Пройти Царство Мертвих. Подолати Сциллу і Харибду. Й усе – щоб повернутися ДОДОМУ. Бо там на нього чекала дружина. Його рід. Його люд. Повернення Одіссея – це зустріч не лише з Пенелопою та сином Телемахом. Це зустріч із Батьківщиною як власним домом. З рідними. З пам’яттю. З живими і мертвими. Простір любові.

Батьківщина – як подолання зневіри. Жертовність. Вірність. І завжди – повернення.

Код Європи: мандри Одіссея

Одіссея недаремно вважають першим героєм модерного часу. Але це також один із перших європейських героїв, який окреслив історією свого життя філософію європейської батьківщини.

Європа – це триєдиний вимір батьківщини: мала батьківщина – національна – пан’євро­пейська. Звичайно, був Александр Македонський і був Цезар, була Римська імперія і Каролінґська, Священна Римська імперія німецької нації та імперія Габсбургів. Європа розширювалася, краялася і знову поставала в нових конфігураціях шляхом завоювань, експансій, воєн, окупацій. Але в самих початках європейської цивілізації основним культурним змістом – і мірилом – Європи було місто, грецький поліс, «мала батьківщина», habitat, місце народження. А основним культурним змістом – і мірилом Міста – була Людина: її виховання і хист, відданість громаді, мужність і солідарність, честь особиста й честь роду. Від Давньої Греції і далі – через міста-комуни ренесансної Італії – поставала сьогоднішня Європа як багатовимірна рухома галактика «малих батьківщин». І кожна з цих батьківщин славетна якимось героєм чи квітами, майстерністю чи вином, палацом чи музичним інструментом.

А потім було ХІХ ст. з його революціями й «весною народів»: так народилася Європа як вимір національних батьківщин. Конфлікти і суперництво між ними, дві світові війни змусили європейців виробити нову етику співжиття. Так постав третій вимір батьківщини – Європа як культурна, філософська, моральна батьківщина народів, що становлять собою різні сегменти розвитку європейської цивілізації – цивілізації, заснованої на концепції свободи людини.

Культура – це зокрема і питання простору. Це спосіб людини вписатися в простір, концептуалізувати його, збагнути співвідношення себе з іншими в цьому просторі. Це спосіб підкорити лякаючий хаос, раціонально його устаткувати, надаючи йому синхронний порядок та діахронічну тяглість.

Історично Європа як джерело західної цивілізації мала багато різної людності й мало простору. Тож ліпилася до скель, чарапкалась у гори, забудовувалася під вулканами й між фіордів, перед лицем штормів творила геометричну гармонію північноєвропейських міст і квіт  учий безлад урбаністики Півдня.

Євразія мала неміряний про­­стір і мало людності. Загрозливий Степ, у якому народжувався Хаос. Західна Людина відчула horror vacui, жах порожнечі, – й почала забудовувати цю порожнечу. Готика, бароко, неокласицизм, модернізм – це форми приборкання Хаосу. У Східної Людини була «спокуса порожнечі» – чим більше простору, тим краще, – охопити, підім’яти під себе, промчатися на коні... Лишити пустку.

А в Римі сьогодні на виставках давньоримської старовини – мотто: «Де пройшли римляни, там досі росте трава».

Код Євразії: номадизм Чинґісхана

Якщо архетипним героєм сьогоднішньої Європи є Одіссей, то архетипним героєм сьогоднішньої Євразії є Чинґісхан. Мандрівник проти Номада. Будівник проти Руйнатора. Ординська навала не є подорожжю. Це не спроба вивчити світ, не маніакальна одіссеєва цікавість до невідомих земель, не пошук Ясоном Золотого Руна. Це навала зі Степу – без концепції повернення. Це нищення всього живого на своєму шляху – всього, що непридатне для харчування. Все, що не з’їдене і не знищене, має бути підкорене. Основний критерій – сила, здатність убивати, а не будувати.

