Religion.in.ua > Українські > Життя як нарис, або Проста філософія обрання Бога

Життя як нарис, або Проста філософія обрання Бога


9 12 2011
Історія яку я хочу розповісти стосується мого батька. А розпочиналось все ще задовго навіть до його народження. Ще змалку мій дідусь був людиною, яка отримала знання про всі особливості життя, адже народившись у 1936 році в сільській сім’ї простих робітників, інколи йому і їсти нічого було, а тим більше, коли велика сім’я, батько, мама, та дев’ять дітей. Але життя помалу йшло, і який був він щасливий, коли в 1961 року, а саме 2 серпня, на свято пророка Божого Іллі, з’явилося на світ двоє синочкив-двійнят, Тарасик та Миколка.

Памʼятаєте відчуття, коли сивочолі дідусь чи бабуся розповідали нам свої історії? Ця розповідь теж така: зворушлива і мудра, про священика з 26-річним «стажем» служіння… (прим. ред.)

«Я есмь пастырь добрый: пастырь добрый полагает жизнь свою за овец» Ин.10:11

Життя — це те найважливіше, що дається кожній людині, те, що неможливо описати і переказати, але те, що можливо прожити достойно кожному з нас.

Історія яку я хочу розповісти стосується мого батька. А розпочиналось все ще задовго навіть до його народження. Ще змалку мій дідусь був людиною, яка отримала знання про всі особливості життя, адже народившись у 1936 році в сільській сім’ї простих робітників, інколи йому і їсти нічого було, а тим більше, коли велика сім’я, батько, мама, та дев’ять дітей. Але життя помалу йшло, і який був він щасливий, коли в 1961 року, а саме 2 серпня, на свято пророка Божого Іллі, з’явилося на світ двоє синочкив-двійнят, Тарасик та Миколка.

Двійнята Тарасик і Миколка йшли по життю разом, навіть коли наважилися стати на шлях служіння Богові

Дідусь завжди намагався прищепити любов до віри та Бога, яку він сам мав, унаслідувавши її ще від свого батька. Щотижневе відвідування храму не проходило безслідно —  напади та погрози з боку влади були для нього буденними справами.

Але історія, яку я наважився розповісти, стосується мого батька, того самого Тарасика, тож постараюсь якнайкраще передати її зі слів батька.

«Хтось вважає: стати священнослужителем за часів радянської влади було неважко, і колишня освіта була не зовсім хороша, проте я дотримуюсь зовсім іншої думки…

Змалку я ріс пліч-о-пліч зі своїм братом Миколою, адже я з двійнят, дитинство, шкільні роки, армійська служба в Мінську —  все проходили разом. Відвідуючи змалку церкву та усвідомлюючи, що вже без цього наше життя не матиме сенсу, вирішили ми його присвятити Богові, от і захотіли ми разом в семінарію поступити. А лячно то як було! Прості хлопчаки з сім’ї робітників, а обрали собі такий важкий шлях, спочатку навіть і не знали, з чого його розпочати.

Але час все біг, прийшла та довгоочікувана пора, восени 1981  року прийшли ми з армії. Пора була така, що працювали всі, ми з братом, маючи вже тоді посвідчення водіїв, сіли на вантажівки працювати і помалу розумні книги перечитувати, а там і літо прийшло.

«Якщо в ту свою семінарію не підете, то в любий інститут поступите»

У той час на весь радянський Союз лише три духовних семінарії було —  в Одесі, Санкт-Петербурзі (тоді Ленінграді), та Загорську. Звичайно, наш вибір впав саме на Одесу, все-таки рідніша сторона і до дому ближче. Емоції тоді в нас просто зашкалювали, два брати, та ще й двійнята, хочуть в семінарії разом навчатися. Пам’ятаю, якось до нас прийшла місцева влада, та й зразу до справи перейшли, питають: «Що, хлопці, в семінарію збираєтесь поступати?» Дивимось ми з братом один на одного і не знаємо, що ж відповісти, щоб в халепу не потрапити, але що робити, говоримо правду: «Та думаємо щось таке». А вони у відповідь: «Оце, хлопці, думайте, якщо в ту свою семінарію не підете — в любий інститут поступите, ми допоможемо».

Пропозиція звичайно спокуслива була, а чи поступимо в семінарію, а тут весь Радянський Союз перед тобою, лише вибирай. Але ні, якщо вирішили, то будемо пробувати, а там Бог допоможе.

