«Воскресіння Господнє» («Зішестя в ад») в українській іконографії

Празник Воскресіння Господнього належить до найбільших та найвеличніших для усього християнського світу. Пасхальна тематика завжди була центральною у вченні Східної Церкви, де головний акцент є не стільки на сам момент Воскресіння – коли Христос встає із гробу, але Його сходження до аду, що є Таїнством Великої Суботи. Згідно з наукою Церкви, в часі трьохденного перебування Спасителя у повноті людської смерті, тілом перебуваючи у гробі, душею Христос зійшов у місце померлих. Як читає священик у вступних молитвах до Літургії: «У гробі плоттю, а в аді з душею як Бог, в раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний». Сходження Христа в ад означає сходження не в глибини пекла, але в sheol – місце Старозавітних святих. Христос іде не до грішників, бо їм немає дороги назад, але до праведників, які перебуваючи там чекали на прихід Месії. Останні тому були в аді, що через гріхопадіння Адама уся людська природа втратила свою цілісність та була позбавлена Божої благодаті.

Празник Воскресіння Господнього належить до найбільших та найвеличніших для усього християнського світу. Пасхальна тематика завжди була центральною у вченні Східної Церкви, де головний акцент є не стільки на сам момент Воскресіння – коли Христос встає із гробу, але Його сходження до аду, що є Таїнством Великої Суботи. Згідно з наукою Церкви, в часі трьохденного перебування Спасителя у повноті людської смерті, тілом перебуваючи у гробі, душею Христос зійшов у місце померлих. Як читає священик у вступних молитвах до Літургії: «У гробі плоттю, а в аді з душею як Бог, в раю ж із розбійником, і на престолі був єси, Христе, з Отцем і Духом, все наповняючи, неописаний». Сходження Христа в ад означає сходження не в глибини пекла, але в sheol – місце Старозавітних святих. Христос іде не до грішників, бо їм немає дороги назад, але до праведників, які перебуваючи там чекали на прихід Месії. Останні тому були в аді, що через гріхопадіння Адама уся людська природа втратила свою цілісність та була позбавлена Божої благодаті.

Одним із виразних чинників богословської традиції є ікона. Згідно з візантійським каноном, Воскресіння Христове зображалося у іконографічному варіанті «Зішестя в ад», адже саме цей сюжет найповніше відображав догматичну науку Церкви.

Іконографія «Зішестя в ад» склалася на підставі різних джерел. Хоча у Євангеліє немає безпосередніх описів цієї події, однак у біблійних текстах про це згадується, зокрема, І Пт. 3:18-20; 4:6; Од. 1:18; Дії. 2:27; Ів. 5: 28-29; 6:40; І Кор. 15: 54-57. За основу були взяті також писання Отців Церкви, богословів, та найбільше цю тематику розвинули апокрифічні твори – «Протоєвангеліє Никодима», «Слова Євсевія», «Євангеліє Петра» та ін. У візантійському мистецтві «Воскресіння» у типі «Зішестя в ад» утвердився щойно у VIII ст., а на українські терени прийшло із прийняттям християнства.

На давньоукраїнських іконах «Зішестя в ад» Ісус Христос постає в образі Нового Адама. У сяйві божественної мандорли Він стоїть на повалених воротах аду із хрестом в руках. Спаситель немов увірвався туди з великою силою, на що вказують кінці Його гіматію, які динамічно розвіваються убік. Тут зображено кульмінаційну зустріч в історії спасіння людського роду між Старим і Новим Адамом. Спаситель тримає Адама за зап’ястя – там, де відчутно пульс – ознака життя. Важливим є також те, що на іконі зафіксовано не безпосередній процес сходження Христа до аду, але момент, коли Він, схопивши за руку Адама, вже готовий з відти вийти. За Адамом і Євою зображено й інших праведників, що очікували на прихід Месії, зокрема, царі Соломон, Давид, а також Іван Предтеча та ін. Тріумфально-переможний характер ікон такого типу підкреслено також тим, що їх підписували не «Зішестя в ад», але «Воскресіння Господнє».

В українському іконописі відомо кілька композиційних схем цього сюжету. Найпоширенішим було зображення, коли Ісус Христос подає руку Адаму, який стоїть ліворуч, а Єва зображена праворуч за Христом. В іншому випадку, навпаки, Спас повернений до Адама, що стоїть праворуч. Відомо також варіант, коли Адам і Єва стоять по один бік, та рідкісною є композиція, де Христос стоїть посередині, простягаючи руки як Адаму, так і Єві.

Найранішим зображенням «Зішестя в ад» в українському мистецтві є фрески Софії Київської (XI ст.) та фрагмент стінопису з церкви св. Івана Богослова у Луцькому замку (XIV ст.). Відомий цей сюжет також з мініатюр Київського Псалтиря, що датується 1397 р. У станковому мистецтві перше зображення зустрічається в клеймах ікон другої половини XV ст. – «Страсті Господні» та «Воздвиження Xесного Хреста», що походять з Здвижня на Лемківщині.

Найдавнішим самостійним зображенням «Зішестя в ад» є празникова ікона кінця XV ст., що походить з церкви Покрову Пресвятої Богородиці у с. Поляна Cтаросамбірського району Львівської обл.