Римська імперія лишила по собі дороги, мости, акведуки, викладені мозаїкою терми – подорож, зв’язок, єднання, чистота. А головне – Lex Romana, Закон, на якому заснована правова система демократичного Заходу. Найбільша у світі Імперія Чинґісхана простягалася від Сибіру до Кашміру, Тибету, морів Каспійського та Японського. Чинґісхан винищив десятки мільйонів людей. А що лишилося? Затоптана кіньми могила в степу. Півтора мільйони квадратних кілометрів монгольської землі й населення – менше, як у Києві. Щоправда, є один предмет гордості. Багато монголів, кажуть, мають блакитну родимку на п’ятій точці – незаперечний знак приналежності до розсіяної в часі династії Великого Монгола...

Але Сарай-бату, столиця Золотої Орди, – крапка на історичній карті. А Рим стоїть, як і стояв. І крихітна Ітака – безсмертна у віках метафора.

Воістину, як писав Монтеск’є: Захід творить у бронзі. Схід будує на піску.

Протистояння Європи і Євразії – це насамперед протистояння вкоріненості й номадизму. Вкоріненість – це джерело знання своєї землі та любові до неї. Номадизм – це паразитарне і споживацьке ставлення до землі. Прийшов, з’їв, поруйнував. Споганив. Оскільки ж погане не полюбиш, пішов шукати деінде, щоб з’їсти і поруйнувати. А споганену землю ще й осміяв. А хто лишився живий на споганеній землі, себе не поважає, заздро дивиться на тих, хто живе інакше. І виглядає Великого Монгола. Під копитами його коня так легко і приємно стати спіраллю піску в пустелі.

«Політична булімія» Росії  

В основі концепції російської державності закладений цей номадизм, пропущений через ідею «збирання земель» візантійського походження. «Русское насилие, его размах и гигантское наследие (включая Чечню сегодня) – это монголо-социали­стический-византийский [...] синтез», – пише Юрій Афанасьєв у книжці «Опасная Россия» (2001). Не випадково нинішні неоєвразисти в Росії виступають під чорними прапорами з жовтим зображенням Чинґісхана.

Невдовзі після падіння Берлінського муру розмовляла зі своєю колегою, а тоді ще – своєю студенткою, талановитим антропологом, напівфінкою, напівросіянкою. Вона розповідала про свою любов до Петербурга. – А ти Грозний так само любиш? Це теж Росія? – запитала я її. – Ні, звичайно, яка ж це Росія, це просто жах! – відповіла вона. То яка ж логіка? Якщо Грозний – це «жах», відпустіть чеченців на волю, нехай живуть за своїми звичаями, називають по-своєму і країну, і її столицю, без тіні кривавого Івана Грозного. А якщо це «Росія», то чому ж не шкода бомбардувати, знищувати, катувати, вбивати?! Навіть баскську Ґерніку плюндрував не франкістський Мадрид, а «Леґіон Кондор» німецької Люфтваффе. Але сьогодні ні північноірландський, ні каталонський сепаратизми не розв’язуються бомбами з боку Лондона й Мадрида. І навіть коли валлійці загрожують відділитися від Бельгії, фламандці лишаються такими самими по-фламандському спокійними, як їхні застиглі в часі пейзажі.
У Лондоні таксисти, щоб отримати можливість їздити на історичних лондонських таксі – чорних кебах, складають іспит. Вони мають знати напам’ять усі 25 тис. лондонських вулиць.

Якось схопила таксі – їхати до театру Франка від Києво-Могилянської академії. Шофер не знав, де театр Франка! Він 20 років прожив у Києві, народився в Казахстані, сам росіянин із Краснодара, а дружина – українка з Молдови. Homo Sovieticus, який за два десятиліття не просто не побував у центральному драматичному театрі столиці, а й не знав, що такий театр існує!