От приїхали ми в Одесу, місто красиве, все так цікаво, що аж очі розбігаються.  Знайшли семінарію, а там людей сила-силенна, дехто вже в сьомий раз намагається поступити — та все марно. Зі страхом та вірою і ми з братом іспити складали, так переживали, що зараз і згадати важко, що тоді відбувалося. Пройшли наші іспити, результати нам мали повідомити дещо пізніше, на послух ходимо, а душа все в очікуванні. За декілька днів збирають нас в столові і списки вступників оголошують. Читають-читають, а нас там все нема і нема, я вже і трохи надію втратив, а ще з боку брат підштрикує: «Мабуть, не будемо ми тут навчатись, ой, мабуть, не будемо». Але тут — раз, і прізвища наші є, поступили обидва, ото щасливі були!

Залишився я з матушкою на кладовищі — ані душі навкруги…

Так і розпочалось наше навчання, багато цікавих випадків траплялось, але є такі, що змінили моє ставлення до світу. Після закінчення другого курсу навчання в семінарії вирішив я одружитися, та незадовго був висвячений в диякона і через деякий час — в священика. В той час священиків було мало, тому й одразу направили мене на служіння в село Кардашинку, що на Херсонщині, для проходження практики. Ось тут і почалось моє справжнє доросле життя!

Як зараз пам’ятаю, приїжджаю, дивлюсь, на краю села кладовище розташоване, а поряд з ним церква стоїть та хатинка для священика. Для підтримки взяв з собою я і матушку свою молоду, заходимо на подвір’я, а там священик сивий дошки гемблює, статний такий чоловік. Представився я йому, хто я, а він мене по плечу хлопає і такі слова сказав, які я і до сьогодні не можу забути: «Я вас, батюшка, вже давно очікую, краще з такого починати аніж таким закінчувати»…

Я спочатку якось і не зрозумів, що він мав на увазі, але з часом все стало на свої місця. Старий священик поїхав, а я з дружиною залишився сам на кладовищі і нікого більше навкруги.

Ми з матушкою молоді були, ввечері, бувало, хотіли десь пройтися, вийдеш — а навкруги ані душі, от і прогулювались ми з матушкою по цвинтарю, бо більше й нікуди. Кругом кладовища було суцільне болото і росла сарга, мабуть, в висоту метри з чотири мала, тому водилися у дворі черепахи, ящірки та змії. Кожен мій день починався з того, що вранці, прокинувшись та помолившись, я брав палку і ганяв змій по подвір’ю, а перед тим, як зачинити хату на ніч, заглядав у всі закутки, де могли бути ті змії.

То змій ганяв, то з владою потруху воював за духовність людей

Але і це ще було нестрашно, цікавий випадок стався однієї сонячної неділі.

Служу я ранішню службу і не можу зрозуміти, чому людей в церкві все нема, думаю, вийду на двір, подивлюсь, може, щось сталося. Як відчував… Виходжу, а всі люди біля церковної хвірточки стоять і бояться в церкву ввійти. Я спочатку і не зрозумів, у чому справа, а потів дивлюсь — на церковних сходинках змія сидить, гріє собі черевце на теплому цементі. Змушений був зігнати її.

Після року служіння в Кардашинці повернувся назад в семінарію для здачі іспитів, закінчивши своє навчання, був направлений на Житомирщину настоятелем Свято-Троїцького храму села Стара Чортория. Але і тут моє пастирське служіння не проходило без «родзинок».

Тоді нас лише два священики було на весь район, села — без храмів, от і доводилось із владою потроху воювати і людей до духовності наближувати. В одному селі фундамент на церкву з часом заклав, в іншому — якусь хатину під церкву обладнаю, а потім викличуть мене до уповноваженого по релігії  і «дають стусанів».

А я ще молодий, дитина маленька, ніде нема ні рідних, ні знайомих, пам’ятаю, одного разу сиджу в приймальній до уповноваженого по релігії, а мене викликають: «Ви, служитель культу», а я їм у відповідь: «Я, той самий служитель культу», — та й пішов слухати.

Роки проходили, служу я і далі на Житомирщині вже 26 рік, за розбудову церков був удостоєний орденів Володимира Великого та Андрія Первозванного. Але найважливіша нагорода для мене те, що вже один із моїх трьох синів — в сані священика і трудиться на благо нашої Православної Церкви. І за все слава Богу!»

* * *

Кожна людина обирає в житті собі шлях, по якому вона рухається, хтось хоче просто достойно прожити, хтось хоче досягти висот, а хтось хоче змінити цілий світ. Та є серед нас люди, які здійснюють це все щодня, навіть не усвідомлюючи цього, вони служать Богу, виховують дітей і просто живуть заради спасіння.

Життя — це те найважливіше, що дається кожній людині, те, що неможливо описати і переказати, але те, що можливо прожити достойно кожному з нас…

Ця історія основана на реальних подіях, які трапились з митрофорним протоієреєм Тарасієм Гаврилівом, священиком Житомирської та Новоград-Волинської єпархії УПЦ






Повернутися назад