По центрі композиції зображено Христа, котрий на тлі блакитної мандоли, як знак присутності небес серед безодні аду, стоїть на розбитих воротах. В одній руці Він тримає семиконечний хрест – символ перемоги, а іншою рукою тримає за зап’ястя Адама. За Адамом стоять царі Давид і Соломон, Іван Предтеча та невідомий святий. Праворуч від Христа клянчить у червоному мафорію Єва, а за нею три інші постаті.

Своєрідне композиційно-образно вирішення цієї теми має храмова ікона середини ХVІ ст., що походить з церкви Воскресіння Христового у Віжомлі Яворівського району Львівської обл.

Іконографія наслідує рідкісний варіант, коли Христос повернутий праворуч до Адама, якого схопив за зап’ястя, а іншою рукою тримає масивний трираменний хрест. Адам і Єва показані в момент, коли вони встають з гробів, а за ними зібралась юрба старозавітних праведників. Спаситель стоїть між гробами на вхрест складених воротах аду. Він зодягнений у брунатний хітон та темно-вохристий гіматій, кінець якого динамічно розвівається. На задньому тлі нависають високі гори, які переходять немов у клубчасті хмари.

До празникового ряду іконостаса належала ікона «Зішестя в ад» другої половини ХVІ ст. з церкви Св. Параскеви у Малнові Мостиського району Львівської обл.

Іконографічною особливістю цього твору є те, що ад представлений у вигляді відкритої зубатої пащі потвори, на якій підпис «Ад випустив в’язнів». У пащі стоїть Христос на повалених вратах під якими лежить пов'язаний ланцюгами диявол. Ісус крокує праворуч, але з протилежного боку схопив за руку Адама, який у стрімкому русі підноситься до Спасителя. З іншого боку – Єва простягає покриті мафорієм руки. За Адамом і Євою зображено інших праведників, які немов у збентежені очікують Спасителя. На задньому плані високі темні гори, у підніжку яких ховається ад.

Храмова ікона «Зішестя в ад» другої половина ХVІ ст. походить з церкви у Вишенці Мостиського району Львівської обл.

Композиція справляє враження урочистого та водночас глибоко містичного дійства. Христос зображений в ущелині високих гір-лещадок на тлі блакитної еліпсоподібної мандоли, не торкаючись ногами воріт аду, перебуває у стані невагомості. Враження динамічного спуску Христа показано у здійнятому вгору плащі. Незліченна кількість праведників прямує до Спасителя. На першому плані ліворуч зображено Адама, який наче з усієї сили виривається з аду і подає Христові руку. По іншу сторону клянчить Єва з покритими мафорієм руками.

На іншій іконі другої половини ХVІ ст., невідомого місця походження, показано варіант, коли Адам і Єва стоять поруч по один бік. Христос впевнено крокує до них, вхопивши за зап’ястя Адама. На черзі стоїть Єва, яка простягає покриті руки, а за нею група праведників наближається до Спапсителя.

Інколи сюжет «Зішестя в ад», який виступає празниковою іконою, або у складі клейм подається у скороченій редакції. Зокрема, таким прикладом служить ікона празникового ряду другої половини ХVІ ст. з церкви Собору Пресвятої Богородиці у Либохорі Турківського району Львівської обл.

На квітучому поземі серед розведених гір зображений Христос у сяйві мандоли. Він стоїть у стрімкому русі над вратами аду і тримає за зап’ястя Адама. Адам приклонивши одне коліно підноситься з гробу. За ним – Єва та лише одна жіноча постать. Ліворуч Христа стоять царі Соломон, Давид та Іван Предтеча.

Вже у наступному столітті в іконографії «Зішестя в ад» посилюються впливи західного трактування цього зображення, а тому в празниковій іконі (1697-1699р.) Івана Рутковича з церкви Різдва Христового у Жовкві Львівської обл. поволі починає втрачатися символічне наповнення цієї композиції.

Христос зображений немов у підземеллі – пеклі, де палає вогонь. Він стоїть на широких вратах аду з окуттям. Спас зодягнутий у золототканий перев’язаний на грудях гіматій. Однією рукою він вхопив Адама, а в іншій тримає хоругву. За ним величезна кількість праведників.

З кінця XVI ст. під впливом західноєвропейського мистецтва поряд з іконографією «Зішестя в ад» розвивається окремим сюжетом зображення Христа в момент, коли Він встає з гробу. Такі ікони так само підписували як «Воскресіння Господнє». З XVII-XVIII ст. тематика сходження Спасителя до аду була поширеною також у європейському мистецтві, однак, конкретною подією «Воскресіння» вважалися зображення Христа, який урочисто стоїть над гробом. Тому-то латинські трактування події сходження до аду позбавлені того богословського змісту, що був вкладений у візантійській іконографії. Зокрема, на давньоукраїнських іконах завданням було показати не просто – перебування Спасителя у глибинах аду, але момент довгоочікуваного Воскресіння, що завершується тоді, коли Христос торкається пульсу Адама.

Джерело: https://risu.org.ua/ua/index/spiritual_culture/icon/holyday_iconografy/icon_resurrection/47771/