Абсурдна за своїми виявами і драматична за своїми наслідками трагікомедія, яка сьогодні розгортається в українсько-російських відносинах, – прямий шлях до гуманітарної, моральної та політичної поразки обох країн у контексті сьогоднішньої цивілізації. І основна причина її – в глибинній історичній хворобі Росії: нездатності до модернізації, в неспроможності відмовитися від зужитих моделей. Європа теж пережила й імперський період, і тоталітарний. Але зуміла модернізуватися саме тому, що мала інтелектуальну і політичну мужність відмовитися від цих двох руйнівних амбіцій. Рим шанує своїх цезарів у вигляді пам’ятників, музеїв і руїн. Велика Британія схиляє голову перед Ґанді, завдяки якому Індія здобула незалежність. Іспанія не зазіхає на свої колишні володіння ні на Півдні Італії, ні деінде. Польща не мріє про українські та білоруські території, а Німеччина – про території польські. Австрія не сниться самій собі Габсбургською імперією. Вже не кажучи про гітлеризм, фашизм, франкізм: вивчені, засуджені й заборонені сторінки історії.

Драма ж Росії – в номадичній матриці її держави. Впродовж століть кордон держави постійно рухається, територія розростається, державність наповнюється щораз іншими, але постійно різнорідними елементами. Й усе приходить у невідповідність із усім. Країна розширювалася шляхом невтомних завоювань неросійських – зокрема мусульманських – народів, намагаючись при тому залишитися унітарною імперією. А головне – імперією православною! «В продолжение XVIII в. Россия почти завершает давнее свое стремление стать в естес­твенные этнографические и географические границы», писав Васілій Ключевскій. Цими «естественными границами» була Фінляндія з усім східним узбережжям Балтійського моря і татарський Крим, Польща, Україна і Кавказ, Сибір, Бессарабія і Азія...

Те, що Ключевскій називав «географически округленной Россией», Норман Дейвіс кваліфікує як «політичну булімію»: завоювати не штука, а що робити далі? Можна окуповувати територію зі швидкістю в середньому 50-60 квадратних миль у день, як це відбувалося в Росії з ХVІІ по ХІХ ст. Але часу вистачає лише на те, аби знищити місцеву культуру й політичний опір та насадити із центру репресивний поліційний апарат. Не можна, однак, експортувати культуру імперії, як не можна й зрозуміти культуру місцеву. Колоніальний Захід час від часу переживав культурне захоплення то Індією, то Китаєм, то американськими індіанцями, то Африкою. А Росія хронічно зневажала завойовані землі й культури. Для неї це завжди були ТЕРИТОРІЇ – для експропріації потрібних імперії ресурсів. Завойовані народи в літературі ХІХ ст. – навіть у таких великих поетів, як Пушкін і Лєрмонтов, – незмінно називалися «племенами». Це в Міцкевича і Шевченка вони називалися народами.

Складаючися з нелюбих територій, які й самі між собою часто ворогували, Росія традиційно не має відчуття конкретної батьківщини в історичній тяглості її культури і традицій. Домінує месіанський вимір абстрактної батьківщи­­ни: то Російська імперія рятує світ православним «Глаголом», то СРСР поширює «мировую революцию», то путінсько-мєдвєдівська Росія–Євразія веде боротьбу проти євроатлантичного світу. І завжди, за всіх умов, це не країна з армією, а армія з країною, як пише Ева Томпсон, автор унікально цікавої книжки «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм». Якщо центром європейської цивілізації є людина і сакральний сенс життя, то в Росії сакральним сенсом наділена лише Держава та її основні атрибути: Влада, Армія, Церква. До всього ж церква одержавлена, а отже, в цілому – позбавлений моральної автономії продукт політичної кон’юнктури.

Москва: Третій Рим чи Другий Сарай?

Сьогодні ми є свідками ще однієї кризи російської державності. Росія прагне реставрувати імперію через територіальну експансію. Але вкотре відмовляється розуміти, що разом із розширенням простору для експропріації ресурсів розширюється і простір конфліктів, нестабільності, перехресної ксенофобії. «Кавказ: пространство как политическая сила», «Северный Ледовитый океан – территория Российской Империи. Экспансия и расширение – единственный верный вектор»... І знову – розширитися легко. А далі? Зеро логіки, хаос, насильство. Росія творить сепаратизми, щоб поруйнувати сусідні держави. Культивує осетинську «аланську» ідею, інспірує ПІСУАР тощо, але при цьому національна ідея повинна бути російською, а зліплений із учорашніх комуністів «русский мир» – унітарним та ще й на додачу православним. І потім – то постає як «ліберальна імперія», то веде боротьбу з лібералізмом. То «стратегічне партнерство» з Америкою, то США має стати «останнім Карфагеном». Учора була «світова революція», а сьогодні Росія оголошує себе цитаделлю «консерваторизму». Коли ж аргументи вичахають, Росія бачить себе окремим «континентом», зануреним у незмінно «ворожий світ». А хто через інерціючи слабкість, чи продажність стає частиною цього «континенту», переймає всі його хвороби. Як сьогоднішня Україна – інфекційний відстійник цих хвороб.

Запозичені ідеї, погано метаболізовані і некритично перемішані між собою. Розширюється простір – множаться кризи. Країна як Територія то травматично розширюється, то травматично звужується, наповнюючись лише реутилізованими ідеологемами. Й сьогодні, як і вчора, знову йдеться про «повернення територій», а не про встаткування своєї ж власної батьківщини, про стан і становище в ній людини, про її майбутнє.

У спробі стати Євразією, тобто і Європою і Азією, Росія фактично перестала бути Європою і не стала Азією. Тобто не розвинула відповідних ідентичностей, а взяла від обох цивілізацій, по суті, гірше: агресивні ідеологеми, позбавлені сенсу милосердя, сусідства, почуття Іншого.

Власне, в цьому – нерв конфлікту між Сходом і Заходом України. Західна Україна розвивалася за європейським циклом: мала батьківщина – національна – пан’єв­ропейська. Східна значною мірою – за циклом російським: держава – все, людина – ніщо. Земля – всього лише бізнес-територія. Чи не найкраща тому ілюстрація – гіркі нарікання кілька років тому нинішнього міністра освіти: «Ми живемо в країні, що в 1991 році стала незалежною від сибірських нафти і газу, якутських алмазів, від ядерної зброї, від місця постійного члена Ради безпеки ООН і ще багато від чого, що в сумі давало статус імперської держави. Ми живемо в країні, яка не зможе претендувати на імперський статус [...]». Нормальна сучасна людина сказала б: і слава Богу! А тут – ні, бо в головах постімперських покручів будь-який людський вимір цілковито перекреслений. Саме тому людину в цій «імперській державі» можна було депортувати і репресувати, катувати і морити голодом. Тут можна було затоплювати родючі землі й творити натомість штучні моря, які після Чорнобиля ставали колискою радіонуклідів. Живого місця на планеті Земля не лишилося після СРСР – все отруєно і загиджено, втратило сенс і перспективу.

Тож така й людина постала на цій території без батьківщини: вона невротично озирається в бік Росії, бо сама не здатна організувати свій простір, зробити його затишним і життєдайним, упорядкованим для майбутнього, для наступних поколінь. Така людина прагне говорити «загальноприйнятою» мовою – це страх індивідуальності, адже – індивідуальність – це воля, зусилля, відповідальність. Такій людині треба мало: за 5 грн, доданих до зарплати чи пенсії, вона віддасть і землю, і ресурси, і майбутнє. Їй нічого не шкода. Вона нічого не любить. Вона голосує за Чинґісхана.

Вона не знає, що уроки історії страшні. Бо Перший Рим стоїть, як і стояв. Другий – став оттоманським Стамбулом. А Третій Рим – ще не відомо, чи він Третій і чи він Рим. А якщо він – Другий Сарай?

Але ніколи – Ітака.

2010 рік